М.В.Семиліт - докторант ІСПП НАПП УкраїниКОНЦЕПЦІЯ ЖИТТТЄВОГО ШЛЯХУ У КОНТЕКСТІ ТЕОРІЇ КОЛЕКТИВНОЇ ТРАВМИ.
Анотація. У статті розглядається залежність процесу квантування життєвого шляху та утворення семантичних полів від травматичного досвіду. Розглядається феномен травми на індивідуальному та колективному рівнях, механізми трансгенераційної передачі травми послідуючим поколінням. Виявлено умови подолання травматичного досвіду як освоєння поленезалежної поведінки та вияву природної ідентичності.
Ключові слова: життєвий шлях, квантування, психотравма, колективна травма, семантичне поле, поленезалежність, ідентичність.
Аннотация. В статье рассматривается зависимость процесса квантирования жизненного пути и создание семантических полей от травматического опыта. Рассматривается феномен травмы на индивидуальном и коллективном уровнях, механизмы трангенерационной передачи травмы последующим поколениям. Выявлены условия преодоления травматического опыта как освоение поленезависимого поведения и выявление природной идентичности.
Ключевые слова: жизненный путь, квантирование, психотравма, коллективная травма, семантическое поле, поленезависимость, идентичность.
Annotation. Concept of life story in the context of the theory of collective trauma.The article focuses on the issue of dependence of the process of quantization of life story and the formation of semantic fields from traumatic experience. The phenomenon of trauma on the individual and collective levels and mechanisms of transgeneration transmission of a trauma to following generations are considered. There are conditions of overcoming traumatic experiences as the achieving of fieldfree behavior and expression of natural identity.
Key words: life story, quantization, psychotrauma, collective trauma, semantiv field, field-freedom, identity.
Кожна взаємодія суб’єкта життєвого шляху з навколишнім світом лишає в психіці людини слід, який може бути описаний у трьох координатах (сили-потентності, валентності-привабливості, активності-рухливості). Є обставини, події, в яких особистість може виявити себе як суб’єкт життєвого шляху, змінюючи ці обставини, переосмисливши їх. Є обставини, що не залежать від суб’єкта проектування життя, глибина і сила пережитих слідів не завжди може бути переосмислена. Ці втрати, енергетичні пустоти, відображають розірване, або перерване життя, що може бути означено як потенційна яма або психотравма, яка може бути означена як інтроект – перевединий у психіку людини образ об’єкту, що не відповідає її природі і актуальним потребам. Квантування життєвого шляху у такому стані стає неможливим, або зазнає значних деформацій.
Також, окрім індивідуального виміру, сьогодні все частіше йдеться про травмування нації і взагалі, людства. В другій половині ХХ століття з'являються катастрофічні картини майбутнього, теорія прогресу втрачає значення, а соціальні зміни сприймаються як постійна, непереборна "хронічна" криза. В той же час з'являється ідея, згідно з якою сама по собі мінливість може підривати нормальний хід суспільного життя, завдавати членам суспільства свого роду удару, викликати стрес і породжувати стан своєрідної "травми" (П.Штомпка).
Метою статті є розгляд залежності процесу квантування життєвого шляху та утворення семантичних полів від травматичного досвіду, що має прояв не лише на індивідуальному, а й на колективному рівнях.
Концепції психічної травми виникли у межах психо[cenzored]ізу (З.Фрейд, М.Хан, Ш.Ференці, М.Балінт, Г.Крістел), юнгіанської психології (Д.Калшед), когнітивної психології (С.Епштейн, Р.Янів-Балмен).
Формування теорії колективної травми починається з проблематики ідентичності, зокрема, [cenzored]ізу порушень національної ідентичності (А. Нейл (криза ціннісного світу американців), Дж. Александер (трагедії холокосту), Р. Айєрман (проблема поневолення негрів), П. Штомпка (ціннісні колізії народів східної Європи). Культурна травма стає предметом дослідження П. Штомпки, А. Аарелайд-Тарт, С.Ушакина та ін. Соціальні аспекти травми, що спричинює порушення ідентичності розглядають П.Горностай, А.Шутценбергер , Келлерман, Дж.Пайнз.
Симптомами колективної травми за П.Штомпкою є синдром недовіри, зневірений погляд у майбутнє, ностальгія за минулим, політична апатія тощо.
Навіть якщо травматогенні зміни очікувані і в цілому прогресивні (наприклад, демократична революція), вони все рівно несприятливо впливають на суспільство, вносять дезорганізацію, порушують рівновагу в суспільстві. Зміни мають травматичні наслідки і на індивідуальному рівні, оскільки загрожують таким цінностям людини, як стабільність, упевненість, безпека, можливість передбачати події свого життя.
У контексті теорії життєвого шляху актуальними є дослідження Ф.Василюка, який багато уваги приділяв проблематиці кризи у житті людини [1].
Коли перед обличчям подій, що зачіпають життєво важливі відносини людини, її воля в перспективі реалізації життєвого задуму паралізується – виникає критична ситуація – криза. Майбутнє теорії кризи Ф.Василюк пов’язував з індивідуальним буттям людини, яке розумілося як ціле, що розгортається як життєвий шлях особистості [1, 68].
В масштабі індивідуальної біографії травма досліджується у психо[cenzored]ізі, але колективна травма багато в чому задає рівень індивідуальної. Особливості конфігурації ментальних схем можуть бути наслідком травматичного досвіду, укоріненого у колективній пам’яті. Раніше такі стани позначалися як кризові, але у кризовій свідомості закладена можливість виходу з небажаного стану, пошуку єдино вірної стратегії дій. У травматичній свідомості є один шлях – «вимушене повторення», рух по колу, утворення смислів не за ціннісними характеристиками, а за несвідомими мотивами повторення.
Соціальні наслідки психотравматичного впливу відображено у таких поняттях, що відображають певні стани людини: «паталогічне горе» (Лідерман), «синдром в’язнів концентраційних таборів» (В.Франкл), «посттравматичний синдром тих, хто вижив» (Леопольд), «синдром зґвалтованих» (Бургес), «базисний дефект» (М.Балінт) та ін.).
Концептуальну модель травми запропонував З.Фрейд. Перш за все, травма викликана втручанням ззовні (травма грецькою мовою «рана, пошкодження»). З.Фрейд пише, що «такі збудження ззовні, які достатньо сильні, щоб проломити захист від збудження, ми називаємо травматичними. Я стверджую, що поняття травми включає в себе порушення захисту від збудження. Така подія, як зовнішня травма, визве ймовірно величезний розлад енергетики організму і приведе в рух всі захисні засоби; принцип насолоди при цьому залишається безсилим» [2, 416].
З.Фрейд досліджує травматичний досвід від «провалів» у пам’яті (історія Дори) до нав’язливого бажання повторити подавлений досвід. Він пояснює характерний для травми феномен зупиненого часу. Пацієнт «вимушений повторювати витіснене як переживання теперішнього часу замість того, щоб …згадувати про нього як про частину свого минулого» [2, 205]. В цій еволюції фрейдівської думки можна прослідкувати, «як із «провалля» в символічній структурі («незв’язна історія») травма перетворюється у структуруючий принцип («нав’язливе повторення»)» [3, 13].
З.Фрейд пов’язує травматичний досвід з відщепленим лібідо і довготривалим порушенням розподілу енергії, «ми встановили, що несвідомі душевні процеси самі по собі знаходяться «поза часом». Це перш за все означає те, що вони не упорядковані у часі, що час нічого в них не змінить, що уявлення про час не можна застосувати до них» [2, 415]. Подібна думка зустрічається у К.Юнга: «частина нашого психічного перебуває поза часом і поза простором,… в певній частині психічного час взагалі не існує» [4, 322].
М. Балинт вважав, що індивід розвивається нормально до тих пір, доки не отримує психічну травму, «з цього моменту домінуючий вплив на його розвиток здійснює те рішення, яке він знайшов, для того щоб впоратися з наслідками конкретної травми» [5, 111]. Витіснений травматичний вплив «забувається» людиною, але зберігає притаманну йому психічну енергію потягу (катексис). Прагнучи повернутися у свідомість витіснене може асоціюватися з іншим витісненим матеріалом, формуючи психічні комплекси (підміна). Послаблення захисних механізмів сприяє поверненню витісненого у свідомість. Витіснення не лише найпростіший, але й найнебезпечніший механізм. Відмежування від Я може повністю порушити цілісність особистості. В такому випадку ситуацією володіє Над-Я, його контролююча функція, роблячи індивіда сліпим та глухим відносно інформації, що несе загрозу системі захистів. З цим пов'язаний феномен відділення емоційної компоненти травми від когнітивної. Людина пам’ятає ситуацію, але усвідомлює її суто раціонально та фрагментарно. Так, начебто вона цілком нейтральна і не несе загрозу для особистості. Це пояснює феномен небажання позбутися травми, адже вихід з неї може бути загрозою для життя людини [5].
У дослідженні травматичного досвіду спостерігаємо три розуміння: травма-подія (втрата), травма-процес (травма як сюжет), травма як колективне явище.
Зв'язок індивідуальної і колективної травми у працях психо[cenzored]ітиків неодноразово відмічається через вивчення механізмів психологічного захисту. В екстремальних, критичних умовах життя захист закріплюється, набуваючи фіксованих форм [5 ], проявляючись в невідповідних ситуаціях взаємодії, що викликають проекцію та резонанс. Люди, що пройшли крізь горнило холокосту, перебуваючи у концтаборах, вижили завдяки «запереченню», «регресії», «розщепленню», але після звільнення не змогли позбутися цього способу реагування.
Травми минулого ми усвідомлюємо в умовах неусвідомленого перебування в новій травматичній ситуації. Переживання «культурного шоку» з часом створює у людей «захисний шар», «важливим соціальним механізмом подолання травми є виникнення ефекту розщеплення» [6, 66], З. Фрейд та Й. Брейєр виявили цей механізм у результаті гіпнотичного впливу.
Деякі автори тлумачать ефект розщеплення як подвійну біографію. Протягом ХХ століття в історичній психології та культурології посилюється увага до біографічного методу. А. Аарейлайд-Тарт впевнена, що «культурологічно-травматичний дискурс виник саме в ході біографічних обговорень, коли респонденти зважували правильність вибору і вірність прийнятих на різних життєвих етапах рішень як єдино можливих» [6, 69]. Кілька паралельних біографій – звичне явище для людей, що жили у тоталітарній системі (приховування істинної біографії від швидких змін доктрини). Зсув після руйнування системи актуалізує стратегію створення захисного шару («я такий як вам потрібно»), або – конструювання смислу того, що відбулося, як самоінтепретація. Формується новий тип «гнучкої» ідентичності, що включає різні варіанти реагування.
Механізм подолання травми для кожної нації є унікальним, проте, наприклад, травматична свідомість західних українців відрізняється від травматичної свідомості українців східних, бо їх історичні шляхи були різними. Травматичний досвід може бути об’єднуючим началом нації, якщо вона має одного й того ж травмую чого об’єкта –агресора. Стабілізація негативного досвіду може служити основою національної ідеї та патріотизму у їх негативних проявах – фанатичній сліпоті, необхідності боротьби з «ворогом», як відігрування.
Якщо травми не знайшли достатньої психологічної переробки, то відбувається трансгенераційна передача травми послідуючим поколінням [7, 8].
Колективна травма потребує певної переробки яка може бути здійснена в різних формах: оспівуванні, оплакуванні, траурі, ритуалізації, тобто програванні відходу.
«Закрити» колективну травму майже неможливо. Невловимість травми полягає у тому, що вона не усвідомлюється, а отже не вербалізується («речі не називаються своїми іменами»), це – історія мовчання, витісненного, непроговореного.
Але, якщо травма не вербалізується, то вона – візуалізується. Травма репрезентується у затримці пам’яті (асоціацій), соматичних реакціях (слідах, залишених у тілі – параліч окремих органів, нервовий тік, почервоніння тощо), і символізаціях, образах (пеньок, поламані дерева, відсічений пеніс, вирване коріння тощо). Ці «відщеплені» комплекси образів, інтуїцій та асоціацій перешкоджають бачити ситуацію реалістично і адекватно, брати відповідальність за свій вибір.
Травма проявляється на організмічному рівні, як залишки соматичних слідів (дихання, тремтіння, скрегот зубів, скляні очі тощо). На емоційному рівні вона проявляється як загальний фон усіх форм поведінки, наприклад, постійна депресія, бровада, агресивні прояви. На смисловому рівні травма не проявляється, вона маскується. Неможливість смислової інтерпретації травми пов’язана з неможливістю пригадати початкову подію, проблема в тому, «що в памяті не знаходиться місця для «архівації» спогадів подібного роду» [3, 14], що є свідченням її «відщеплення» у фрейдівському розумінні.
У проектуванні майбутнього усвідомлення травматичного досвіду призводить до вибудування двох стратегій: «жити без травми», «жити з травмою, пристосуватися до неї», породжуючи нові травми. Проектування майбутнього при проведенні методик «Лінія життя» серед студенів, онкохворих, людей похилого віку дозволило виявити образи-сліди травматичних подій (глибокої ями, пустоти, затиснення в обмеженому просторі тощо).
Україна має в своїй історії багато травматичних подій (згадаймо працю В.Васютинського «Сім с[cenzored]ів України», «вільноблукаючий с[cenzored] нації» О.Чабана), що є результатом витіснених, подавлених афектів та переживань. Відбувалися також зміни сприйняття і інтерпретації подій, коли піддавалися ревізії певні традиції і оцінки, наново переписувалася історія, безславно втрачалися власні герої, замість одних героїчних міфів формувалися інші.
Травматичні зміни називаються колективними, коли травмі підлягають цілі співтовариства — цивілізації, регіони, етнічні, національні групи. Це можуть бути як раптові, непередбачені зміни (війни, революції, ломка суспільного устрою, масові міграції, економічні кризи і т.п.), так і тривалі, накопичувальні процеси, наприклад, забруднення навколишнього середовища, зростання смертності населення, все більша інтенсивність дорожнього руху, розповсюдження хвороб, пов'язаних з цивілізацією.
Події, які лишили такий слід для українського суспільства досить багато:
Зміна символів природньої язичницької віри, як «удар» іншої культури;
Народ України, зазнавши примусового впровадження християнства, довгий час жив під гнітом татаро-монголів, поляків, австро-угорців, великоросів, яким українці не могли довіряти, що порушувало процес самоідентифікації;
- Численні війни й захвати української спільноти іншими цивілізаціями;
- Розкуркулення (як «відривання» лібідо від життєво-важливих об’єктів, травма лібідо);
- Голодомор (32-33, 46-48 роки ХХ століття);
- Масові переслідування та репресії.
- Примусове переселення західних українців на Схід (тисячами людей вантажили в вагони і неділями , без їжі, везли у Казахстан , по дорозі вони помирали на очах у дітей, трупи викидали),
Респондентами суб’єктивно оцінені за глибиною потрясінь: війна, переселення (з заходу на схід, з півдня на схід), репресії, втрата годувальника-чоловіка, батька, дитини.
Цілком впевнено можна сказати, що всі ці події лишили в психіці колективного підсвідомого певний семантичний слід. Коли по духовним та культурним цінностям суспільства, звичаям наносить удар інша цивілізація, починається розпад його на частини, дезорієнтація і розщеплення ¾ відокремленість від цілого. Це ситуація коли «люди втрачають зміст життя, їх соціальна організація розпадається…» [4, 283].
Нами виявлено, що неможливість квантування життєвого шляху може бути наслідком травматичного досвіду, що має коріння у колективній пам’яті. Але через концепцію травми та емоційного резонансу стає зрозумілим чому українці обирають серед претендентів на президентське, депутатське місце (навіть на кращого співака) – людину яка пережила якомога більшу травму, - сироту, ув’язненого, або з явними вадами зору і т. ін. (не кращого професіонала). Очевидним є те, що травма стає образом идеалізованого Я, необхідним критерієм вибору і ознакою національної ідентичності.
Квантування життєвого шляху як здатність на основі особистісного ціннісного вибору усвідомлено та неусвідомлено формувати власний життєвий світ, простір подієвості, пов’язане, насамперед, зі зміною сфери потреб людини, і , відповідно, утворенням специфічного семантичного поля, що цим потребам відповідає.
Квантування є реалізацією певної просторово-часової моделі, в процесі квантування людина виділяє координати семантичного простору, обумовлює вибір значущих осіб. У квантуванні враховуються рівні колективної та індивідуальної травми. Колективна травма задає рівень індивідуальної, служить емоційним фоном для інтроекту, а отже і поширенню в соціально-психологічному просторі..
Квантування можливе лише у позитивному семантичному полі, що дозволяє звернутися до теорії травми та культурної травми, зокрема.
Що ми маємо на увазі під позитивним семантичним полем? Позитивне семантичне поле розкриває нові смисли, а негативне – повторює старі. Так, більшовики знищували приватну власність, З.Фрейд передбачив результат цього явища як умову майбутнього самознищення. Позитивне поле - це не ситуація, коли все дуже добре – це оптимальний рівень труднощів, необхідний для розвитку.
Негативне семантичне поле є наслідком «вимушеного повторення», коли травматична ситуація (насильство, зрада, байдужість) відтворюється навіть в новому місці та у нових обставинах, вона МОДЕЛЮЄТЬСЯ. Метафори травм «скуті ноги», «камінь у грудях», «важкість на серці», нестача повітря, говорять також і про соматичну природу цих явищ.
Відмінність травми від кризи полягає в тому, що криза – закономірний нормативний процес, як правило пов'язаний з віковим розвитком особистості. Проживаючи її людина по-новому бачить світ у людини з’являються психологічні новоутворення. Травма як відщеплена енергія одночасно породжує фіксовані ригідні способи захисту і викликає загрозу повторення, має трансгенераційну тенденцію поширюватись у просторі (ентропія) і суб’єктивно сприймається як спад емоційного тонусу, потенційна яма. Кризу особистість переживає, а травму носить в собі, захищає як цінність. Травматична свідомість утворює кванти не за ціннісними характеристиками, а за несвідомими мотивами її повторення.
Квантування є можливим лише на основі адекватності внутрішнього та зовнішнього досвіду, тому передбачає вихід за межі травматичної замкненості та повторюваності. Квантування передбачає наявність можливостей зміни ситуації, а отже наявність певного енергетичного потенціалу. Але в будь-якому випадку залежність від минулого не дає жити у теперішньому.
Саме тому практика роботи з життєвим шляхом особистості по суті і є проживанням травматичних подій з метою звільнення закапсульованої енергії та можливості переосмислити старі та формувати нові життєві цілі та перспективи.
Позитивне семантичне поле є умовою для позбавлення від с[cenzored]ів, невпевненості, агресії, воно виступає дзеркалом внутрішнього світу, але є сенс зосередити увагу саме на об’єктивних характеристиках семантичного поля.
Так, наприклад, людина, що захворіла на рак, стає полезалежною. Тобто позитивне семантичне поле, підтримка, спілкування з людьми зі схожими проблемами, допомагає сформувати свій власний позитивний потенціал, відшукувати крім «приреченого курсу на відступ» стратегію перспективи життєвих подій. Відсутність цих умов підштовхує людину до реалізації негативного сценарію.
Здорова людина, сильна особистість може розвиватися усупереч негативному оточенню, тобто рівень негації не перевищує її можливості чинити супротив.
Ще приклад. Людина працює в колективі, де моделює свій травматичний досвід. Це перевищує її можливості чинити опір, але наявність певних «бонусів» не дозволяє їй приймати рішення стосовно зміни ситуації. Програвання травматичної ситуації минулого є на неусвідомленому рівні надзвичайно цінним, бо ТОДІ людина не знайшла виходу із ситуації, не змогла прийняти ситуацію и себе в цій ситуації, тому психіка налаштована на повторення. Простіше йти по «накатаному», економити енергію. Але це все рівно, що стрибати через бар’єр, у надії колись перестрибнути, проте, парадокс, - енергетичний потенціал у такому повторенні не збільшується, а зменшується.
Тому єдиний вихід – усвідомлення істинних причин тих або інших деструктивних форм поведінки. Не звинувачення інших або самозвинувачення, а намагання дати відповідь на питання «У чому сенс цієї ситуації?».
Поленезалежність – цінна якість для можливості процесу квантування.
Потрапляння у негативне семантичне поле є проявом с[cenzored]у смерті (але підсвідомого її бажання). Залежність від позитивного семантичного поля теж є руйнівною, людина боїться змінити своє життя – тобто боїться життя, так як воно може бути непередбачуваним. У зв’язку з цим тримання за «позитивні» фігури є «порятунком». Так, наприклад, чоловік тримається за матір, нездатний приймати самостійні рішення – психологічно ненароджений, не відділений від неї. Можливість свободи його лякає, адже брати на себе відповідальність (хоча б за самого себе він не звик).
В усьому цьому є потужні сугестивні моменти. Наприклад, вічність першого кохання, застигла точка минулого, що спонукає до вічного пошуку об’єкта, який би міг дати почуття зачарування, відтворити ситуацію минулого з намаганням відреагувати інакше. Коли ситуація реалізується, зачарування проходить, бо об’єкт має призвести до граничного досвіду смерті. Відомий ще з часів Фрейда феномен зачарування смертю, попри усі свідомі намагання є свідченням того, що часто допомога таким людям є можливою лише за умов виходу зі стану такого навіювання, злиття. Часто клієнти цей досвід описують як «начебто прокинувся».
Допомога полягає у тому, щоб гештальт свого життя вони побачили з іншого боку, як іншу структуру – і, саме головне, з позицій перспектив СВОГО життя.
Спостереження у групах дозволили нам зробити висновки про локалізацію травматичного досвіду як застиглу модель у стосунках з людьми (зовнішній аспект), або у пильній увазі до особливостей функціонування власного організму та окремих органів. Влучною є метафора травми, що інтроектується та є «неперевареною», вона застрягає, створюючи дисбаланс в організмі, тому людина зосереджує увагу не на причинах свого стану, а на психосоматичних проявах («психодрама органів»).
Отже, теорія травми, що стає актуальною останнім часом має бути застосована до [cenzored]ізу життєвого шляху людини та досліджуватись на двох рівнях: індивідуальному та колективному.
Трансгенераційний механізм сприяє передачі травматичного досвіду з покоління в покоління, але передаються також і засоби здолання травми (народні практики, методи психотерапії).
Семантичні поля, що детермінують процес квантування утворюються за законами постійного здолання травматичного досвіду. У тих випадках, коли можливості здолання перевищуються, утворюються «ілюзорні» або відщеплені кванти, що можуть навіть утворювати суб-особистості, відбувається застрягання у травмуючій ситуації, активізується підсвідоме, а саме : «Комплекс спасителя – архетипічний колективного підсвідомого, і дійсно природньо активізується в епохи, так насичені дезорганізацією, як, наприклад, наша» (4 , С.171). К.Г. Юнг у своїй роботі «Символічне життя» вказує : «Коли у окремих індивідів починають активізуватись архетипи, ми виявляємся оточенними історією, хоч і перебуваєм у теперішньому» (4, С.173). В українському варіанті ми знаходимся в інтроетованій історії Сталінського періоду, зі зміненням власників підприємств, тюремними ув’язненнями опозиції, навіюванням с[cenzored]у, восхвалянням лідера, його численними портретами , імперативною позицією і т. п. З точки зору рольового підходу(
сьогодення - «програвання минулого», що є ознакою колективної психотравми. Наприклад, живучи в нашому часі, ми бачимо портрети однієї і тієї ж людини, чуємо лозунги: « про прискорення…», « тюремні ув’язнення», «Ялтинські домовленості» все це нагадує 50-ті роки зі своїми «спасителем» і « ворогами народу».
Для українців втеча в уявні світи, символізм, як результат непрожитого життя, є особливістю національного характеру і необхідністю виживання, тому є підстави говорити про колективну травму як основу ідентичності українців.
Українці, позбувшись своїх травм, багато в чому втратять свою ідентичність. Вихід зі світу параноїдальних проекцій створить дійсно непередбачувану ситуацію – свободу, – зникнення образу «ворога» та внутрішню самодостатність.
Література:
Василюк Ф.В. Психология переживания. [cenzored]из преодоления критических ситуацій / Ф.В.Василюк - М.: Издательство Московского университета, 1984. – 200 с.
Фрейд З. По ту сторону принципа наслаждения // З. Фрейд. Основной инстинкт. Сост. П.Гуревич. – М.: Олимп, 1997. – С.194-249
Травма. Пункты: Сборник статей / Сост. С.Ушакин. – М.: Новое литературное обозрение, 2009. – 903 с. Ил.
Юнг К. Символическая жизнь // К.Юнг. Пер.с англ. – М.: Когито-Центр, 2003. – 326 с.
Балинт Михаэль. Базисный дефект: Терапевтические аспекты регрессии / Пер. с англ., М.Балинт - М.: "Когито-Центр", 2002. - С. 21-30
Аарейлайд-Тарт А. Теория культурной травмы (опыт Эстонии) // Социологические исследования / А. Аарейлайд-Тарт – 2004. – №1.– С. 63-72.
Шутценбергер А.А. Синдром предков. Трансгенерационные связи, семейные тайны, синдром годовщины, передача травм и практическое использование геносоциограммы. / А. Шутценбергер – М.: Изд-во института психотерапии, 2005. – 240 с.
Горностай П. П. Личность и роль: Ролевой подход в социальной психологии личности. – К.: Интерпресс ЛТД, 2007. – 312 с.
Дональд Калшед "Внутренний мир травмы: Архетипические защиты личностного духа" / пер. с англ. В. Агарков, С. Кравец. М.: Академический Проект, 2001.
