Форум ОНУ

Гость


Автор Тема: СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ МІЖЕТНІЧНОЇ ВЗАЄМОДІЇ  (Прочитано 2901 раз)

Оффлайн KALATEYA

  • Абитуриент Форума
  • Сообщений: 1
  • Репутация 0
УДК 316.6
                                               Онищук Віталій Михайлович
                                                            доктор соціологічних наук,
                                            професор  кафедри соціології
                                                           Одеського національного університету
                                                             імені І.І.Мечникова 


СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ МІЖЕТНІЧНОЇ ВЗАЄМОДІЇ


Анотація
В статті розглядаються проблеми міжнаціональних відносин в полі- етнічному суспільстві. Нова соціоекономічна ситуація стимулює подальший розвиток міжнаціональних відносин з урахуванням історичного минулого і національної психології.
Ключові слова: міжетнічна взаємодія, національний характер, ментальність.


Розробка та обґрунтування інтегральних моделей розвитку міжнаціональних відносин і національної політики в суспільстві, що трансформується, є актуальним завданням соціальних наук – психології, соціології, етнопсихології і політології. Такі моделі повинні ліквідувати недоліки та обмеження традиційних і модерністських підходів, але інтегрувати переваги, можливості одних і інших. Осмислення ґенези та наступних етапів еволюції етнічної самосвідомості у титульної нації та національних меншин як суб’єктів міжнаціональних відносин стає ключовою проблемою у створенні таких моделей.
Традиційні етносоціологічні моделі національної політики попередніх епох в сучасному суспільстві втратили свою значущість, так як є неадекватними інтенсивним процесам глобалізації багатьох сторін життя, масовим внутрішнім і зовнішнім трудовим міграціям, росту поліетнічності великих урбаністичних комплексів. Як альтернатива, доповненням до традиційних моделей розглядається модель міжнаціональних відносин і національної політики, що засновані на мультикультурному підході. Парадигма мультикультуралізму передбачає баланс інтересів представників більшості і меншості у різних галузях суспільного життя, їх взаємну відвертість, толерантність, добросусідство, взаємне визнання та розуміння історичної, культурної спадщини та способу життя.
Мозаїчність етнічної палітри країни, регіону, міста, самобутність та унікальність кожного етносу в цій мозаїці розглядається в мультикультуралізмі як антитеза різним уніфікаціям.
У сучасному світі практично не існує етнічно гомогенних держав. Різноманітність етнічного складу населення є результатом дії різного роду чинників (наприклад, міграцій та переділу територій). Нова економічна, соціальна і політична ситуація стимулює дослідження відносин між націями суспільства, подальший розвиток якого значно залежить від розвитку їх стосунків, від психологічних зумовлень, що мають своє джерело в багатовіковому історичному досвіді: чи вважаються одні етноси кращими за інші з огляду на певні критерії або ж ні; у якості кого вони сприймають себе і своїх сусідів – співвітчизників або чужинців. Позитив або негатив цих стосунків значною мірою визначаються знанням і досвідом взаємодії з іншою етногрупою. Чим більше обмежені знання і досвід міжетнічного спілкування, тим можливіше, що цілісний образ інших – аутгрупи – буде неадекватним, і може стати стереотипом, непридатним до корекції, несприятливим до інформації.
Відкриття політичної системи на пострадянському просторі спонукає до вивчення взаємин між національними групами. Табу, накладене на ідею національного братерства і дружби, зникло і вже без труднощів можна спостерігати певні національні потреби. Раніш заборонений психологічний і соціологічний [cenzored]із нині став можливим. Нова ситуація в країнах колишнього радянського домінування є добрим тереном для перевірки психологічних теорій соціальної взаємодії. Дослідники підходять до спонукальних причин вчинків людей взагалі і політичних зокрема, спираючись на наукові відомості про національну ментальність,  що є продуктом культури, її своєрідною квінтесенцію. Культура в цілому моделює та опредмечує всі риси менталітету, а далі тиражує, здійснює їх трансмісію. Підґрунтям всіх ментальностей є етнічна, національна ментальність з усіма її специфічними особливостями. Етнічна ментальність є духовно-культурним самовиявом етнічної спільноти, що вирізняє цю спільноту від інших етносів. [1].
Агрегатом спільних етнопсихологічних властивостей можна вважати національний характер, ядро якого формується століттями.
Г. Лебон в праці «Психологія народів і мас» писав, що ні природні, ні екологічні, ні класові, ні соціальні процеси не впливають вирішальною мірою на долю народу, його цивілізаційний поступ. Навпаки, кожна раса містить у своїй духовній організації ті закони, які управляють її долею; можливо, вона підпорядковується саме цим законом, спонукала інстинктом у свої намірах, навіть найбезглуздіших. Іноді нам здається, що народи підпорядковуються таємними силами, подібними до тих, що змушують жолудь розвиватися в дуб і змушують комету рухатися своєю орбітою. [2].
Кожен етнос, на думку мислителя, має свій майже незмінний характер, свою думку, ідеї та ілюзії, випрацювані внаслідок тривалого історичного розвитку, спадковими законами. Дуже тривкі і консервативні традиції, без яких не може бути ні національної душі, ні цивілізації [2, с. 205].
На думку Г. Лебона, «народ – це організм, створений минулим і, як будь-який організм, він може змінюватися не інакше, як шляхом тривалих і випадкових нагромаджень». [2, с. 205].
Категорія «душа народу» є визначальною в тлумаченні Г. Лебоном етнопсихологічних та соціально-психологічних феноменів. Душа народу – це сукупність спільних ідей і почуттів, які становлять силу народів і без яких не можуть існувати ні нації, ні батьківщини. Народ може втратити дуже багато, зазнати всіляких катастроф і бути ще спроможним піднятися. Але він усе втратив, і йому вже ніколи не піднятися, якщо він втратив свою душу. [2, с. 47]. Г. Лебон стверджує, що історію можна розглядати як простий виклад результатів, витворених психологічним складом народів. Без попереднього знання душевного складу народу історія його здається якимось хаосом подій, що управляється лише випадковістю. Коли ж відома душа народу, то і життя його постає правильним фатальним наслідком його психологічних рис. «В усіх проявах життя нації ми завжди знаходимо, що незмінна душа раси сама тче власну долю». [2, с. 52]. (Термін «раса» Г. Лебон вживає як синонім слів «народ» і «нація»). Поняття «душа народу» у Г. Лебона вбирає параметри національного характеру, національної свідомості в цілому. «Якраз ця мережа спільних традицій, ідей, почуттів, вірувань, способів мислення становить душу народу». Вона й лише вона одна зберігає нації, не маючи можливості розірватися без того, щоб не розпалися вмить ці нації. Вона є і їх справжньою силою, і їх справжнім господарем. [2, с. 113 – 114].
Національний характер, на думку Г. Лебона, проявляється через почуття, вольові якості та моральність.
Відтворити зміст національного характеру означає скласти індивідуальну картину взаємопов’язаних психічних реакцій, настановлень, переживань нації, котрі виникають внаслідок сутичок етносу з першими виявами історичного буття. Національний характер неможливий без відповідної поведінки. Між поведінкою і характером існує взаємозв’язок: вчинки призводять до формування певних рис характеру, зумовлюють відповідну поведінку. Національний характер має значення лише як психологічна умова можливості того чи іншого вчинку.
В останні роки в Україні помітнішими стали ознаки адаптації значної частини населення до нових соціальних реалій, цей процес зажадав від людей такого величезного напруження та концентрації зусиль задля елементарного фізичного виживання, що зрештою у способі життя громадян України майже не залишилося місця для соціально-культурної діяльності. Згідно з результатами соціологічних досліджень, проведених Центром Розумкова у 2007 р., встановлено, що досить високим продовжує залишатись міжрегіональне відчуження. Тут варто говорити про наявність суперечливих процесів формування етнічної ідентичності для українців різних регіонів нашої країни.
В сучасній етносоціології та етнопсихології є твердження про те, що полікультурні регіони з довгостроковим співіснуванням етнічних груп виявляються достатньо збалансованими системами. Тут переважають інтегративні процеси, виникають, так звані, надетнічні спільноти регіонального типу, для яких характерний певний сплав культурних особливостей полі- етнічного населення: знання мов, елементів традиційних культур, звичаїв та норм поведінки, кухні, національних релігій та свят.  [3, с. 176].
Наслідком міжетнічної інтеграції виступає етнічна толерантність, що характеризується саме позитивним ставленням і до своєї етнічної культури, і до культури інших етнічних груп, з якими дана група контактує. Розуміння толерантності несумісне з визнанням переваження однієї культури над іншою. Під таким кутом зору етнічна інтолерантність виглядає як негативне сприйняття іншої етнічної культури при позитивному сприйнятті власної культури. Відбувається активізація механізмів соціально-психологічного захисту, що залежить, як правило, від двох факторів: культурної дистанції та ступеня цілісності і самостійності тієї чи іншої групи як суб’єкта міжетнічної взаємодії.


Список використаних джерел
   1. Фурман А.В. Психокультура української ментальності. / А.В.Фурман. – Тернопіль, 2002.
2.   Лебон Г. Психология народов и масс. / Г.Лебон. – М., 1998.
3. Арбеніна В.Л. Етносоціологія: навчальний посібник / В.Л.Арбеніна. -Х.: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2007. – 316 с.