УДК: 32.316
Фокіна В.І.
Студентка відділення політології ІСН
ОНУ імені І.І. Мечникова
Українська, російська та західноєвропейська ментальність в умовах глобалізації: проблема етнічної ідентичності української молоді.
Анотація. В статті розглядається проблематика становлення етнічної ідентичності української молоді в умовах глобалізації як фактор збереження етнічного підгрунтя в соціальних інститутах України. Особливо акцентуються архетипні основи цього процесу та феномен регіональної міфології.
Ключові слова: ментальність, етнічна ідентичність, архетипні основи, глобалізація, регіональна міфологія, символічний [cenzored]із.
Актуальність. Вчені-суспільствознавці все частіше пов'язують перехід до постіндустріального, постмодерністського чи ультрасучасного суспільства з утратою ідентичності чи дезорієнтацією [2;6;8;9]. Можна констатувати безпрецедентну динаміку соціального життя в більшості країн світу. За кілька останніх десятиліть світовий соціум – досить хаотичний набір глобальних зв'язків, норм, настанов, цінностей, моделей поведінки, режимів, систем, інститутів – набуває реальних обрисів. Глобалізація спричиняє глибоку трансформацію всієї системи соціальних зв'язків індивіда. Вона розкріпачує особистість, звільняє її від жорсткої прив'язки до певного середовища, відкриває безпрецедентні можливості вибору життєвих стратегій. У той самий час світовий соціум, що формується, об'єктивно ставить індивіда перед проблемою самовизначення, побудови власної ієрархії ідентичностей. При цьому людина та етнокультурна спільнота багато здобувають і чимало втрачають; їх завдання водночас просте та складне: знайти своє місце в новому світі, не втративши себе.
Проблема. Уявлення про традиційну етнічну картину світу, ментальність індивіда і групи потребують концептуалізації насамперед для того, щоб вписати їх в культурно-глобалізаційний контекст самоідентифікації української молоді. Тому, насьогодні значущим є формування ідейно-політичних засад політичної діяльності, без яких вона перетворюється на популізм. Значною є роль національної ідеології, що має формувати доктрину й стратегію розвитку суспільства та держави. Як свідчать політологи, історія української ідеології ще не написана. Її не можна підмінити історією суспільно-політичної думки, адже, політична думка, ідея, погляд – це ще не завершена система, без якої не може бути мови про ідеологію як систематизацію ідей з інтегральним взаємозв’язком і взаємопроникненням. Особистість, і, згідно з антропним принципом, соціум ідуть шляхом розпізнавання близької для них ідеології» [8, c.356]. У своїх джерелах вона постає як національна мрія та національне сподівання, культурно-міфологічне уявлення про націю, вона формується як регулятивний принцип організації знання і стратегій поведінки та сприяє становленню етнічної ідентичності української молоді в умовах глобалізації. Саме на цій основі й уявляється слушним розробляти відповідну політико-психологічну технологію в її організаційних та самоорганізаційних складових [10].
Мета: вивчити можливості створення політико-психологічної технології становлення етнічної ідентичності української молоді в умовах глобалізації.
Завдання. Логіка пропонованого нами дослідження передбачає розгляд трьох складових частин, вони і виступають основними завданнями даної статті. 1. Діалог архетипних основ політичної ментальності України, Росії та Західної Європи; 2. Культурно-глобалізаційний контекст самоідентифікації української молоді; 3. Політика мультикультуралізму в процесі регіональної ідентифікації.
Для реалізації програми дослідження ми звертаємося до комплексу методів, що складається відповідно з теоретичних (класифікація, систематизація, узагальнення, [cenzored]огія, моделювання) та емпіричних (вільне інтерв’ю, контент-[cenzored]із, символічний, архетипний [cenzored]із та діалогічний метод). Вільне інтерв’ю було присвячене темі «Моя етнічна та регіональна ідентичність». Далі проводився контент-[cenzored]із та символічний [cenzored]із відповідей респондентів на питання: «Чи важливо для Вас бути українцем? Чи важливо для Вас бути представником Вашого регіону?». Символічний [cenzored]із був обраний у якості методу дослідження, тому що символ неможливо дешифрувати простим зусиллям розуму, в нього треба «вжитися», інтерпретатор приймає до уваги багатозначність символів, завдяки якій відбувається зчеплення сенсу з різними контекстами. Важливою також є діалогічність, що притаманна символу як формі знання. Проявивши якомога більше контекстів названих респондентами символів, ми здійснили узагальнення та систематизацію отриманої інформації. Для співвіднесення символічних елементів колективних уявлень з певним праобразом (архетипом) і таким чином, розширення можливості їх розуміння та прогнозування наслідків ми звернулися до методу архетипів (Н. Фрай, К.-Г. Юнг). Український філософ С. Б. Кримський виокремив декілька архетипних образів, характерних для української культури: архетип гри з долею, архетип Слова, етичної цінності індивідуальності, філософії серця, Софійності світу та родинного статусу природи [5]. На ці архетипи культури ми спиралися в ході архетипного [cenzored]ізу, задіюючи діалогічний метод.
Викладення основного матеріалу. 1. Діалог архетипних основ політичної ментальності України, Росії та Західної Європи необхідний з огляду на те, що респонденти (молоді громадяни України) виділили «орієнтацію на Захід» та «орієнтацію на Схід» в якості альтернативних сценаріїв розвитку держави. Хоча прикро за те, що молодь не бажає розвиватися, спираючись лише на свої сили та бути незалежними від будь-яких сусідів, але виділення саме цих орієнтацій є логічним. І РФ і ЄС є геополітичними суб’єктами, країнами, що мають набагато більший лідерський потенціал та досвід успішного проведення політичних рішень. Тому бажання східних та південних регіонів ідентифікувати себе з російським простором (мова, стереотипи, культура), а західних – з західно-європейським простором є природнім і, таким чином, їх не можна нівелювати, досліджуючи становлення ідентичності нашого населення.
Ми дослідили основні архетипи російської та західно-європейської культури, спираючись на праці І. Ільїна та Є. Трубецького [3;15], Л. Баткіна та І. Старовойт [1;14] з метою їх порівняння між собою, а також співвіднесення з виділеними С. Кримським архетипами української культури [5]. Ми переконані, що актуальним є творче синтезування символів і міфологем, що існують на рівні колективних уявлень різних культур [17], і це дозволить сформувати ідентифікацію української спільноти. Цілісний міфологічний простір, що об'єднує найбільш продуктивні символи і міфологеми, які існують в ментальності трьох різних культур: західноєвропейської, російської та української, спирається на рефлексування їх ключових ідей [16]. Серед найбільш значимих для європейської ментальності та політичної культури ідей традиційно називають:
1. ідею приватної власності, що уможливлює особистісну свободу та самореалізацію особливо у підприємницькій справі, гармонізує співвідношення матеріального та духовного багатства особистості,
2. ідею набожності на фоні прагнення до особистого успіху.
3. Ідею індивідуалізму (вищої цінності індивідуального начала в людині, порівняно з груповим, колективним.
В сьогоднішніх соціально-політичних умовах в країнах Заходу починає досить відчутно розмиватися традиційна і здавалось би непорушна установка індивіда на досягнення економічного успіху. Але це не означає, що відбувається зміна західноєвропейського менталітету. Думається, що такий висновок був би передчасним [14].
Своєрідним є трактування багатства в російській ментальності: воно зазвичай дістається не активному діячу, а пасивному ідеалісту чи в результаті революційного перевороту [15]. Українцям не близький ідеал споглядальності, бідність також не вітається, асоціюючись з неробством. Натомість активно працюють архетипи «волі» та «сродної праці».
На наш погляд, побудова громадянського суспільства, яке б синтезувало вищезазначені позитивні риси в ментальності західних європейців, росіян і українців є актуальною перспективою для самоактуалізації молодого покоління.
2. Культурно-глобалізаційний контекст самоідентифікації української молоді акцентує значущість провідних ідей європейської ментальності та політичної культури. Політична культура може розглядатися як спосіб духовно-практичної діяльності, яка реалізує головні національні цінності та інтереси, навички участі громадян у суспільно-політичному житті. На сьогодні процес політичної соціалізації молоді переважно полягає в однобічному засвоєнні політичного досвіду ідей та ціннісних орієнтацій старшого покоління: молодь у цьому випадку не сприймається як активна сила соціально-політичного оновлення, здатна на політичну творчість та інновації. Але саме молодь, з огляду на більшу включеність у глобалізаційні процеси, може привнести нові смисли у простір ідентифікації українського суспільства. Серед таких смислів – нове розуміння етнічності. Етнічність в умовах культурної глобалізації є рухливим поняттям, суть якого становить переплетення вроджених і набутих рис, міфологізованих уявлень і реальних інтересів, це водночас реально існуючий прояв солідарності, міфологема, інтелектуальний конструкт. Як реконструйована і відроджена міфологема, етнічність має неабиякі мобілізаційні властивості [4]. У західній етнопсихологічній думці набуває розповсюдження поняття “символічна етнічність”, введене в обіг Г.Гансом. Паралельно з процесами асиміляції та акультурації в поліетнічних суспільствах відбуваються процеси своєрідної реанімації етнічної ідентичності, що знаходить свій прояв у символіці, звичаях, одязі, їжі тощо. Така “символічна етнічність” розглядається як насамперед екзистенційна цінність, але у критичних фазах розвитку соціуму вона може мати неабиякий мобілізаційний потенціал [6]. Зокрема, проблематиці етнічності в контексті самоідентифікації особистості приділяла увагу І.Кресіна. Вона вважає, що в основі етнічної самоідентифікації лежать біологічні, географічні, соціокультурні ідентитети – як характеристики (стереотип поведінки, расові, мовні, психічні особливості), і новочасні, що є продуктом соціалізації та політизації етнічності. Таку ідентичність слід розуміти як цілісну єдність суб’єктивного і об’єктивного, раціонального і ірраціонального, успадкованого і набутого досвіду етнічної спільноти [4]. Етнічною самоідентифікацією особи займався М.О. Шульга, на думку якого, наштовхуючись на кризу ідентичності, спільноти шукають вихід у відродженні орієнтацій на традиційні інститути – етнос, релігію, клас. Проте магістральна тенденція полягає у зміненні якості суб’єкта самоідентифікації, що виходить за межі окремих спільностей, орієнтуючись на відкритість, вільний пошук та вибір культурних цінностей [19]. Вчений робить наступні висновки: в сучасному світі посилюється самоідентифікація особи як «людини світу»; зростає прояв особи як самобутньої унікальної індивідуальності; послаблюється самоідентифікація зі спільностями середнього рівня; формується глобалістський світогляд, планетарна самосвідомість. Важливо зазначити, що ці тенденції реалізуються шляхом освоєння своєї етнічної культури, а потім розширення ідентичності до європейської, азіатської і т.ін. Таку концепцію самоусвідомлення особистості в світі прийнято називати «концентричним патріотизмом» (В.Страда). Саме на такому тлі розгортається етнічна самоідентифікація особи у сучасному світі [19, 48]. На рівні соціального життя це виглядає як серйозний виклик з боку плюралізму: ламаються традиції, що вважалися непорушними, виявляється, що в області віри, цінностей і способу життя існує широка можливість вибору. Зростає свобода як на рівні окремих індивідів, так і на рівні цілих спільнот. Особливо це стосується молодого покоління. Звісно, підставою ідентичності як факту самосвідомості людини є її належність до певної спільноти, тому що самоконституювання особистості відбувається на основі спілкування в певній групі комунікації. Дійсно, коли певна кількість людей об’єднується та вступає в соціальну, культурну, інтелектуальну комунікацію, тоді на її основі ймовірно виникає цілісна система знаково-смислових і поведінкових зв’язків, яка в свою чергу, проектується на соціокультурну реальність. На думку політолога М. Розумного, уявлення про спільноту є вузловим моментом зазначеної вище комунікації, до цього уявлення як до певного фундаментального смислу постійно апелює колективна свідомість. Стабільність і визначеність цього фундаментального смислу на певному етапі стає імперативом забезпечення цілісності та ідентичності спільноти [13, 35]. На нашу думку, молодь що захотіла самовизначитися в глобалізаційному просторі поєднується в певну спільноту. В ній необхідним чином фіксуються нові смисли, які згодом оформляться на поняттєвому рівні [18]. На думку М. Розумного, це знаменує завершальний логіко-концептуальний етап становлення суспільної ідеї, на якому остаточно вирішується питання про підстави й критерії належності до етнокультурної спільноти. Сама ця належність уже сприймається як даність, що має власну позицію, щодо розвитку України, з якою необхідно рахуватися [13, 35]. Національна ідея значною мірою оприявнює етнічність та є каталізатором ідентичності як «відповіді» на «виклики» глобалізації. Саме через призму становлення національної свідомості молоді відбувається внесення в традиційну етнічну картину світу цінностей і норм сучасного інформаційного та техногенного суспільства.
3. Політика мультикультуралізму в процесі ідентифікації регіонів України полягає в урахуванні інтересів усіх верств, всіх етнічних спільнот, а отже – передбачає охоплення всіх сфер економічного, інтелектуального й духовного життя суспільства [11]. Сучасні дослідження свідчать про те, що ні етнічної консолідації, ні національної єдності в українському суспільстві поки що немає [12]. Для розвитку української нації їх треба сформувати, для чого слід визначитися серед трьох типів політичних націй, які можуть бути основою для української ідентичності [7]. Йдеться про мультикультурний, територіальний та етно-ядерний тип. Для регіональної консолідації поліетнічних регіонів України найбільш вдалим, на нашу думку, є поєднання першого та другого типів. Як вважають прибічники синергетичної парадигми у суспільствознавстві, зокрема Л. Д. Бевзенко, існують дві складові механізмів соціальної консолідації – організаційна та самоорганізаційна [2]. Синергетична парадигма за основу бере поняття символу та міфу. В практиці соціального управління до останнього часу в основному наголошувалася роль організаційних процесів. І ця обставина потребує особливої уваги до самоорганізаційної складової процесів ідентифікації. Вона базується не стільки на інтелекті, скільки на почуттях та інтуїції. В її основі – не раціональна логіка виключеного третього, а амбівалентна логіка, характерна для міфо-поетичної свідомості. Отже, слід констатувати, що в системі соціальної дії організаційна консолідація спирається на цілепокладальну складову, а самоорганізаційна на спонтанно-вірогіднісну. Чим більш неструктурованим, нестійким є соціальний простір, тим більшої ваги набирають самоорганізаційні складові в процесах соціальної ідентифікації [2]. Тому українські соціальні реалії є благодатним ґрунтом для породження нових ідентифікаційних символів. В свою чергу, слід звернути увагу на міфи, які склалися протягом української історії і зберігаються як в історичній пам’яті всього українського народу, так і в ментальності окремих регіонів [17]. На наш погляд, співпраця з цим міфотворчим потенціалом вимагає використання технологій, що зачіпають глибинно-психологічні рівні свідомості. Арсенал міфологічних утворень, які актуально присутні або потенційно вірогідні в соціальному просторі сучасного українського суспільства, є досить великим і маловивченим. Такі міфи, зокрема, пов’язані з певними соціально-політичними інститутами, що склалися традиційно. Наприклад, релігійні міфи, присутні у різних конфесіях, спричиняють тенденції диференціації в соціальному просторі України [7]. Етнічні міфи, проводять демаркаційні лінії за ознакою належності до певної мовно-культурної групи. Як ми вважаємо, в цих умовах великого значення набуває самоорганізація на основі регіональної міфології. Регіон в цьому контексті розуміється не як адміністративна одиниця, а як певна спільнота, поєднана спільними символами. Умовний поділ, який закріплений на рівні пересічної свідомості українця – це Схід і Захід України. Але з легкістю актуалізується донецька, слобожанська, кримська, одеська та галицька регіональна міфологія. А з нею – і регіональні соціальні спільноти та відповідні соціальні практики [2]. Наші дослідження дискурсу української ментальності підтвердили, що дію регіональної міфології не легко помітити на соціальній поверхні та ідентифікувати саме як дію символу, що активізував відповідні рівні свідомості та певну логіку поведінки [18]. Аргументація своєї унікальності, а часом і переваг порівняно з іншими регіонами, як правило, вибудовується в руслі раціональних аргументів (більше природних ресурсів, прибутків від промислових та сільськогосподарських підприємств і т. ін.), хоча її основа, на нашу думку, саме символічна. Практика свідчить, що регіон починає демонструвати ознаки самоорганізаційної соціальної структури (спільноти), коли пожвавлюється феномен «регіонального ренесансу». На фоні цього процесу активізуються стереотипи, що зсередини структурують українське суспільство в останні роки. Як виявилося, вони співпадають з традиційними для України міфологемами: «Порятунок на Заході», «Порятунок на Сході» [17]. Соціальну поведінку, що відповідає цим двом міфам, можна відрізнити за домінуванням інноваційної та консервативної компоненти, прив’язкою до певної географії відповідних «проектів порятунку» - в ЄС або в Росії. Немало прислужилися в новітній українській історії месіанський та героїчний архетип, особливістю яких є прив’язка «спасіння» до конкретних політичних фігур, які водночас стають міфічними персонажами, що «мають знати куди йти і що робити». Поєднує ці архетипи те, що як пророк, так і герой сприймаються як «свої», тобто їх не шукають за межами країни й не протиставляють явно один одному. Ця обставина, на наш погляд, здатна об’єднати громадян України в спільній ідентичності. Отже, дієвим та важливим є створення політтехнологій для прискорення процесу ідентифікації українського суспільства. За основу, як ми вважаємо, слід взяти символи, що характерні для даного соціального середовища, зберігаються в глибинах історичної пам’яті та колективному несвідомому.
Висновки. Вивчивши можливості створення політико-психологічної технології становлення етнічної ідентичності української молоді в умовах глобалізації слід констатувати наступне.
• Складові зазначеної вище технології повинні спиратися на: діалог архетипних основ політичної ментальності України, Росії та Західної Європи; культурно-глобалізаційний контекст самоідентифікації української молоді; політику мультикультуралізму в процесі регіональної ідентифікації.
• На наш погляд, важливими є такі етапи розробки зазначеної вище технології: 1. Фіксація протиріч у соціальному суб’єкті – нації, етнокультурній спільноті, які визначають сенс та призначення розроблюваної технології. 2. Усвідомлення мети становлення етнічної ідентичності української молоді, досягнення якої дозволить розв’язати більшість протиріч; формування критеріїв її досягнення. 3. Вивчення й оцінка актуальної аудиторії впровадження цієї технології. 4. Формування просторово-часової структури технології (елементний склад технологічних процедур й співвідношення між ними). 5. Розробка організаційного процесу, який забезпечує самоконструювання й динаміку політико-психологічної технології становлення етнічної ідентичності української молоді у відповідності до її функцій.
• Дана технологія будується на ідеї про те, що в умовах культурної глобалізації тенденції до мультикультуралізму в поліетнічних регіонах оприявнюються спонтанно в ході самоорганізаційних процесів. Базуючись на цьому, слушно звернутися до опрацювання наявних та формування нових символів, які б відбивали специфіку історії, культури, соціальної свідомості та несвідомого регіонів. Ці символи повинні відображати мультикультуральні орієнтації та разом з тим сприяти становленню спільної ідентифікації на основі архетипів.
• Політико-психологічна технологія становлення етнічної ідентичності української молоді може бути рекомендована як основа для розробки конкретних програм в закладах освіти та впроваджений в заходи регіональної політики, зокрема в поліетнічих регіонах України.
Література
1. Баткин Л.М. Европейский человек наедине с собой: очерки о культурно-исторических основаниях и пределах личного самосознания. М.: РГГУ, 2000. – 880 с.
2. Бевзенко Л.Д. Соціосамоорганізаційний погляд на проблему регіональної консолідації / Л.Д. Бевзенко // Соціальні виміри суспільства: Зб.наук.праць, Вип.9. – К.: Ін-т соціології НАНУ: тов. «Фоліант», 2006, с. 120-133.
3. Ильин И. А. О русской идее // Русская идея. – М.: Республика, 1992, с. 436-443.
4. Кpесіна І.О. Укpаїнська національна свідомість у контексті сучасних політичних пpоцесів: Автоpеф. дис. ... д-pа політ. наук / HАH Укpаїни. Ін-т деpжави і пpава ім. В.М. Коpецького. — К., 1999. — 36 с.
5. Кримський С. Б. Під сигнатурою Софії. – К.: ВД «Києво-Могилянська Академія», 2008. – 367с.
6. Многоликая глобализация / Под ред. П. Бергера и С. Ханктинктона; Пер.с англ. В.В. Сапова, под ред. М.М. Лебедевой. – М.: Аспект Пресс, 2004. – 379с.
7. Нельга А. Социологический взгляд на етнорелигиозный фактор формирования политической нации в Украине // Социология: Теория. Методы. Маркетинг. – 2011 / 2. – с. 127-137.
8. Основи фрактальної психології: Проект психоекологічного оновлення / За ред. О. А. Донченко. – К.: Міленіум, 2006. – 472с.
9. Пефтиев В., Черновская В. Развивающийся мир: глобализация или регионализация? // Мировая экономика и международные отношения. – 2000. - №7. – С.30-39.
10. Подшивалкина В. И. Социальные технологии: проблемы методологии и практики. – Кишинев: Центральная типография, 1997. – 352с.
11. Про концепцію державної етнонаціональної політики України: Проект Закону України, представлений державним комітетом України у справах національностей та релігії учасникам «круглого столу», що відбувся 25 травня 2010 р. в приміщенні Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України.
12. Результати національного опитування «Громадська думка в Україні – 2009». Омнібус: додаток // Українське суспільство 1992-2009. Динаміка соціальних змін / за ред. В.Ворони, М. Шульги. – К.: ІС НАНУ, 2009. – с. 477-548.
13. Розумний М. Українська ідея на тлі цивілізації. – К.: Либідь, 2001, 157с.
14. Старовойт І. С. Збіг і своєрідності західноєвропейської та української ментальності: філософсько-історичний [cenzored]із. – К., Тернопіль: Танг, 1997. – 256с.
15. Трубецкой Е. Н. Избранное. / Е. Н. Трубецкой; Под ред. О. В. Кирьязева. – М.: Канон, 1995. – 475 с.
16. Фокина В.И. Политическая ментальность Украины, России и Западной Европы: діалог архетипных основ / Теоретические проблемы этнической и кросс-культурной психологи / Отв.ред. В.В. Гриценко. – Смоленск: Универсум, 2010. в 2Т. – Т1. – 332с., с.290 – 293.
17. Фокіна В.І. Архетипні основи історичної спадкоємності // Актуальні проблеми психології: Етнічна психологія. Історична психологія. Психолінгвістика / За ред. С.Д. Максименка, М.-Л. А. Чепи. – Ніжин: Вид. НДУ ім. М. Гоголя, 2010. Т.ІХ, Ч5. – 359с., с.292-296.
18. Фокіна В.І. Політична культура молоді у дискурсі української ментальності // Вісник Одеського національного університету. Т.15. Вип.11. Соціальні науки. – с.126-133.
19. Шульга М.О. Етнічна самоідентифікація особи. Дис. у формі наук. доп. На здобут. ступ. докт. соціол. наук 220001. – К.: ін-т соціол. НАН України, 1993. – 50с.
