І. В. Данилюк, доцент, доктор психологічних наук,
в.о. завідувача кафедри загальної психології,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка,
М. А. Мацейків, кандидат психологічних наук,
доцент кафедри загальної психології
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ У СУЧАСНИЙ ПЕРІОД РОЗВИТКУ
Вітчизняна психологічна наука переживає сьогодні непростий період свого розвитку, що вимагає нових наукових пошуків, теоретичного моделювання, технологічних розробок. Особливий матеріал надає дослідникам історичної психології останні десятиліття, в часових межах якого протікає природний соціальний експеримент. Психологічна наука по-новому розглядає саму себе в системі сучасного знання. Різні освітні системи потребують модернізованої прикладної вікової та педагогічної психології, що, в свою чергу, зумовлює необхідність створення нової академічної психологічної теорії, без якої неможлива психолого-педагогічна практика.
Завдяки національному відродженню відбувається прилучення до західного та східного соціокультурного інформаційного простору, що ще більше активізує відновлення забутого та розширення сучасного психо логічного знання. Сьогодні йде активне відтворення, реконструкція основ них культурних шарів духовної пам'яті українського народу та виявлення його духовного потенціалу. Все це дає можливість подолати роз'єднаність у дослідженні еволюції розвитку людини, що відображає зв'язок між історичним процесом та психічними явищами. Такими аспектами є не обхідність не лише перебудувати саму реальність, але й скоректувати суб'єктивне ставлення до неї, тобто той образ світу, який характерний для людей сьогодні. Вивчення такого взаємозв'язку є одним із завдань історичної психології.
Важливою проблемою історичної психології є життєво-смислова ре альність, яка виступає у формі культурно-символічного образу, котрий у своєму процесуальному аспекті є співбуттям. Його характеризують співдія, яка реалізує закладену історією та культурою традицію, а також співпереживання, що супроводжує співдію, регулюючи композиційні міжособистісні відносини сенсу життя. Саме такі історико-психологічні підходи є теоретичною основою педагогічного впливу, який спрямований на виховання у підростаючого покоління вміння переносити екзи стенціальне протиріччя. У цьому полягають точки перетину загальної та педагогічної психології з психологією практичною і конкретною, а саме та ких рис прагне набути сьогодні історична психологія.
Ще одним важливим завданням історичної психології є знаходження відповіді на запитання, яким є образ людини сучасної культури і якими суттєвими ознаками він відрізняється від образів «типових героїв свого ча су» інших історичних епох? Характерним в образі сучасної особистості є знижене відчуття суб'єктивності, масова соціальна пасивність. Історична психологія називає загострене відчуття безсилля, деіндивідуалізацію, роз митість групової належності тощо серед основних факторів, які призводять до зниження відчуття суб'єктивності сучасної особистості. Таким чином, сконцентрувавши зусилля дослідницького пошуку на сучасному етапі історичної психології, ми постали перед головним пи танням - чи кожна сучасна людина може стати історичною особистістю, а звідси, чи завжди історична особистість є сучасною, що відбиває дух часу, чи вона часто випереджає свій соціальний час? А також які стосунки такої особистості з часом та життям?
Традиційно під історичною особистістю розуміють видатного державного, громадського чи національного діяча, який значно впливає на хід соціально- і культурно-історичних подій, визначає на багато років наперед шляхи розвитку народу, нації, держави. Історична особистість своєю масштабно-перетворювальною соціально-культурною діяльністю вносить масштабні перспективні зміни в життя соціуму, залишаючи непересічний духовний вплив на нащадків і незабутній вплив у пам'яті майбутніх поколінь.
Сучасна людина звично трактується як типовий представник по коління людей, які живуть і діють нині й становлять основу динамічно функціонуючого сучасного суспільства, є виразниками звичаїв і смаків, ду мок і вірувань, способів дій та захоплень, що домінують у теперішній час громадського, державного чи національного життя. Сучасники - це носії соціального характеру (Е. Фромм), які відтворюють і підтримують своїм соціально-типовим способом життя характерне у матеріальній і духовній життєдіяльності соціуму. Отже, до ключових ознак історичної особистості, а саме: духовності, вільності й героїчності, визначених у сучасних концептуальних підходах, додамо ще масштабність і продуктивність.
Історичними називають людей, для яких звернення до минулого викликає прагнення до майбутнього, збуджує в них рішучість продовжувати життєву боротьбу, запалює надію на краще, а сенс життя для них у самому його процесі. Історія належить людині, писав Ф. Ніцше, як істоті діяльній і прагнучій та як істоті, що страждає й прагне до свободи. Таким відношенням відповідають три роди історії - монументальний, антикварний і критичний. Такими, напевно, будуть і типи проявів історичної особистості й ставлення до неї: а) монументальна могутня діяльність – її поступ; б) благоговійне, некритичне ставлення до неї послідовників і нащадків; в) критична оцінка її справжнього місця в історії з позицій сучасності.
Духовно-часове уявлення про людину як історичну особистість дає В. Дільтей у своїй тріаді духовного життя людини: переживання - вираження - розуміння. Істинно життєвий час є взаємодією минулого як досвіду життя, сучасного як актуальної свідомості й діяльності, і майбутнього як тенденції і цілеспрямованості. Людина може осягати історію, тому що вона за суттю своєю наскрізь історична, вона несе в собі у зменшеному масштабі весь духовно-історичний світ. Усе духовне життя є розгортанням в історії єдиної людської природи, що означає постійну змінність свідомості, безперервність психічного, співвідносність індивідуальної свідомості з історичною епохою.
Але суть історичної особистості неможливо зрозуміти і без її зв'язку з сучасністю. Істинно сучасна людина, писав К.-Г. Юнг, - це людина безпосереднього теперішнього, але зустрічається вона дуже рідко. Адже бути повністю в теперішньому - означає цілком усвідомлювати своє буття, що вимагає максимальної інтенсивності й екстенсивності свідомості. Лише сам по собі факт життя в теперішньому ще не робить людину сучасною. Досягнувши свідомості теперішнього, людина самотня, за К.-Г. Юнгом. Цінності й прагнення світів минулого якщо і цікавлять її, то лише з історичної точки зору. Сучасною у всій повноті людина стає, перевершивши минулі стадії свідомості, максимально реалізуючи себе. Її установка на життя функціональна, а не механістична. Вона хоче формувати і впливати, вважав Е. Фромм, через любов, розум та приклад, а не за допомогою сили й бюрократії.
Назва такого типу людини і її ставлення до часу й життя є будівничо-перетворювальним. Така людина володіє особливим особистісним часом, що виявляється у свідомій і діяльній організації свого поведінково-вчинкового життя як духовної сутності (В. Роменець). У цілому це зріла людина із значним життєвим досвідом пізнання, діяльності та взаємодії, для якої оптимальне використання часу в різних сферах життєдіяльності є актуальним життєвим завданням, що вимагає творчого розв'язання. Для такої людини характерна гостра потреба в особистісному зростанні й розвитку, що практично реалізується через систематичне творче планування своєї діяльності й передбачення можливих реакцій суспільства з метою здійснення перспективних задумів і проектів. Це стає можливим за умови гнучкої щоденної практичної діяльності поведінки та взаємодії в змінному природно-суспільному хронотопі, але при збереженні у свідомості високої стратегії. Така життєдіяльність сучасної особистості є предметом дослідження історичної психології. Вона вивчає життя людини у динаміці її об'єктивного, але суперечливого індивідуально-особистісного розвитку в контексті різних природно-суспільних і культурно-історичних хронотопів життя, а також те як вона переживає, осмислює й перетворює свій історичний час.
Представники сучасного гуманістичного та екзистенціального напрямків (А. Маслоу, Е. Фромм, В. Франкл) вважають, все доступне волі історичної особистості й залежить від її свободи. Зокрема, В. Франкл, доводить, що необхідність і свобода локалізовані не на одному рівні, свобода височіє, надбудована над необхідністю. Свободу людини він розумів у трьох вимірах - до власних потягів, до спадковості та до обставин зовнішнього середовища. Тому історична особистість є завжди вільною, бо її поведінка визначається передусім цінностями і смислами, які локалізовані у ноетичному вимірі й не випробовуються впливами з боку вищезазначених аспектів. За його концепцією, особистість - це більше, ніж психіка: особистість - це дух. Вона характеризується двома фундаментальними онтологічними характеристиками - здатністю до самотрансцендентації і здатністю до самоусунення. Перша виявляється у постійному виході історичної особистості за межі самої себе, у спрямуванні її на щось існуюче поза нею. Друга реалізується у її можливості піднятися над собою і над ситуацією, подивитися на себе збоку. Ці дві властивості дають змогу історичній особистості стати самодетермінуючою істотою. Механізми цієї самодетермінації належать до її ноетичного виміру. Тому історична особистість може вільно знайти і реалізувати сенс життя, навіть якщо її свобода обмежена об'єктивними обставинами.
У визначенні свободи історичної особистості ми дотримуємось думки, що свобода - це здатність особистості взяти на себе відповідальність не тільки за власну долю, але і за долю народу, нації, держави. Тим самим свобода і відповідальність взаємозумовлюють одна одну. Відповідальність пов’язана з вибором людини, які потенційні у світі й у ній самій можливості, що заслуговують на реалізацію. І хоча історична особистість не вільна від умов, але вона може вільно зайняти позицію стосовно них. Тим самим усе її буття протікає у подвійному полі, а саме: у полі напруги між суттєвим і повинним та в полі між суб'єктивним і об'єктивним.
В умовах демократизації суспільства поступово створюються об'єктивні передумови та можливості для вільного вибору особистістю лінії власної поведінки на основі пізнання законів розвитку суспільства і прогресу. Оскільки вибір можливостей дії як вчинку випливає з активності суб'єкта, то ступінь його особистої відповідальності зумовлюється напрямом і соціальними наслідками його діяльності. Напрям цієї діяльності визначається вільно шляхом вибору відповідального вчинку. У цьому розумінні відповідальність є мірою свободи. Таким чином, свобода і відповідальний вчинок фактично передбачають одне одного не тому, що вони взаємозв'язані, а тому, що свобода може реалізуватися лише через відповідальний вчинок, а відтак і відповідальний вчинок може реалізуватися лише через свободу, бо інакше перетвориться у засіб пригнічення особистості.
Історична особистість - це продукт конкретних умов життя і власної активності, спрямованої на здійснення соціальної програми саморозвитку й самореалізації (Г. Костюк). Але в тоталітарному суспільстві майже неможливо було всебічно дослідити реальні суспільні відносини. По суті, принцип історизму лише декларувався, а в теорії панували міфічні погляди і принципи, які бралися за аксіому. Широкий загал науковців був мало ознайомлений з концепціями зарубіжної психології, що посилювало догматизм у поглядах та уявленнях вітчизняних психологів. Відомо, що людина - представник певної епохи, суспільства, народу, нації. Її суспільне буття - історичне буття. У певні періоди розвитку вітчизняної психології ігнорувалися національна, релігійна сутність людини. Вища духовність визначається багатьма факторами. Так, у самосвідомості особистості співіснують моральні, професійні, естетичні та релігійні ідеали, які сьогодні значною мірою втрачені. Це суспільна трагедія, наслідком якої є духовно-моральні та соціально-економічні кризи. Бездуховність і безнадія гостро виявилися у соціальних конфліктах останніх десятиліть. Втрата ідеалів розхитує стабільність суспільного життя, а національна ідея та демократичні ідеали в Україні лише намітились як у теорії, так і в практиці психологічних досліджень.
На етапі розбудови незалежної держави і національної школи в Україні особливого значення набуває проблема ідеалу. Серед основних функцій ідеалу вчені виділяють гностичну, регулятивну, аксіологічну, інтеграційну, перцептивну та орієнтувально-стратегічну. В процесі, інтеграції історичного досвіду народу в структурі самосвідомості історичної особистості ці функції реалізуються в моральних уявленнях і поняттях, які виявляють соціальну позицію та узагальнюючі ціннісні орієнтації. А кожна стадія розвитку відбувається шляхом «програвання» системи «ролей», де внаслідок узагальнення й абстрагування виникає особлива діалектика реального та ідеального «Я» особистості.
Одним із важливих елементів вивчення історичної психології має стати комплексне дослідження психіки індивідуума та суспільства певної епохи. З цією метою доцільно розробити психологічний портрет епохи, дослідити динаміку його змін в обраний період, відокремити успадковані елементи, дослідити зародження нових. Це дасть змогу наблизитися до створення моделі соціогенезу для певного відрізку історичного часу, що, у свою чергу, закладе основи для наукового прогнозування змін у суспільстві внаслідок певних перетворень. Тому з метою створення психологічного портрета історичної епохи потрібно розв'язати такі завдання: а) накопичити якнайбільше фактичного матеріалу, який допоможе висвітлити механізми психічної діяльності окремих людей та соціальних груп (продукти матеріальної і духовної діяльності, історичні події, хронології кліматичних, астрологічних змін тощо); б) створити моделі соціогенезу народу кожної історичної епохи та скласти прогностичні моделі його розвитку; в) розробити методики для [cenzored]ізу динаміки змін у психіці індивідуума та суспільства, а також алгоритмізовані методики [cenzored]ізу з метою оцінки стану індивідуальної та колективної психіки кожної окремо взятої епохи.
Історичною епохою прийнято називати або століття, або відмінний від нього проміжок часу, який ознаменувався значними перетвореннями в суспільстві, змінивши щабель його історичного розвитку. Такі перетворення неодмінно пов'язані з помітною зміною у психіці, як окремої особистості, так і цілих народів, що впливає на динаміку психічного розвитку всього суспільства. Отже, саме історична епоха стає одиницею виміру динамічних рис психічної картини соціогенезу народу. Більше того, в сучасних наукових дослідженнях виявлено, що для кожної епохи існують свої психічні домінанти, а їхні закономірності впливають на сприйняття тих або інших економічних і політичних змін, зумовлюють хід історичного процесу.
Вивчення проявів людської психіки в історичному процесі є одним із завдань історичної психології. Важливо дослідити взаємозв’язок рис характеру, глибинних психічних мотивів діяльності з конкретно-історичними умовами різних епох. Тому потрібний психологічний [cenzored]із історичних процесів, закономірностей, обставин, фактів і подій; вивчення матеріальної й духовної культури як історично заданого способу людського існування, що дасть змогу виявити «технологічні» індикатори історичної епохи та її «ментальний інструментарій» (знаки, символи, образи, міфи, ідеї, норми, способи й засоби діяльності, способи розв'язання проблем, основи людських думок, міркувань, мрій, стосунків і вчинків), а також дослідити історіогенез психіки та подолати методологічні обмеження щодо принципів актуалізму і реконструкції.
Сьогодні історична психологія має два основних методологічних підходи: перший пов'язаний з побудовою соціологічних моделей типової особистості кожної епохи, а другий підхід базується на дослідженні ментальностей, в якому суб'єктивний елемент моделюється етнологічними та культурологічними прийомами. Та в обох випадках історична психологія є соціальною наукою, яка досліджує соціальні механізми і культурні об'єктивації свідомості, на основі [cenzored]ізу ідеологічних та соціокультурних утворень, вивчає людську активність, що їх породжує. Історична психологія досліджує психічний склад народу на основі вивчення історичного розвитку його культури. Отже, історичне дослідження людини спирається на дві основні методологічні позиції - гуманітарно-текстологічну інтерпретацію та соціальний [cenzored]із колективних структур. Необхідність такої психології була підтримана у працях І. Белявського, Б. Поршнєва, В. Шкуратова та ін.
У процесі пошуку концептуальних підходів до історичної психології враховувалися також різні підходи до вивчення психології людини в суспільстві: ідеалістичні В. Вундта, соціологічні Е. Дюркгайма, Л. Леві-Брюля, психо[cenzored]ітичні З. Фройда, К.-Г. Юнга, Е. Фромма. Внесок дослідників згаданих напрямків значно просунув пізнання закономірностей соціогенезу і динаміки людської психіки в його контексті, але реальні механізми цього багатобічного явища все ще залишаються не розкритими. Звідси, дослідження історичної психології мають бути спрямованими на історичні аспекти взаємодії буденної свідомості з смислоутворюючими механізмами культури.
Отже, можна виділити такі методологічні підходи до історичної
психології в сучасний період розвитку: а) динамічність життя - його безперервна змінність, ритмічність, оновлюваність; б) принцип життєдіяльності - його суперечливість, інтенсивність і напруженість здійснення; в) хронотопічність - органічний взаємоперехід трансформації часу в простір і навпаки, об'єктивація й суб’єктивація цих категорій буття і свідомості; г) принцип своєчасності дій, думок і вчинків, подій - вибухових, стрибкоподібних змін, а також перспективність та історичність.
Переходячи від [cenzored]ізу методологічних і концептуальних проблем до методичних, можна відзначити обмеженість арсеналу методів в історичній психології. Тому пошук методів, що можна застосувати до історичної психології, слід розпочати з «автохтонних» мовних технік, які доповнюються «типологією особистості» К.-Г. Юнга. Це дасть змогу вийти на феноменологічний рівень опису історичної психології народу і водночас експлікувати психотипові структури як механізми реконструкції психічної реальності. В кожній епосі вони утворюють трискладовий цикл, що включає міфологічну, індивідуально-смислову і поведінкову ланки, функціонування яких певною мірою закономірне.
Вивчаючи найрізноманітніші методи, слід звернути увагу на можливість застосування в історичному дослідженні соціодраматичного методу. В сучасній вітчизняній та зарубіжній психології соціодрама розглядається як новий і перспективний шлях. Це певною мірою специфічний метод [cenzored]ізу соціально-історичних явищ. Суть соціодраматичного методу полягає в тому, що кожний індивід, так чи інакше, бере участь у розігруванні історичної драми відповідно до соціального становища, яке він займає в соціальній структурі, а також виявляється в усвідомленні індивідуумом значущості своєї ролі, яка дає можливість стати історичною особистістю. Тому основна складність застосування соціодраматичного методу полягає у відповіді на запитання: наскільки правомірне співвідношення соціального життя з драмою? Однозначної відповіді немає навіть у таких «драматистів», як І. Гоффман, С. Лаймен та ін. Так, соціальне життя тієї чи іншої епохи деякою мірою нагадує драматичні дії, але гра завжди залишатиметься лише наближеним відбиттям соціального досвіду і поведінки людей, котрі значно глибші і повніші від будь-якого драматичного досвіду. Тому цей метод може використовуватися як один із багатьох у складному [cenzored]ізі духовної культури тієї чи іншої історичної епохи.
Таким чином, [cenzored]із сучасного стану історичної психології показує, що її розвиток проходить за двома лініями - історичною та психологічною. Відмінність між дослідниками-істориками і психологами не стільки у методах і об'єкті вивчення, скільки у ставленні до завдань та місця психолого-історичного пошуку в системі гуманітарних наук. Надзавдання історичної психології полягає в тому, щоб встановити, як людина сприймає світ, тобто відновити (реконструювати) картину світобачення минулого за допомогою відповідних методів. Точні семіотичні методи ще тільки зароджуються, тому історичній психології потрібно виробити систему понять, що необхідні для реконструкції духовної картини минулого і дослідження сучасного суспільства. У зв’язку з цим основним у дослідженні історичної психології є не детальна класифікація психологічно різноманітних типів поведінки, а виведення єдиної психологічної матриці (архетипу) епохи і світорозуміння як системи поглядів на суть людини та її формування у посттоталітарному суспільстві, що має стати змістом виховного процесу та науково-практичних досліджень.
