УДК 159.923
Карпенко Зіновія Степанівна – доктор психологічних наук, професор,
завідувач кафедри педагогічної та вікової психології
Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника
м. Івано-Франківськ
ЩО ПРИХОВУЄ «НЕІДЕАЛЬНІСТЬ ПОВЕРХОНЬ»? ФЕНОМЕНОЛОГІЧНЕ ЕСЕ ЗА ОДНОЙМЕННОЮ КНИЖКОЮ ПОЕЗІЙ ДАНИЛА КУБАЯ
У даному есе здійснено феноменологічний [cenzored]із образно-семантичної структури поетичного космосу Данила Кубая на предмет визначення онтологічних умов (імпліцитна інтенціальність особи, її здатність до духовної антиципації і темпорального трансцендування перед лицем персоніфікованої ідеальної форми самоздійснення) і психологічних механізмів (рефлексивна дискретизація й імагінативна синкретизація) життєпобудови.
Ключові слова: феноменологічний [cenzored]із, самоздійснення, життєпобудова, інтенціальність, духовна антиципація, темпоральне трансцендування, ідеальна форма, рефлексивна дискретизація, імагінативна синкретизація.
Професійний психолог, що засвоїв академічний стандарт методологічних засобів [cenzored]ізу та інтерпретації розмаїття душевного життя людини, втрапляє в ексвізитну ситуацію, коли зустрічається з наскрізь психологічним, філософськи узагальненим, попри це – безумовно оригінальним, художньо-мистецьким артефактом, як, приміром, книжка поезій Данила Кубая «Неідеальність поверхонь», що побачила світ у Києві минулого року. Попри природне для таких випадків завдання розтлумачити авторський текст, звіривши свій, академічно випрацьований, культурно-семантичний код доступу до тексту з презентованим у ньому своєрідним авторським світобаченням і художньо-стилістичним світовтіленням, ловиш себе на зніяковінні, зумовленому відчуттям неспівмірності калібрів і оптик твору та його інтерпретації. З’являється інтуїція того, що поновити гармонію символічної домірності можна лише шляхом такого ж авторського (без озирання на освячену авторитетами герменевтико-феноменологічну традицію) комплементарно-діалогічного припасування власного людського досвіду (а не експертного знання) до неповторного контексту поетичного твору з утіленим у ньому досвідом багато нюансованого життя-споглядання і життєтворчості. Обрана форма феноменологічного есе покликана виправдати інтерпретатора і перед академічними вченими, літературними критиками, і перед… самим автором, символічний горизонт філософської та художньої перцепції якого може виявитися значно далі нашої розуміннєвої спроможності.
Ліричний герой книжки – наш сучасник, мешканець залізобетонного мегаполісу, обплутаного всесвітньою інформаційною мережею, один у юрмищі таких же, як сам, «Я», що, маючи імена, які є «лише ситуативні коди виклику, зумовлені соціально, ролі у хворобливих іграх, титули…» (с. 3), подібно до середньовічного пілігрима, прошкує до неторканого потаємного Я, щоб пережити досвід своєї абсолютної унікальності у місці повної притомності свідомості й отримати свідчення: так, Я – «Той, що є».
Вихопити з плинної темпоральності особистого (перед собою) поставання Я свідомим рефлексивним зусиллям сенсово достеменні автентичні миті свого неповторного буття означає роздробити потік переживань на химерний візерунок вражень, що змінюється з калейдоскопічною регулярністю відповідно до амплітуди виокремлюваних інтенціальних актів. Така феноменологічна процедура, за Д. Кубаєм, – дискретизація – дозволяє семантично ототожнити різні чуттєві модальності: «червоні капці / з пухнастими кульками / як вам вдавалося так довго зберігати / тепло маминих ніг» (с. 48) або ж наповнити сенсом «запрошувальну» порожнечу іншого відкритого мені Ти: «я не казатиму мовчи / я не мовчатиму на слово / я тиша тільки закричи / жахливо радісно чудово» (с. 60).
Попри всі психосемантичні ідентифікації та ціннісні атрибуції, які ділять протяжну екзистенцію на дискретні увічнені миті впізнаної сутності, ліричного героя переслідує непозбутня причеплива ілюзія безкінечного «вчора» – типізованого враження, що творить шерег несправжніх «подій повсякденності»: один і той же пасажиропотік у метро, людський мурашник міських транспортних мереж, блукання велелюдним супермаркетом, знайомі побутові деталі п’ятницевого дозвілля – такі прикмети ситуації загубленості сучасної людини, її тотального відлучення від своєї сутності через компульсивне тиражування вічно вчорашніх, а відтак мертвих копій, що підмінюють свіжість вражень черговим перевиданням симулякрів: «чи траплялися мені / у справжньому житті / справжні нещирі слова / справжні підробні джинси / справжні контрафактні диски / справжні фальшиві гроші / чи це були підробки підробок?» (с. 23). Та, на щастя, «пам’ять поборює фальсифікації особистої історії» (с. 42) всупереч «цивілізаторським» успіхам глобальної «четвертої» влади: «змі щастить із отупінням мас / окрім інерційних і важких / і чим рейтинговіш простір-час / тим відносніша правдивість їх» (с. 64), а також інтелектуальній легітимізації персональної від-сутності в постмодернізмі: «нишпорити в текстах поміж слів / і цитат назбируючи хмиз / пхати до вогнища щоб горів / посмердючіше постмодернізм » (с. 64).
То як же позбутися вбивчої магії оманливих вражень як маревних слідів минулого в наявному тут-і-тепер? Відцентрова концентрація уваги суб’єкта на предметах чистого інтенціального воління, не спотворених інтерпретативною лінзою конвенціальної доцільності, – це лише необхідна, але не достатня умова знаходження і підтвердження себе. Так Я перебуватиме (в) при-сутності, та відчуватиме скорботу й невтоленну спрагу сутності, до якої наближатиметься, як до обрію, що вислизає з орбіти огляду: «містичний досвід не шукати глибший сенс / у номерах тролейбусних талонів / і вислизнеш в тут і тепер із десь / де овид ширший від вагонів і перонів» (с. 71).
Онтологічною умовою відкриття Я в локусі тут і тепер само-стояння є інтуїтивне осяяння-прозирання перед лицем Іншого – так, начебто цей Інший збирає в пучок усі наші власні конституювальні налаштування. Ці налаштування увиразнюють для нас самих образ Людини справжньої – тієї, що може існувати лише як ідеальна форма, достеменність якої дається в аперцепції духовної уяви. Незбагненна німота Іншого (та й себе як невтіленого, ще лише перед-сутнього сповнення) фіксує миті пере-бування як ризикованого пере-міщення по осі часу в напрямі все більшої повноти мрії. Мовчання конвертується в будь-яку ідеальну форму-сутність, навіть «на ніжні слова / захищені від корозії / обіцянками / яким віриш / просто тому, що довіряєш / низочці символів / за якими / чомусь / передчуваєш людину» (с. 88).
Ірраціональна віра в те, що час – вартість, яка ніколи не минає й не закінчується, бо нею ти володієш, як той, хто здатен до дискретувальної рефлексії, дає тобі снагу помітити й оцю неідеальність поверхонь – усю унікальність окремих сущих – в перспективі завжди ідеального часу, що, як висотний кран, є тимчасовим пристанищем для зграї круків (с. 92 – 94). Відтак схоплення сутності можливе лише в при-сутності уявного Значущого Іншого завдяки суб’єктивному часовому розриву актуальної плинності: «тубільне пір-ту-пірових мереж / чи ти передчуваєш невагомість / хвилини у яку таки збереш / з ай-пі-пакетів цілісну свідомість» (с. 70). Адже сутність – не відпочаткова даність: вона конституюється духовною апперцепцією, вірою в наближення-долання трансцендентних обріїв.
Сутність – це те, що постає, екз-истує з ідеальної можливості бути-в-принципі, тобто від-бутися десь-і-колись. Тільки в перспективі такого ідеального футуристичного хронотопу з’являється унікальна можливість «ловлення духу» тут-і-тепер: «бажання мати крім бажань ще й прагнення / амбіції тривання і увічнення / і перевершувати всі досягнення / на віддалі останнього наближення» (с. 76).
Проте амбіція утвердити власну сутність «раз і назавжди» схожа на самовпевнене викорінювання раба в собі. Бо інтенція не дорівнює амбіції, інтенція відкрита пригоді футуристичного конституювання, тоді як амбіція стриножена фактом проминального сьогодення. Інтенція – не твердий феноменологічний факт, закарбований модус свідомості, вона – спрямований у майбутнє процес конструювання ідеальних форм життєздійснення як імагінативне наповнення його інтуїтивно привнесеними сутностями-сенсами. Амбіція ж хибно приймає життєдайне інтенціальне ядро особи – власне, джерело конституювання сутностей – за внутрішнього раба, цькування якого перетворюється на вигадливі тортури духовного самогубства: «і поки з темних куточків / несподівано жахомісткого / внутрішнього світу / долинали зойки надто живучого / абстрактного раба… донедавна бадьорі субособистості / поволі заклякали / бо ставало чим далі очевидніше / що раб неодмінно скінчиться / раніш ніж буде досягнено меж / збагаченого / частковим самогубством / самовдосконалення» (с. 32 – 33).
На сутність, як на посаду, не можна ніщо призначити, сутність у принципі не іменується, вона з’являється у «просвітку» між «тепер» і «завтра» і сама є принциповим актуальним моментом «випадання», «перетікання» в інше. Немає застиглого «гештальту перону» (життя – З.К.), бо «за розкладом потяг / не зайде сюди / ніколи / і немає такого місця» (с. 19). Серед безлічі речей, ідентичних дечому натуральному, не можна мати певність в останньому шляхом іншим, ніж «повільне усвідомлення плинності життя, поза дебютом, міттельшпілем й ендшпілем…» (с. 16). Суть життя – в інтенціально спрямованій миті переходу в інакшість, об’єктивації віртуального майбутнього в унікальний екзистенційний проект персонального самоздійснення.
Так само як життєдайну інтенцію можна задушити гамівною сорочкою амбіції, так і спонтанно народжувану свіжість передчуття наступної миті можна підмінити механічною тяглістю прогнозованих асоціацій – культурних кодів уніфікації автентичного: «а» тягне «б / «б» тягне «в» / це називається тяглістю / «в» тягне воду чи вино / вино – провину чи похмілля / це називається маргінальністю – / викинутістю з потоку / справжнього життя…» (с. 21).
Каузальна механіка подібної асоціативної тяглості характеризується матеріальною щільністю чотирьох стихій – води, вогню, повітря і землі (с. 26 – 28), – в оболонці і стані яких кожне суще здобуває сутність лише в інтенціальному акті телеологічного прямування до свого інобуття у формі Ідеалу з вірою у «світло в кінці тунелю» (с. 54), «бо прожите лише варіація» (с. 57).
Однак і минулий досвід – досвід пережиття – синкретизує свідомість у пориві до перевідкриття часу (вірш «Ідеальне минуле») і дає змогу «ще відчувати / начебто щось напророчив / несподіваніше за минуле» (с. 58). Якщо рефлексивна дискретизація інсталює плинну екзистенцію в дійсну сутність, то антиципувальна синкретизація спромагається на переплавлення мерехтливих сутностей-сенсів в життєву перспективу стріли вічно можливого часу. Без такого передбачення «і не зрадити і не вкрасти / не згубити ані знайти / достроково-умовне щастя / з конфіскацією мети» (с. 67), а також: «життя порожнеча / струмує в ніде» (с. 75).
Отож у кордоцентричному (інтенціальному, інтуїтивному, антиципувальному) перемаганні знерухомлюючого раціо особа як «мандрівний» суб’єкт темпорального (ціле)покладання осягає свою сутність за двох онтологічних умов: 1) готовності до «мовчазного» буттєвого діалогу з самореферентним уявним Іншим як візуалізацією власної духовної глибини: «найкомпактніша модель / приладу доповненої реальності / міцно тримається в оці / й не виплакати її без тебе» (с. 86); 2) повсякчасної готовності до темпорального трансцендування власної духовної висоти, бо тільки «на бойовому взводі / будильник домріює вічність» (с. 91).
Втім, на обітованій території «між» (глибиною і висотою) завжди присутній сумнів – а як же, крім як переживаючи цю емоцію, відчути в собі снагу-інтенцію? – сумнів, неуникний, як пам’ять про відкривання часу і місця для себе: «пам’ятаю добрих сусідів / білі пластикові ручки торби / біг тролейбусів повз ілюзію мене / і не знаю чи я знайшовся» (с. 47).
Автор «Неідеальності поверхонь» розуміє, що «дійсно важливі речі / що на них звертаєш увагу / зазвичай трапляються / не вище / певного кута / від обрію / і помітити їх можливо / не ближче / певного кута / від сонця» (форзац книжки). Будучи переконаною в достеменності цього спостереження, смію заперечити, що ключ від неба може бути загублено лиш на фотовідбитку (позаяк на ньому зафіксовано), але не в живій душі завжди юного (бо справжнього) Поета: «ветерани / найкращого в світі / щасливого дитинства / не адаптуються / до дорослого життя» (с. 54). Ба більше, не лише Автор, а й Читач, і собі «відчиняючи небо», натхненно й невтомно творять персональний космос з матеріалу минулого, кроку сьогодення та форми належного майбутнього.
Кубай Данило. Неідеальність поверхонь. Поезії. - К.: ТОВ "Людопринт Україна", 2011. - 96 с.
