УДК 159.923.2
Докторант ІСПП НАПН України
Доц.каф.соціальної та
прикладної психології ОНУ ім.І.І.Мечникова
Яремчук Оксана Василівна
Нація, національна ідея, національний міф: психолого-історичний погляд.
Анотація. У статті розглянуто соціально-психологічна модель національного міфу, враховуючи перспективність мовних [cenzored]огій в соціально-психологічному моделюванні.
Ключові слова: «соціально-психологічна модель», «національний міф», «індивідуальний авторський міф», «етнокультурна міфотворчість особистості».
Проблема. Метод моделювання не набув поки що яскраво вираженої якісної специфіки у застосуванні до об’єктів соціально-психологічних досліджень. Хоча умови соціально-психологічної практики вимагають встановлення розбіжностей між суттєвими та несуттєвими відношеннями системи національного міфу. У зв’язку з цим віднайдення образної (метафоричної) [cenzored]огії між об’єктом дослідження (національним міфом) і деякими іншими, більш вивченими; перевірка обгрунтованості найденого образу; введення [cenzored]огії в логічні рамки; перевірка цінності [cenzored]огії, тобто встановлення значимості тих відношень, які поки що не були прийняті до уваги є актуальними етапами побудови соціально-психологічної моделі національного міфу.
Мета. Побудувати соціально-психологічну модель національного міфу, враховуючи преспективність мовних [cenzored]огій в соціально-психологічному моделюванні.
Завдання. 1. Упорядкувати наявні психологічні, філософські та політологічні напрацювання стосовно національного міфу. 2. Запропонувати концептуальне бачення національного міфотворення в парадигмі етнокультурної міфотворчості особистості та спільноти. 3. Позначити можливості переходу до практичних процедур діагностики та прогнозування змісту національного міфу.
Упорядкуймо наявні психологічні, філософські та політологічні напрацювання стосовно національного міфу. Більшість дослідників сходяться на тому, що міф – це культурна форма організації й трансляції досвіду певної спільноти, яка регулює колективну й індивідуальну поведінку, надаючи зразок способу діяльності у світі й обгрунтування сенсу цієї діяльності, при чому дане обгрунтування завжди виходить за межі індивідуального досвіду (у класичних міфах це завжди відбувалося через надання дії сакрального статусу). Така будова міфу дозволяє особистості зняти проблему мотивації поведінки: запитання «чому це слід робити саме так?» взагалі не виникає завдяки вищій осмисленості. Міфотворчість як синтезування ідей, символів та цінностей є природнім процесом, а міфологічний вакуум для людини, на думку К.-Г. Юнга, нестерпний [12]. На наш погляд, до міфів слід ставитися не з позиції наукової зверхності, а з точки зору психологічного [cenzored]ізу їх регулятивного потенціалу. Національний міф як феномен, за допомогою якого традиційно позначається сукупність ідей, наративів, політичних гасел, філософських концепцій, художніх світів, випливає з певним чином пізнаної або сконструйованої реальності та орієнтований здебільшого на інтереси соціально-політичної практики. Важливість національного міфу полягає в його здатності підтримувати етнічну спільноту та її представників у стані етнузіазму та творчого натхнення особливо в критичних ситуаціях та в процесі досягнення життєво важливих цілей. З психологічної точки зору національним міфом можна вважати світоглядну систему внутрішньо зв’язаних образів, ідей, етичних принципів, загальнозначимих уявлень, релігійних вірувань, прийомів виживання (та еволюції), висловлювань, які прийнято вважати художніми, містичними, філософськими. Це знакова система, яка регулює стосунки певного колективу, народу з зовнішнім світом за допомогою символів, метафор, міфологем. На думку К. Мангейма, в даному розумінні національний міф з’являється і стає домінуючим у той час, коли послаблюється влада традицій та релігійно-філософських канонів, а також прийнятих на віру настанов традиційного моралізму [11]. Звісно, кожен з соціальних прошарків етнічної спільноти по-своєму заломлює національну міфологію, тому відповідно, кожна з соціальних груп суб’єктивно бачить взаємодію людини зі світом (міф взагалі вільний від критеріїв істинності чи неправдивості). Міфологічна істина представлена реальним процесом медіації бінарних опозицій, їх примирення на вищому рівні метафоричного узагальнення. Саме тому, на наш погляд, можливо конструювати національну міфологію не тільки моноетнічних націй, а й поліетнічних національних спільнот. Різні картини світу, притаманні етносам, що складають націю, можуть бути синтезовані на основі єдиного міфу як світоглядного ядра, в якому присутнє сакральне, що надає сенс існування окремій людині та поліетнічній спільноті. Звісно, стрижневою міфологемою повинна виступати певна система ціннісно-смислових компонентів (в умовах української нації це, звісно, українське сакральне). На думку О.Гриценка, в основу українського сакрального положені цінності хліборобської праці, батьківського авторитету, родинної честі, православної ідентичності та козацької субкультури [13]. М.О. Бердяєв зазначав, що в епоху історичних переломів відбувається розчеплення, роздвоєння в історичному житті та людській свідомості і це викликає протиставлення історичного об’єкта і суб’єкта, стимулює до рефлексії архетипів, які фундують національний міф. Відтворення архетипів означає усвідомлене звернення до міфологічних образів, міфологічної тематики, таким чином, суспільство, розвиваючи свої міфи, підсилюється завдяки здоровим і надзвичайно енергетичним шарам колективного несвідомого. Однак, тут криється певна небезпека, оскільки зосередженість на успадкованих міфах відволікає від сучасного світу, закріплює архаїчні, непридатні для сучасного життя емоційні та мисленнєві образи. З огляду на це, К.-Г.Юнг твердив про необхідність діалогу з колективним несвідомим шляхом символічних форм, які безперервно осмислюються свідомістю [12]. Дійсно, архетип – своєрідна канва, що може мати як ціннісно-позитивні так і ціннісно-негативні наповнення чи реалізації, тому завдання спільноти полягає в тому, аби усвідомлювати дію архетипів, зокрема їх небажану конкретизацію. Реалізація цього завдання можлива шляхом етнокультурної міфотворчості особистості і спільноти як суб’єктів авторського міфу. Багатьма вченими підкреслювалась єдина архетипна основа національного міфу та ідеології. Зокрема, Р.Барт не вважав доцільним проводити семіотичне розмежування між міфом та ідеологією, визначаючи останню як уведене в рамки історії міфічне утворення, що відповідає певним суспільним інтересам. На сьогодні слід констатувати, що історія української ідеології ще не написана. Звісно, її можна пов’язати з історією суспільно-політичної думки, але, політична думка – це ще не завершена система, без якої не може бути мови про ідеологію як систематизацію ідей стосовно призначення нації, при чому ці ідеї повинні бути інтегрально взаємопов’язані і взаємопроникні. Такий стан справ в ідеологічні сфері пояснюється, на наш погляд, домінуванням сцієнтистської настанови щодо суспільного життя, навіть термін «ідеологія» донедавна застосовувався із критичним або й саркастичним відтінком. Лише відносно недавно в політологічному дискурсі слово «ідеологія» почало означати певну систему суспільно-політичних поглядів, згідно з якими мало б будуватися суспільне життя нації, держави. Це вже є певним прогресом, але в цьому процесі слід активніше задіювати архетипний та міфологічний потенціал спільноти. На думку С. Кримського, поряд із колективним несвідомим існують національні архетипи. Саме вони як наскрізні символічні структури ментальності можуть у різні епохи і в різних етносів мати своєрідну інтерпретацію. Це свідчить про те, що нація – це не тільки державна, зовнішня спільність, а й «внутрішній етнос», без якого національне життя неповне. Узагальнюючи вищенаведений дискурс, слід зазначити, що створення будь-якої політичної ідеології конструктивної гуманної спрямованості наштовхується на складну методологічну вимогу – об’єднати різноманітне у цілісність: інтереси, вузькогрупові ситуативні прагнення, усвідомлення нерозривного зв’язку минулого й сучасного та сподівання на майбутнє і т. інш. Саме тому, з нашої точки зору, формування національної ідеології може і повинне відбуватися на основі етнокультурної міфотворчості. Ще одним аргументом на користь даної позиції є те, що національна політична ідеологія не піддається випробуванню на істинність або хибність суто логічними методами. Лабораторією ідеології є реальний історичний процес, тобто, можна зауважити, що ідеологія тим ближча до істини, чим точніше виражає весь комплекс суспільних потреб, інтересів і суперечностей. А для цього вона має набути такого вигляду, якого потребує саме ця група і саме у цій історичній ситуації. Ідеологія у цьому разі буде тим конструктивнішою, чим краще пояснить актуальну ситуацію. Дійсно, достеменність певного комплексу ідей виявляється у тому, що вони зачіпають емоції і почуття великої кількості людей. «Натрапляючи на ознаки власної емоційної заангажованості, і особистість, і, згідно з антропним принципом, соціум ідуть шляхом розпізнавання близької для них ідеології». У своїх джерелах вона постає як національна мрія та національне сподівання, культурно-міфологічне уявлення про націю, вона формується як регулятивний принцип організації знання і стратегій поведінки. Бачення ідеальної держави перш за все пов’язане з відповіддю на актуальне питання «Як у найкращий спосіб мають взаємодіяти люди, живучи разом через спільну належність до певної території, маючи спільний історичний досвід, поділяючи спільну етнічну ідентичність або маючи кожен свою?». Ідеологічні інтеракції як проект життєтворення суспільства тісно переплетені з етнокультурною міфотворчістю. Говорячи про український національний міф, слід зазначити, що основною стратегією української нації дотепер є виживання та збереження національної ідентичності. Відтак зміни в національну ідеологію, яка бере початок у глибинних психологічних структурах, можуть бути внесені лише тривалим існуванням за інакших історичних та соціальних умов. Але для того, щоб ці умови змінились, слід створити національний міф, національну ідею, які б позиціонували культурно-історичний потенціал української нації. При чому ця національна ідея, впливаючи на формування національного образу світу та етнічної самосвідомості українців, може бути діалектично пов’язана з ідеєю глобалізації. Наступне завдання полягає у тому, щоб запропонувати концептуальне бачення національного міфотворення в парадигмі етнокультурної міфотворчості особистості та спільноти. Розроблюючи соціально-психологічні механізми створення національного міфу та національної ідеї, слід констатувати, що важливим принципом створення національної ідеології є науково-дослідницька толерантність, яка виявляється у взаємодії різних але невзаємовиключних цінностей, які постають з різних пізнавальних позицій. Йдеться про діалог культур і способів життя, різних прогнозів майбутнього і т. інш. З нашої точки зору, тут слід враховувати феномен прасимволу, який був ключовим в історіософії О. Шпенглера. Прасимвол присутній у формі державного устрою, у релігійних догматах і культурах, у формах живопису, музики та пластики, у віршуванні, в основних поняттях фізики й етики але не вичерпується ними. Беручи до уваги поліетнічність української нації, можна зауважити, що перспективи створення єдиної національної ідеї полягають у дискурсивних практиках стосовно різноманітних прасимволів. Згідно з твердженням Н.М. Яковенко, із кінця ХІХ сторіччя і до нині існує щонайменше 6-7 своєрідних формул-міфем, що разом відтворюють цілісний національний міф. Упродовж всього ХХ століття, а особливо на початку ХХІ, ці формули-міфеми адаптуються до нових політичних і соціальних реалій, обростають новими векторами зацікавлення, несподіваними нюансами, тощо. Простеження інтелектуальної генеалогії таких модифікацій, на думку Н.М. Яковенко є нагальною дослідницькою проблемою. Для освіченого загалу ідеться не про факт історії як такий, а про те, що ним засвідчується існування України всупереч усім (реальним чи уявним) ворожим силам. Відтак, модифікація цієї чи іншої формули-міфеми сигналізує про невербалізовані чи навіть неусвідомлювані зміни у відчутті власної «українськості», що дає дослідникові унікальний матеріал для вивчення самоорганізації поліетнічної національної спільноти. Характерним прикладом може бути блискавичне, справді тріумфальне поширення заявленої на початку перебудови тези про Україну як цивілізаційну межу «між Сходом і Заходом» [13]. Серед формул-міфем, що нині на рівні аксіом функціонують у суспільствознавстві, публіцистиці та на рівні буденної свідомості, Н.М. Яковенко зазначає переконання, що нібито українці різних регіонів, починаючи з доби Київської Русі, завжди усвідомлювали свою етнічну спільність, а відтак безперервно тяжіли до возєднання територій, які опинилися у складі кількох сусідніх держава. Генетично міфема безперервного тяжіння до воз’єднання пояснюється міфом про спільність етнічного походження як основою відчуття культурної співпричетності, спільної долі і – ширше - певного колективного «Я» нації. Його оформлення розпочалося ще наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ століття, але новітні формулювання найповніше подане у фунтаментальній історії «України-Руси» М.С. Грушевського [13]. Етнокультурна міфотворчість на рівні соціально-психологічних практик постає як створення нових обрядово-ритуальних форм (індивідуальних авторських міфів), які дозволяють цілісно осягнути закладену в архетипах потенційність етнічної особистості та спільноти. Змістове наповнення цих форм пов’язане з розпізнаванням смислів, які оприявнюються завдяки контакту особистості з полем суб’єктивного досвіду даного етносу. Дискурс цього досвіду впорядковує історію соціуму з середини, видобуваючи смисл колективних дій, більше того, саме в ньому уможливлюється конструювання нового ціннісно-смислового простору етнічної спільноти, нового міфу. Цей процес можна розглядати як спільний вчинок етнокультурної міфотворчості. На наш погляд, спільний вчинок як базовий соціально-психологічний механізм етнокультурної міфотворчості особистості слід вивчати в суб’єктно-вчинковій парадигмі [5; 7; 8; 9] з додаванням конструктивістських категорій та прийомів дослідження [14]. Важливими теоретико-методологічними засадами для пропонованого дослідження є концепції ментальності та міфу, що присутні в історичній психології І.Г Білявського, а також в юнгіанській традиції. Значущими є також напрацювання М. Бахтіна стосовно діалогу, зокрема, діалогу культур [1], ідея відкритого тексту у трактовці Умберто Еко [3]. Етнокультурна міфотворчість суб’єкта – це процес створення суб’єктивного міфологічного простору (індивідуального авторського міфу), який корелює з певним типом культурно-історичного, етносоціального та екзистенційного досвіду, відбитого в різних текстах (наративах, дискурсах, поведінці і, ширше, у життєвому шляху в цілому) [14]. У плані взаємодії з історичною традицією етнокультурна міфотворчосіть особистості наближається до екзистенціального проектування особистості, і тоді суб’єкт вибудовує свій життєвий світ відповідно з досягненнями, проблемами та перспективами спільноти, з якою він себе ідентифікує [15]. На сьогодні все більш зрозумілим стає те, що для саморозвитку етносу як колективного суб’єкта вочевидь слід задіяти не тільки ми-режим його функціонування, але й я-режим, тобто кожний індивідуальний учасник цього колективного суб’єкта має бути самоцінною індивідуальністю, що наразі пов’язує власне самоздійснення з розвитком цінностей і смислів своєї етнічної спільноти. Оскільки основна мета саморозвитку індивідуальності може бути позначена як неповторне досягнення універсальності (П. Тейяр де Шарден), остільки, просуваючись до цієї мети, суб’єкт осягає універсальні цінності і смисли, пропонуючи їх власній спільноті як особистий досвід самоперевершення, як вчинок етнокультурної міфотворчості. Отже, суб’єкт постає як автор-міфотворець. Ми трактуємо індивідуальний авторський міф як переважно усвідомлюваний трансцендентний акт цілісного осягнення суб’єктивного екзистенціального досвіду (зокрема, особистої міфології, особистісних сенсів, свого покликання і т.інш.). З цієї дослідницької позиції все життя індивідуальності як певний дискурс-вчинок може бути співвіднесене з індивідуальним авторським міфотворенням. В. О. Татенко розглядає спільний вчинок як соціокультурний принцип й соціально-психологічний механізм прояву й нарощування потенціалу індивідуальності людини. Феноменологія спільного вчинку окреслена зокрема в такій думці дослідника: «Спільним ми називаємо такий вчинок, який передбачає психологічне єднання включених в нього людей на всіх етапах його здійснення…, в змістовому плані це може бути спільний героїчний вчинок, спільний вчинок пошуку істини, спільний вчинок дружби та любові» [4, 141]. До цього списку, на наш погляд, слід додати також спільний вчинок ідентифікації, зокрема етнокультурної, яка постає як самовизначення етнічної спільноти в глобалізованому світі та призводить до створення національного міфу. Як вважає В.О. Татенко, психологічною основою для спільного вчинку може бути екстеріоризована в простір міжособистісної взаємодії та інтегрована в нього спільна невдоволеність ситуацією як такою, що заперечує можливість всіх і кожного виявити, висловити, зберегти, відстояти свою індивідуальність. У зв’язку з цим, слід підкреслити цінність індивідуальної авторської складової спільного вчинку, що й об’єднує окремих суб’єктів в колективний суб’єкт етнокультурної міфотворчості. Важливим концептуальним доповненням цієї думки є принцип інтеракційно-феноменологічного бачення джерел колективної суб’єктності [2], що передбачає обопільне суб’єктне зумовлення, проникнення у внутрішній світ один одного шляхом емоційно-інтелектуально-інтуїтивного резонансу з енергіями певної соціетальної структури у собі та в інших учасниках, які її актуалізували. Така взаємодія як стан спільновчинкового перебування у світі оприявнює загальний сенс етнокультурної міфотворчості в єдності її індивідуального й соціального моментів. Пильніше досліджуючи суб’єкт-суб’єктну взаємодію в процесі спільного вчинку етнокультурної міфотворчості можна переконатися в особливій значущості діалогу як способу створення відкритого тексту-твору, а саме національного міфу. Ми звертаємося до ідеї відкритого тексту у трактовці Умберто Еко, який визначав текстуальну відкритість у зв’язку з особливою текстуальною організацією, що передбачає обов’язкову наступну інтерпретацію. Текст в такому разі містить модель ідеального читача в якості власної структурної складової. Саме в цьому сенсі можна говорити про діалогічність відкритого тексту. «Відкритий твір» («твір в русі», «твір,який при кожному новому його сприйнятті ніколи не залишається рівним самому собі») [3, 50] є відповіддю на кризи репрезентації та ідентифікації, більше того, відповіддю на кризу значення, що у своїй цілокупності характерні для постмодерну. На думку К. Черемних, «положення про відкритий текст та ідеального читача допомагають воскресити суб’єкта в комунікативних практиках» [10, 58]. У відкритих текстах автор очікує читача, здатного оволодіти різноманітними кодами інтерпретації. Якщо ж йдеться про індивідуальний авторський міф як відкритий текст, то його автор «очікує» діалогу не тільки з можливими іншими інтерпретаторами, але й, власне з самим собою як іншим, тобто ідеальним «Я». Скажемо чіткіше: чим більше суб’єктів включилися в діалог-інтерпретацію тексту, тим багатша палітра смислів утворюється стосовно даного відкритого твору, і ці смисли збагачують внутрішній світ окремих особистостей, стаючи смисловим полем культури. Все зазначене вище має безпосереднє відношення до створення національного міфу, який, на наш погляд, постає як відкритий текст, наратив, дискурс. В процесі національного міфотворення слід підкреслити важливість творчої взаємодії свідомості особистості з несвідомими вмістами «Я», в результаті чого відбувається синтез архетипних складових різних рівнів: універсального, етноспецифічного та особистого. Це суб’єктивно виявляється в її духовно-катарсичній активності, яка в свою чергу, впливає на оточення, етнос, культуру. На наш погляд, спільний вчинок етнокультурної міфотворчості уможливлюється завдяки спеціальній ситуації, яка передбачає: по-перше, те, що група спільно створює міфологічний простір наративів, який потенційно вміщує культуротворчі ідеї й форми їх реалізації; по-друге, в групі відбувається трансцендентування «Я» окремих особистостей за межі усталених стереотипів, установок і т. інш. Ситуація спільного вчинку з’являється завдяки індивідуальній значущості спільних соціокультурних завдань (наприклад, консолідація в суспільстві) і відбиває взаємодію об’єктивних суспільних умов та суб’єктивних обставин її учасників. Ця взаємодія в свою чергу стимулює процес трансценденції людини за межі цих об’єктивних умов та обставин внутрішнього життя і фасилітує вчинок самоперевершення. Важливо зазначити, що мотивація спільної вчинковості тісно пов’язана з можливістю індивідуалізації суб’єктом, кожного спільного вчинку, в якому він самозреалізується. Саме тому суб’єкт національного міфотворення переборює інерцію стереотипів, розриває ланцюги рутинної повсякденності, відкриває шлях новим індивідуалізованим змістам і формам творчого освоєння світу» [9, 246]. Що стосується власне вчинкової дії, то вона, на наш погляд, багато в чому схожа на обрядово-ритуальну чи містеріальну дію, враховуючи змінений стан свідомості («екстаз учинкового самозабуття»), прояв вищих духовних емоцій, що дозволяють долати найтяжчі випробування та створення нової міфологічної конфігурації особистісного й групового простору. Іще одним вагомим аргументом на користь своєрідної містеріальності спільного вчинку може бути той факт, що, коли дія завершена, вчинок не завершується. Післядія – інтеграція у повсякденне життя наслідків спільного вчинку – тісно пов’язана з усвідомленням та освоєнням тих особистісних та групових новоутворень (насамперед, нових культурних смислів), які виникли в результаті етнокультурної міфотворчості одиничного та групового суб’єкта. На наш погляд, цей процес провокує подальшу спільновчинкову діяльність, яка може продовжуватись й за відсутності безпосереднього спілкування з партнерами, бо діалог суб’єктів спільного вчинку по суті не завершується, а переноситься в індивідуально-відповідальні вчинки трансляції нових смислів в простір культури завдяки індивідуальному авторському міфотворенню. Це нагадує перенос сакрального змісту у профанний світ, ритуальне оприявнення національного міфу. Наскільки це дійство вплине на перебіг соціокультурних подій, на ментальність певної національної спільноти? Можна припустити, що це буде залежати від розвинутості цієї спільноти як колективного суб’єкта. Розвиток колективного суб’єкта пов’язаний з розкриттям його культурно-історичного потенціалу, що підсилюється «проблемним в дійсності, іще не пізнаним цим суб’єктом» [9, 248]. Культурно-історичний потенціал національної спільноти тримає в своєму енергетично-архетипному полі всіх авторів-міфотворців, які ідентифікують себе з нею. Тому бути суб’єктом етнокультурної міфотворчості – це означає приймати виклики часу, які звернені до власного народу як свій екзистенційний проект й відповідально діяти у напрямку реалізації спільних з колективним суб’єктом інтенцій і потенцій. В цьому контексті індивідуальні авторські міфи таких видатних міфотворців як Т. Г. Шевченко, І. Франко, Леся Українка є в першу чергу їх вчинками самоперевершення, що зорієнтовують українців на «пошук внутрішніх джерел та рушійних сил розвитку людської істоти» [9, 249], тобто стимулюють їх суб’єктність. З іншого боку, сконструйовані за моделлю спільного вчинку з колективним суб’єктом (українською спільнотою), ці індивідуальні авторські міфи просували самих авторів на шляху духовного самопізнання. Схожу позицію займає В.О. Татенко, на його думку, «суб’єктна інтенція несе в собі сутнісний код, індивідуальний проект людського буття». «Це своєрідне архетипне утворення, що містить заряджений життєвою енергією інформацію», взаємодія з якою прискорює становлення духовної індивідуальності [9, 248]. Позначимо можливості переходу до практичних процедур діагностики та прогнозування змісту національного міфу, для цього розглянемо соціальні архетипи як основу політизації української етнічності. Новітні тенденції заломлення соціальних архетипів у глобалізаційну епоху (С.Б.Кримський, В. Горський, О.А. Донченко та інш.) оприявнюються в категоріях архетипів соціального життя і політики, екзистенціалів національного буття та інш. На думку С.Б. Кримського, минулі століття немов би «накручуються» на вічність, яка оприявнюється в екзистенціальному часі творчої індивідуальності. Ключове значення для української ментальності має архетип Софійності, що підтримується монументально-художнім затвердженням краси як онтології божественної присутності у бутті. Із Софійністю тісно пов’язаний кордоцентризм української ментальності. Він буттєво укорінювався православним способом життя з його посиланням на серце як джерело індивідуальності та моралі, а також уособленням хутора як «сердечної» сфери українства та практикою символізації влади й культури образом «палаючого серця» в гербах та театральних виставах. Ці архетипи, на наш погляд, виступають у національній культурі України, яка втілює долю та історичний досвід різних народів. Завдяки перетворенню минулого у символи, останніми окреслюються смисли майбутнього, а архетипи акцентують на майбутніх звершеннях української нації. Дійсно, архетипи Слова, етичної цінності індивідуальності, філософії серця, Софійності світу та родинного статусу природи окреслюють своєрідність української культури. Саме на цьому архетипному підгрунті можливо побудувати історичну перспективу української національної спільноти, враховуючи взаємодію різних соціально-політичних утворень в сучасних глобалізаційних процесах. Мова може вестися про динамічну взаємодію тенденцій глобальності/етнічності в просторі етнокультурної міфотворчості української нації. При чому регулятивним та інтенціальним фактором цієї взаємодії виступає власне суб’єкт етнокультурної міфотворчості, який інтиуїтивно відчуває й усвідомлює «виклики» сучасності й творчо «відповідає» на них, виводячи власну спільноту на більш високий рівень самоздійснення.
Висновки. Моделювання органічно поєднує емпіричне дослідження з побудуванням теорії. Дійсно, в основу соціально-психологічної моделі національного міфу покладені дані, отримані в різноманітних сферах оприявнення суб’єктивного досвіду української спільноти: художня література та мистецтво, політика, етнопедагогіка, історіографія, філософський дискурс, побут та житейський досвід виживання, релігія та практика народних вірувань і звичаїв. Акумулюючи ці дані, соціально-психологічна модель національного міфу задає нові напрями наукового пошуку. Інтенція на формалізацію цієї моделі неминуче призводить до перегляду взаємозв’язку багатьох понять та категорій, зокрема понять «індивідуальний досвід» та «суб’єктивний досвід етносу». Останній являє собою особливий клас духовних зусиль, що виводить суб’єкта за межі часу конкретної життєдіяльності, з іншого боку, тільки нею і породжується, на неї впливає. Змістова структура національного міфу, на наш погляд, складається з двох ортогональних площин. Першу ортогональну площину моделювання склало уявлення про індивідуальну авторську міфотворчість як спільний вчинок національного міфотворення. Індивідуальний автоський міф, таким чином, набуває не лише відображувальної, але й породжувальної здатності. В семантичному полі цього міфу присутні історично константні та модифіковані знаки у вигляді динамічної системи понять, образів, метафор, символів, міфологем. Другим ортогональним компонентом моделі стала структура суб’єктивного досвіду етносу: його перцептивний шар (просторово-часова модель), семантичний шар (смисли як відношення між суб'єктом й об'єктами перцептивного світу) і ядерний шар суб’єктивного досвіду етносу (складовими якого є етнічно детерміновані смисли, архетипи). Продуктивність підходу до вивчення структури і змісту національного міфу постає через співвіднесеність двох дослідницьких площин: фіксації етнокультурних міфологем, символів та архетипів, оприявнених в суб’єктивному досвіді національної спільноти та структурування індивідуального міфу за критеріями архітектоніки суб’єктивного досвіду, з іншого. Верифікованість такого підходу знайшла своє підтвердження в отриманні множини етнокультурно-міфотворчих одиниць, конгломерат яких внутрішньо непротирічно утворює систему з цілісною структурою. У функціональному плані основою пропонованої моделі є спільний вчинок як базовий соціально-психологічний механізм етнокультурної міфотворчості особистості, що дозволяє досліджувати індивідуальний авторський міф суб’єкта як основу для створення консолідуючого національного міфу.
