Чи робить нас «Ґуґл» дурнішими?
Що інтернет робить із нашим мозком
Ніколас Кар
«Дейве, припини. Перестань, будь ласка! Прошу, припини, Дейве! Молю тебе!». Так благає суперкомп’ютер ГАЛ астронавта Дейва Бовмена в славнозвісній і навдивовижу зворушливій фінальній сцені з фільму Стенлі Кубріка «Космічна одісея 2001-го». Знавісніла машина ледь не відправила була Бовмена у вільний космос на неминучу смерть. Тож тепер він спокійно, з холодним серцем, відмикає схеми пам’яті, що контролюють її штучний «мозок». «Дейве, мій розум відходить, — каже журливо ГАЛ. — Я відчуваю це. Я відчуваю це».
Я також це відчуваю. Останні кілька років мені було моторошно від думки, наче хтось чи щось править мій мозок, перелаштовує нейронну мережу, інакше програмує пам’ять. Гадаю, мій розум не відходить, а втім він змінюється. Я вже не мислю, як колись. Найсильніше я це відчуваю, коли читаю. У минулому поринути в книжку чи велику статтю було легко. Тоді мій розум зосереджувався на розповіді чи ланцюжку аргументів і я годинами прогулювався розлогою прозою. Тепер так буває рідко. Дві-три прочитані сторінки — і моя увага розпорошується. Я стаю метушливий, втрачаю низку оповіді, починаю шукати ще якоїсь роботи. Я відчуваю, ніби постійно тягну свій норовливий мозок назад до тексту. Таке природне колись вдумливе читання стає великого труда.
Я, певно, знаю, що коїться. Понад десять років я гаяв забагато часу у світовій павутині, чогось там шукаючи й щось переглядаючи, а іноді й додаючи свого до великих баз даних в інтернеті. Для мене як письменника мережа стала справжнім відкриттям. Колись дослідження забирали не один день у книгосховищах чи кімнатах періодики. Тепер те саме можна зробити за лічені хвилини: кілька пошуків у «Ґуґлі», кілька швидких натисків на гіперпоклика́ння — і переді мною промовистий факт чи доладна цитата. Навіть не працюючи, я можу блукати інформаційними нетрями мережі, читаючи й пишучи електронні листи, переглядаючи заголовки, блоги й відео, слухаючи музику чи й просто перестрибуючи від одного лінка до іншого. (На відміну від виносок, до яких їх іноді прирівнюють, гіперпоклика́ння не тільки вказують на пов’язані роботи, а й напроваджують до них.)
Для мене, як і для інших, мережа стає універсальним засобом, постачальником більшої частини інформації, що через очі й вуха потрапляє в мозок. Користь із можливості мати безпосередній доступ до таких неймовірно багатих джерел інформації чимала. Її уже давно зусібіч описано й вихвалено. «Відмінні властивості кремнієвої пам’яті, — писав журналіст часопису «Ваяд» Клайв Томпсон, — можуть бути величезною виго́дою для мислення». Але така виго́да дорого обходиться. На це в 1960-х роках звернув увагу медійний теоретик Маршал Мак-Люен. На його думку, засоби масової інформації — не просто пасивні к[cenzored]и, що постачають матеріал для думок. Вони також формують і сам процес мислення. Тож, либонь, інтернет поступово знищує мою здатність зосереджуватись і розмірковувати. Тепер мій мозок прагне осягнути інформацію так, як це пропонує мережа: у швидкій течії часточок. Колись я був аквалангістом у морі слів. Тепер я мчуся його поверхнею, наче на водному мотоциклі.
Я такий не один. Коли я згадую про свої проблеми з читанням у розмові з друзями й знайомими — більшість із яких дотичні до письменство — чимало хто з них каже, що зазнає чогось подібного. Що більше вони користуються інтернетом, то більше мають докладати зусиль, щоб зосередитися на великих уривках тексту. Деякі блогери, за якими я стежу, також почали завважувати таке явище. Автор блогу про мережеві ЗМІ Скот Карп недавно признався, що зовсім перестав читати книжки. «У коледжі моїм профільним предметом була література, і я був просто ненаситний читач книжок. Що ж сталося? — запитує він і розмірковує далі: — А що як в інеті я читаю не так багато не через зміну способу ЧИТАННЯ (де я шукаю, як мені зручніше), а через те, що змінився спосіб мого МИСЛЕННЯ?».
Брюс Фрідман довгий час працює патологом у медичній школі при Мічиганському університеті. На початку цього року у своєму мережевому щоденнику, де він регулярно робить записи про використання комп’ютерів у медицині, блогер, зокрема, описав, як інтернет змінив його характер мислення: «Я майже повністю втратив здатність читати й сприймати довгі статті в мережі чи пресі». У телефонній розмові зі мною Фрідман розтлумачив свою думку. Його мислення, сказав він, набуло нової якості — «стакато», що проявляється в здатності швидко переглядати короткі уривки тексту з різних джерел в інтернеті. «Я більше не можу читати «Війну і мир», — признався він. — Я уже не годен цього робити. Навіть блоговий пост, у якому понад три-чотири абзаци, завеликий для сприйняття. Я лише перебігаю його очима».
Ці розповіді самі собою багато не доводять. І ми й досі ждемо тривалих неврологічних і психологічних експериментів, що пояснили б, як користування інтернетом впливає на розумову діяльність. Та нещодавно опубліковане дослідження особливостей пошуку інформації в мережі, що його провели науковці з Університетського коледжу Лондона, показує: наш спосіб читання й мислення зазнав цілковитої зміни. У межах п’ятирічної програми досліджень науковці вивчали комп’ютерні журнали подій, що документують поведінку відвідувачів двох популярних пошукових сайтів. Один із них забезпечує доступ до журнальних статей, електронних книжок та інших джерел письмової інформації Британської бібліотеки, інший — Освітнього консорціуму Великобританії. Встановлено, що користувачі цих сайтів лише «побіжно переглядають» джерела, стрибаючи з одного місця на інше, й рідко повертаються туди, де вже були. Зазвичай, вони, перш ніж «перескочити» на інший сайт, читають лише одну-дві сторінки статті чи книжки. Іноді вони зберігають велику статтю, але немає ніяких доказів, що коли-небудь повертаються до неї й насправді читають. Автори дослідження повідомляють:
«Зрозуміло, що користувачі не читають в інтернеті в традиційному розумінні слова. Є всі ознаки появи нових форм читання, коли користувачі, аби швидко досягти результату, лишень переглядають заголовки, зміст сторінок і короткі огляди. Очевидно, вони йдуть в онлайнпростір, саме щоб уникнути читання в традиційному розумінні слова».
Завдяки доступності текстів в інтернеті, не кажучи вже про популярність текстових повідомлень на мобільних телефонах, ми можемо читати більше, ніж у 1970-х чи 1980-х роках, коли переважало телебачення. Одначе це інший тип читання, в основі якого лежить інший тип мислення, може, навіть нове сприйняття себе. «На нашу сутність впливає не тільки те, що ми читаємо, — каже психолог Університету Тафтса й авторка книжки «Пруст і кальмар. Історія й наука про мозок-читач» Меріен Вулф. — Тут ключову роль відіграє те, як ми читаємо». Вулф стурбована, що вироблений мережею стиль читання, який ставить «ефективність» і «швидкість» понад усе, може негативно вплинути на нашу здатність читати вдумливо. Таку можливість нам подарувала рання технологія — друкарський прес, зробивши довгу й складну прозу буденним явищем. Читаючи в мережі, каже вона, ми перетворюємося на «звичайних дешифраторів інформації». Наша здатність витлумачувати текст, робити багато розумових операцій, коли ми читаємо вдумливо й невідривно, стає непотрібною.
Читання, пояснює Волф, — не вроджене вміння людських істот. Це не закарбований у генах вид мовної діяльності. Ми маємо вчити наші мізки, як перетворити символічні знаки, що їх бачимо, на зрозумілу мову.
І засоби масової інформації й інші технології, що ми використовуємо в навчанні й практиці читання, відіграють важливу роль у формуванні нейронних зв’язків нашого мозку. Досліди показали, що в читачів ідеограм, таких як китайські ієрогліфи, розвиваються геть інші нейронні зв’язки для читання, ніж у тих, чия писемна мова використовує абетку. Відмінності полягають у роботі різних ділянок мозку, зокрема тих, що регулюють такі важливі когнітивні функції, як пам’ять і тлумачення візуальних і слухових подразників. Можна також припустити, що нейронні зв’язки, творені в процесі використання мережі, відрізнятимуться від тих, що творяться під час читання книжок та інших друкованих праць.
Якось 1882 року Фрідріх Ніцше купив друкарську машинку («писучу кулю» конструкції Малінга-Гансена, якщо бути точним). Його зір слабнув. Тож постійно зосереджуватись на сторінці стало виснажливо й болісно, через що йому часто сильно боліла голова. Він був змушений менше писати й боявся, що скоро геть доведеться відмовитися від цього. Машинка, принаймні на якийсь час, врятувала його. Швидко опанувавши метод друку «наосліп», він міг писати із заплющеними очима, використовуючи тільки кінчики пальців. Слова знову змогли перетікати з його голови на сторінку.
Проте машинка, хай тільки ледь помітно, впливала на його роботу. Один із друзів Ніцше, композитор, завважив зміну в стилі його письма. Його й без того короткомовна проза стала ще стислішою, телеграфнішою. «Мабуть, ти за допомогою цього інструмента створив новий стиль письма», — писав його друг у листі, зазначивши, що його власні «думки» й мова музикування часто залежать від того, яким пером і на якому папері він пише.
«Твоя правда, — відповів Ніцше, — наше канцелярське приладдя формує наші думки». Під впливом машинки, пише німецький медійний теоретик Фрідріх Кітлер, Ніцшева проза змінилася: «аргументи в ній замінено афоризмами, думки — грою слів, стиль від полемічного став телеграмним».
Повний текст перекладу читайте тут: _http://r2u.org.ua/forum/viewtopic.php?f=35&t=3278
