УДК 159.923.2
Докторант ІСПП НАПН України
Доц.каф.соціальної та
прикладної психології ОНУ ім.І.І.Мечникова
Яремчук Оксана Василівна
Проблема спадкоємності історичної традиції.
Анотація. У статті розглянутий феномен спадкоємності історичної традиції через посередництво етнокультурної міфотворчості суб’єкта, подана стратегія актуалізації культурно-історичного потенціалу молоді, що базується на мотиваційно-ціннісному резонансі особистості з історичним минулим.
Ключові слова: спадкоємність історичної традиції, етнокультурна міфотворчість, суб’єкт, історична пам’ять, культурно-історичний потенціал молоді.
Актуальність. Історична психологія, зазвичай, не включає до власного об’єкту досліджень представників сьогодення. Але саме сучасник є точкою перетину історичного минулого та майбутнього. Звісно, розширення хронологічних меж досліджень історичної психології на сьогодення та майбутнє потребує окремого обгрунтування. Перш за все слід відповісти на запитання про шляхи і способи трансформації історичного досвіду сучасною молоддю згідно з її мотиваційно-ціннісними орієнтаціями та суб’єктними запитами.
Проблема. Індивідуальний досвід переживання етнокультурних змістів є передумовою історичної спадкоємності. Культурно-історичний потенціал поколінь як первинне підгрунтя соціогенезу уявляється базовим для формування особистісного потенціалу. Але девальвація цінностей ускладнює передачу їх нащадкам. Проблема вибору культурних знарядь, за Л. С. Виготським, витісняється проблемою особистої ініціативи у синтезуванні нових культурних форм поведінки на базі старого, але неочевидного культурного досвіду. Цей процес, на наш погляд, має міфотворчу природу, тому спадкоємність історичної традиції може розглядатися як етнокультурна міфотворчість суб’єкта. Етнокультурна міфотворчість суб’єкта – це процес створення суб’єктивного міфологічного простору (індивідуального авторського міфу), який корелює з певним типом культурно-історичного, етносоціального та екзистенційного досвіду. Саме створення індивідуального авторського міфу як трансцендентний акт цілісного самоосягнення власного призначення задовольняє потребу культурно-історичного освоєння часу, розгортання потенціалу особистості як суб’єкта історії. Для розв’язання проблематики зазначеної вище, ми спираємося на праці сучасних українських дослідників у галузі психології, філософії, культурології, історії, а саме ми залучаємо дискурс, дотичний до індивідуальної та колективної міфотворчості, створений В. А. Роменцем, В. С. Горським, С. Б. Кримським, І. Г. Білявським, О. М. Лактіоновим, М-Л. А. Чепою, О. А. Донченко, В. О. Татенком, Т. М. Титаренко, В. О. Васютинським, В. Куєвдою та іншими. Виділяючи невирішену раніше частину загальної проблеми психології етнокультурної міфотворчості, ми ставимо перед собою наступну мету.
Мета статті. Обгрунтувати суб’єктну природу спадкоємності історичної традиції в умовах трансформації суспільства.
Для досягнення мети слід зосередитися на наступних завданнях:
1. Осмислення філософського дискурсу історичного часу в суб’єктному ракурсі.
2. Акцентування ідентифікаційної функції історичної пам’яті.
3. З’ясування механізмів трансформації досвіду поколінь в процесі етнокультурної міфотворчості суб’єкта.
4. Комплексне емпіричне дослідження культурно-історичного потенціалу молоді в умовах трансформації суспільства.
5. Синтезування позитивної міфологічної історії України у формувальному експерименті.
Постмодерністське осмислення історичного часу в суб’єктному ракурсі базується на думці про те, що людина як суб'єкт відкрита до протікання часу і вступає з ним в особливу взаємодію. Суб’єкт здатний "стискати" або навпаки "розтягувати" час, розчинятися в ньому, вживаючись в минулі епохи. Таким чином, він може водночас існувати в минулому, майбутньому і сьогоденні: освоюючи історичний досвід попередніх поколінь та прогнозуючи майбутнє, особистість «розсуває» межі свого теперішнього буття. Витоки зазначених уявлень походять з філософського дискурсу історичного часу, який оприявнює діалектику минулого, сьогодення і майбутнього в свідомості особистості. Найбільш співзвучним сьогоднішнім психологічним інтерпретаціям історичного часу є переконання А. Бергсона, що «живий, пережитий людиною час» не є для неї чимось зовнішнім і байдужим, навпаки, він складає внутрішній мотив її життя, виступає як його глибинний смисл. Звідси повнота людської присутності у світі. Така точка зору різко протиставлена розумінню історичного часу як зовні заданого плину подій, в яких особистість лише пасивний елемент, а в кращому разі, закономірний продукт історичного прогресу. Проти нестримного сцієнтистськи орієнтованого історизму бунтував Ф. Ніцше. Він запропонував в якості «протиотрути» "історичній хворобі": «неісторичне та надісторичне». Перше представлене мистецтвом, друге – релігією. Повернення до "неісторичного" означає визнання самоцінності життєздійснення творчого суб'єкта в сьогоденні, підкреслення діалектики історичної пам'яті і забуття як умови повноти людського існування. "Надісторичне" насамперед реалізується в звертанні до інваріантів трансцендентного, до вищих смислів. Таким чином, історія розчиняється в двох інших духовних силах, мистецтві та релігії. Однак, не слід перебільшувати значення «тут і тепер» або вічного сакрального, міфологічного в сприйнятті часового виміру. Зокрема, К. Ясперс підкреслює негативні наслідки панування в культурному бутті "дійсного моменту". Звичка масової людини жити без історичних спогадів зводить життя і духовну діяльність до "технічного уміння" і швидкоплинного задоволення. Насправді, повнота "тепер" відкривається тільки разом з минулим і майбутнім, зі спогадом та ідеєю. Спогад як тлумачення минулого не применшує значущості сьогодення, більше того, він оприявнює діалектику минулого з майбутнім, дозволяючи прогнозувати останнє. Впевненість у незавершеності й нескінченності світу, готовність постійного «вчування» в події та власні вчинки як своєрідні «способи буття світу» - це шлях екзистенційного здійснення людини. Таким чином, людство набагато глибше пов'язане з минулим, ніж це уявляється на перший погляд. Цю думку розвивають С. Б. Кримський [5], В. С. Горський [3] та інш. дослідники [6; 8; 11]. Сучасна цивілізація, як відзначається філософами, переживає інтенсивний процес "актуалізації минулого". В історії багато що, так чи інакше, повторюється – у політичних формах і економічних устроях, у геополітичних та етнічних конфліктах, у духовних пошуках і настроях. Феномен актуалізації минулого оприявнюється в тому, що лише сторіччя потому починають усвідомлюватись справжні масштаби певних подій, пам'яток культури, історичних діячів, митців, вчених та інш. Саме ці суб’єктивні прочитання минулого дозволяють повніше розкритися і реалізуватися в сьогоденні і майбутньому його тенденціям, духовно збагачуючи, разом з тим, автора інтерпретації [11]. Актуалізація історії полягає в тому, що ми не можемо вибудувати себе, не переосмислюючи свого минулого й не плануючи майбутнього [7; 10]. Людина співпрацює з історичним часом не тільки завдяки «вживанню в атмосферу минулих епох»: власною активністю, історичними ініціативами вона може впливати на хід історії, започатковуючи певні соціальні процеси, рухи та інститути [8]. Таким чином, гармонізація всіх трьох модусів історичного часу дозволяє творчо самореалізовуватися як окремій особистості, суб'єкту, так і етносу, нації як колективним суб’єктам [9].
Акцентування ідентифікаційної функції історичної пам’яті. Культурно-історичний час як специфічна реальність виникає тоді, коли люди починають на практиці, у своїх предметних діях та колективних переживаннях розділяти неперервний, дифузний потік подій на соціально значущі інтервали [2]. Сам факт усвідомлення минулого в акті історичної пам’яті свідчить про суб’єктний ракурс сприйняття історичного процесу окремою особистістю чи спільнотою. Вибірковість історичних фактів у пам’яті народу зумовлена мотиваційно-ціннісним резонансом представників конкретної спільноти з власним минулим. Важливо те, що таким чином реалізується ідентифікаційна функція історичної пам’яті.
В історичній пам’яті національних спільнот суттєву роль грає ефект усередненої ідентифікації або спільнотності [8, с. 49-62]. Сутність цього явища полягає в тому, що національна еліта пропонує певну модель історичної пам’яті, яка спроможна консолідувати спільноту. Зазвичай ця модель має привабливий та легко впізнаваний вигляд, базується на певних етнічних стереотипах та досягненнях національної історичної науки. Однак, у реальному суспільному бутті цього явно недостатньо для виконання історичною пам’яттю своєї ідентифікаційної функції. У складному процесі взаємодії особистих та національних рівнів історичної пам’яті спостерігається безліч варіантів інтелектуального та емоційного реагування окремих осіб на історію власної нації. Їх може бути стільки, скільки людей усвідомлює історичне минуле власного народу. Проте, існують три найтиповіших варіанти процесу ідентифікації. Перший – стосується більшості пересічних осіб з невисоким рівнем особистісної історичної пам’яті, оскільки вони мають недостатній суспільний досвід та низьку історичну освіченість. У цьому випадку загальнонаціональний рівень історичної пам’яті буде сприйматися ними на віру, не критично, оскільки обрій особистої історичної пам’яті цих людей не спроможний охопити обсяг запропонованого. Другий варіант репрезентований людьми зі значним досвідом і рівнем освіченості, у тому числі в історичній галузі, але не професійними істориками. Обрій їхньої особистої історичної пам’яті достатній для критичного усвідомлення загальнонаціональної моделі. І нарешті, останній варіант охоплює професійних істориків, особиста історична пам’ять яких незрівнянно потужніша ніж національний рівень. Їхнє сприйняття запропонованої моделі найчастіше є скептичним. Проте, незважаючи на таку науково-критичну настанову, вони вимушені погоджуватись з необхідністю спрощеної національної історії задля консолідації національної спільноти. Таким чином, дія ефекту усередненої ідентифікації дозволяє простежити типовий процес становлення національної самосвідомості у зв’язку з історичною пам’яттю. При чому значення історичної пам’яті зростає у переломні моменти в житті нації, в періоди зіткнення інтересів однієї нації з іншою.
Пам’ятаючи про те, що механізм формування історичної пам’яті має яскраво виражений соціальний характер і провідним чинником цього формування виступають національні інтереси, пов’язані з актуальними соціальними проблемами, можна припустити існування певного соціального запиту на національний консолідуючий міф [4]. Відповіддю на цей запит є модифікація історичної пам’яті завдяки етнокультурній міфотворчості. Особливо активними є запити історичної пам’яті нових національних спільнот, адже вони потребують достовірних чи бодай правдоподібних суспільних уявлень про історичну традицію, видатних історичних діячів, «золоту добу» даної спільноти і т. інш. Незважаючи на наявний елемент міфологізації історичної пам’яті, її формування має конструктивний характер, тому що сприяє усвідомленню історичного досвіду в процесі самоорганізації етнокультурних спільнот [6]. Це, у свою чергу, покладає на історичну психологію, як науку-суб’єкта історичного пізнання, велику соціальну відповідальність. У національній площині психолого-історична думка є своєрідним зовнішнім матеріалізованим виявом складної внутрішньої роботи самоусвідомлення нації. В психолого-історичному дискурсі наново переживаються минулі події, але вже на рівні рефлексії, у зв`язку з чим ці переживання набувають нової якості: вони стають естетичними, моральними, екзистенційно-епічними і т.інш [1]. Таким чином, історична пам’ять є тим пунктом, де «сходяться» свідоме та несвідоме, звільняючи потужний заряд міфотворчої енергії етносу та окремої особистості.
З’ясування механізмів трансформації досвіду поколінь в процесі етнокультурної міфотворчості суб’єкта. Нас цікавить власне індивідуальний, суб’єктний рівень спадкоємності історичної традиції. На нашу думку, особистість як суб’єкт історичного пізнання «знімає» в індивідуальному авторському міфі позитивне знання історичних фактів, визначаючи ставлення до них у відповідних аксіологічних координатах. Згодом результат цієї духовно-інтелектуальної праці суб’єкта стає мотивацією його вчинків в суспільному житті. Зазначений процес активно сприяє розгортанню суб’єктності особистості як міфотворця. «Звертання до власних внутрішнього та зовнішнього світів у спробі стати новим самим собою, зберігаючи історичну спадкоємність зі своїм неповторним минулим» викликає множину непередбачуваних зіткнень свідомого та несвідомого бачень історії [9]. Дивлячись на те, що індивідуальна історія багато в чому повторює загальнолюдську, «тут є успадковане, але не від батьків, не генетично, а набагато ширше – успадковане від людства, культури, етносу, історичного часу», процес зіткнення або співпраці свідомого з несвідомим охоплює загальнокультурний контекст [10]. На думку О. М. Лактіонова, «історичний досвід… являє собою особливий клас перетвореної форми життєдіяльності (духовних зусиль), це така психологічна реальність, яка виникнувши як передумова за межами часу конкретної життєдіяльності, водночас тільки нею і породжується, на неї впливає» [7, c. 75]. Таким чином, бажання особистості осягнути минуле задля майбутнього сприяє організації її дій та вчинків. Т. М. Титаренко, [cenzored]ізуючи етапи саморозвитку особистості, пропонує використовувати прийом порівняльного [cenzored]ізу індивідуальної й загальнолюдської історії саморозгортання людської сутності. Конструюючи себе шляхом постановки життєвих завдань, особистість змінює просторово-часові координати свого життєвого світу. У кожному завданні психологічний простір новим чином синтезує в собі простір соціальний (культура, нація, етнос, релігія) і простір особистий, індивідний. Психологічний час також по-новому зіставляється з бажаною тривалістю життя і сьогоднішньою самореалізованістю [10].
Спираючись на вищенаведені точки зору, вважаємо за необхідне з’ясувати механізми трансформації суб’єктом історичного досвіду в процесі етнокультурної міфотворчості. На наш погляд, ядром спадкоємності історичної традиції виступають архетипи різних рівнів: загальнолюдські, національні, етнічні, релігійні та інш. Саме завдяки зануренню особистості в архетипічне поле історичного досвіду й виникає мотиваційно-ціннісний резонанс її зі сферою переживань та прагнень минулих поколінь [4]. Дивлячись на це, завдання історичних психологів полягає в тому, щоб від реконструйованих історичних артефактів як продуктів психічної діяльності людей минулого зробити крок у напрямку реконструкції ціннісних орієнтацій суб’єктів даного історичного періоду. О. М. Лактіонов, розвиваючи ціннісно-резонансний підхід до засвоєння історичного досвіду, стверджував, що між ціннісною орієнтацією окремої особистості та загальнокультурними, історично вивіреними цінностями може виникнути резонанс у тому випадку, коли виявиться їхня структурно-динамічна спільність [7]. Звісно, говорити про «відношення тотожності» параметрів минулого й теперішнього в психологічному розумінні некоректно. Однак, структурно-динамічну спільність минулого і теперішнього можливо відтворити в реальній життєдіяльності особистості, пам’ятаючи, звісно, що ця спільність не є раз і назавжди заданою, застиглою, за своєю природою вона діалогічна. Таким чином, резонанс цінностей є лише прикметою безупинного діалогу поколінь. Механізм передачі міжпоколінного досвіду за допомогою «розширення минулого у власне майбутнє» розкриває М. М. Бахтін: «Навіть минулі, тобто породжені в діалозі минулих століть смисли ніколи не можуть бути стабільними (раз і назавжди завершеними, остаточними) – вони завжди будуть змінюватися у процесі майбутнього розвитку діалогу…, існують величезні, необмежені маси забутих смислів, але в певні моменти розвитку вони знову пригадаються й оживуть в оновленому (у новому контексті) вигляді [1, с. 373].
Можливість виявити єдність темпорального й аксіологічного аспектів історичного досвіду з’являється завдяки з’ясуванню природи історичного часу та типів переживання часу в минулих століттях. Характеризуючи проблему сприйняття часу в цілому, І. Г. Білявський відзначав, що сучасність аж ніяк не позбавлена ознак міфічного часу. Міфологічність реалізує себе в уявленнях про циклічність історії в творах О. Шпенглера чи А. Тойнбі; у знаменитому «тут і тепер» М. Хайдегера; у незмінному прагненні зупинити прекрасну мить, зрештою, у несамовитих спробах деяких політиків повернути історію назад, до так і нездійснених міфів про загальну рівність, справедливість і братерство [2]. Таким чином, психологічні характеристики історичного досвіду виконують функцію інтеграції і смислоутворення в житті певної спільноти. За своїм призначенням до них більш за все подібні загальнолюдські потреби та цінності. Саме вони насамперед закодовані в історичному досвіді поколінь. Власне на рівні цінностей та потреб й виникає резонанс між поколіннями. Як відомо, концентрованим виявом потреб та цінностей традиційно виступає міф. На думку І.Г. Білявського, «міфотворення з минулого і теперішнє міфотворення, символи в сфері політики, мистецтва і т. інш. є частиною проекту майбутнього» [2]. На наш погляд, індивідуальна авторська міфотворчість розкриває для особистості як суб’єкта історичного досвіду трансформаційний сенс екзистенціального проектування. Звісно, окреслена вище стратегія етнокультурної міфотворчості як механізм спадкоємності історичної традиції потребує змістового наповнення у конкретних емпіричних дослідженнях культурно-історичного потенціалу особистості і поколінь. На наш погляд, Культурно-історичний потенціал це первинне підґрунтя культурного досвіду, що є базовим для формування особистісного потенціалу. Він є «стрижнем» національного характеру, ресурсом життєстійкості, надбаним протягом тисячоріч або сторіч, певною копінг-стратегією нації, що активізується, перш за все, в ситуації загрози для особливого світосприйняття та самореалізації особистості в певній культурі. Таким чином, культурно-історичний потенціал поколінь – це витвір ментальності певного народу, що обумовлений його етнопсихогенезом, а також ввібрав світоглядні настанови авторів-міфотворців, які впливають на самоусвідомлення етнічної спільноти. У демократичних суспільствах кожне наступне покоління – це покоління людей нового типу, який однак формується відносно попередніх поколінь, тому постає питання спадкоємності етнополітичної та соціокультурної сфер життєдіяльності особистості та спільноти [4; 6].
Висновки. Обгрунтовуючи суб’єктну природу спадкоємності історичної традиції в сучасних умовах культурної глобалізації, слід зазначити, що осмислення проблеми історичного часу в суб’єктному ракурсі у працях Ф. Ніцше, О. Шпенглера, А. Тойнбі, Й Хейзінги, К. Ясперса та інших, дає підстави для розкриття культурно-історичного потенціалу особистості. Історичний досвід сучасника в контексті індивідуального досвіду (за О. М. Лактіоновим) апелює до етнокультурної міфотворчості суб’єкта. В останній оприявнюється саморозгортання людської сутності (Т. М. Титаренко) шляхом співвіднесення індивідуальної й загальнолюдської історії в процесі саморозвитку особистості. З’ясовуючи, яким чином досвід поколінь асимілюється людиною в процесі її життєдіяльності, доречно впровадити комплексне емпіричне дослідження культурно-історичного потенціалу молоді різних регіонів України. Зважаючи на те, що одним з важливих джерел формування історичної пам’яті є соціальні уявлення, що виникають у результаті буденного осмислення подій, явищ соціального та національного життя, слід звернути увагу на звичайну (побутову) історичну свідомість, характерними особливостями якої є: мозаїчна багатошарова структура, несистематизованість знань про минуле, безпосередній характер. Все це виступає полем для етнокультурної міфотворчості суб’єкта. Важливим аспектом історичної пам’яті є її компенсаторність: особливого значення актуалізована історична пам’ять набуває в період руйнації традиційного суспільства. Насьогодні актуальним є об’єднання регіональних варіантів історичної пам’яті шляхом створення консолідуючого національного міфу.
Ми передбачаємо синтезування позитивної міфологічної історії України у формувальному експерименті, де буде актуалізовано етнокультурний міфотворчий потенціал особистості і групи шляхом спільного вчинку, в якому індивідуальний суб’єкт ідентифікує себе з колективним суб’єктом (етносом). Вчинок етнокультурної міфотворчості підтримує зв’язок особистості з глобальним простором смислів різних епох, культур, вірувань і є, на наш погляд, ефективним механізмом самореалізації особистості в умовах культурної глобалізації. Спадкоємність історичної традиції як етнокультурна міфотворчість суб’єкта розкривається за допомогою моделі актуалізації культурно-історичного потенціалу, що базується на мотиваційно-ціннісному резонансі.
Література.
1. Бахтин М. М. Естетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1979. – 424с., с.369.
2. Белявский И. Г., Кишинская А. Н. Исповедь пасынка века и немного исторической психологии. – Одесса: ОКФА, 1997. – 472с., с. 111-112.
3. Горський В. С. Міфологія на ниві історії української думки / Філософія в українській культурі (методологія та історія). – К.: Центр практичної філософії, 2001. – 236с.
4. Донченко О.; Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психологічного повсякдення): Монографія. – К.: Либідь, 2001 – 334с.
5. Кримський С. Б. Пізнання як трансценденція софійності (Запити некласичної гносеології) / Запити філософських смислів. - К.: Вид. ПАРАПАН, 2003. – 240с.
6. Куєвда В. Міфологічні джерела української етнокультурної моделі: психологічні аспекти. Монографія. – Донецьк: Укр. Культурологічний центр. Донецьке від. – 2007, 264с.
7. Лактіонов О. М. Історичний досвід особистості в контексті історичної психології / Олександр Миколайович Лактіонов // Вісн. Київ. міжнар. ун-ту. Сер. Психологічні науки. – 2004. – вип. 5. – с. 72-84.
8. Масненко В. В. Історична пам’ять як основа формування національної свідомості // Укр. іст. журн., 2002, №5, с.49-62.
9. Татенко В. А. Индивидуальность в бытии / Психология индивидуальности: Новые модели и концепции / под науч. Ред. Старовойтенко Е. Б., Шадрикова В. Д. – М.: НОУ ВПО МПСИ, 2009. – 384с., с.64-98.
10. Титаренко Т. М. Моделювання майбутнього за допомогою життєвих завдань // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина української держави: Зб. наук. праць / За заг. ред. М. М. Слюсаревського. – К.: Міленіум, 2008. – вип.7
11. Чепа М.-Л. А. П'ять великих таємниць історичної психології. — К.: Ред. загальнопед. газ., 2005. — 128 с.
