(продовження)
Оскільки, проте, кількість членів спільноти є її невід’ємною, хоч і майже ніколи чітко не встановлюваною ознакою, то можна гадати, що порівняння між собою обсягів різних спільнот дало б у підсумку поділ їх на спільноти великі, середні і малі. Важливо, проте, зазначити, що в оцінці спільнот окремою особою або кількома, багатьма чи більшістю її членів важить не так об’єктивна величина спільноти, як її суб’єктивна оцінка, загальне враження від належності до численної чи не дуже численної спільноти. Відтак і самі терміни „численна” або „нечисленна” видаються більш адекватними для оцінки обсягу спільноти, ніж „велика” або „мала”.
Говорять також про спільноти реальні і номінальні (умовні). О. Шкаратан і Г. Ястребов, ототожнюючи спільноти з великими соціальними групами, називають їх розмитими топологічними множинами, що не мають чітких меж і переходять одна в одну. Номінальні (статистичні) спільноти не передбачають обов’язкових і безпосередніх зв’язків між індивідами, не розкривають сутнісної сторони їхніх стосунків. Натомість спільноти реальні характеризуються спільністю умов існування, причинно взаємопов’язаними подібними формами діяльності в різних сферах життя, спільними соціальними нормами й цінностями, стилем життя, гомогенністю за основними статусними характеристиками, здатністю до самовідтворення, специфічною сукупністю соціальних зв’язків [Шкаратан, Ястребов, 2008].
Є безліч найрізноманітніших ознак, за якими можна визначати ту чи ту соціальну групу, яка має шанс бути спільнотою. Серед цієї безлічі мають переважати всілякі неймовірні з погляду здорового глузду характеристики. Наприклад, можна уявити спільноту людей, які минулого понеділка на сніданок їли яєчню, або тих, хто мешкає на відстані однієї тисячі кілометрів від Києва, або тих, хто ніколи в житті не хворів на грип, а ще – тих, хто вміє або не вміє плавати, хто хоча б раз у житті літав літаком, хто не любить дивитися телевізор, і т. ін. Як бачимо, перші дві ознаки втілюють явну штучність змісту та безглуздість їхнього використання. Щодо наступних можна припустити, що за певних умов котрась із цих ознак стане важливою прикметою для вирізнення таких осіб серед загалу людей.
Такого роду великі групи називаються номінальними. Як номінально окреслені вони цілком явно існують. Але водночас навряд чи можна назвати їх спільнотами, оскільки між їхніми представниками немає жодних більш-менш значущих для них, навіть суто ідеальних, контактів, спільних інтересів, прагнень, переживань.
Реальна велика група передбачає наявність більш-менш постійних та істотно зумовлених взаємодій між її членами – почасти безпосередніх, а здебільшого опосередкованих, проте не випадкових. Функціонування такої великої групи має підпорядковуватися певним закономірностям, що спонукають її представників до спільних або подібних колективних уявлень, міркувань, реакцій, дій, поведінки.
Проблема з визначенням реальної великої групи полягає, зокрема, у тому, що члени такої групи мають творити досить щільне і замкнуте середовище, до якого мало проникають представники інших реальних груп. Бо що більше така група розчиняється неналежними до неї особами, то більше вона втрачає характер реальної і перетворюється на номінальну.
Така „дуже реальна” група, члени якої займають певну чітку територію і серед яких немає або є дуже мало представників інших груп, може називатися спільнотою, але їй радше пасує назва „громада” (особливо в тому разі, коли вона існує довго й постійно). А що спільнота має бути частиною соціуму, але не всім соціумом, то вона не може бути такою собі „гіперреальною”.
Узагальнюючи, можна сказати, що спільнота як соціальна група може бути і реальною, і номінальною, займає місце в просторі між цими полярними характеристиками, але при цьому ніколи не досягає ні полюса реальності, ні полюса номінальності. Монолітна група, яка не має у своєму складі іншорідних представників, є цілісним соціумом, громадою, але не може бути спільнотою як частиною певного соціуму. З іншого боку, велика група, виділена за умовною ознакою, на підставі якої між її носіями не виникає жодних більш-менш значущих соціальних або психологічних зв’язків, також не стає спільнотою.
Густота локалізації членів спільноти в соціумі серед представників інших спільнот і груп зумовлює ще одну їхню характеристику – щільність і дисперсність [Поршнев, 1979, с. 84–85]. Подібно до співвідношення характеристик реальності і номінальності ні щільність, ні дисперсність спільноти не повинні бути максимальними, інакше-бо вони унеможливлюють саме поставання та існування спільноти.
У Б. Поршнєва знаходимо поділ спільнот за часовою ознакою на довготривалі і короткочасні, до яких додаються ще й такі собі „ефемерні” спільноти. (В останньому разі автор вочевидь виходить за межі обраної підстави: суть ефемерних спільнот радше не в істотній короткочасності їхнього існування, а в змісті й характері психологічних зв’язків, які об’єднують між собою індивідів) [там само].
Зрозуміло, що такий часовий поділ залежить від обраного історичного масштабу. Скажімо, відомий поділ людей на стани землеробів, воїнів і жерців зберігався протягом усього історичного часу людської цивілізації. Натомість спільнота християн існує „всього” дві тисячі років. Спільнота прихильників ансамблю „Beatles” – явище кількох десятиріч. А спільнота глядачів якого-небудь чергового телесеріалу обмежується часом його показу. І немає межі подібним прикладам.
Наступна низка ознак (у принципі, також нескінченна, але в реальному житті – просто дуже велика, хоча й кількісно обмежена) стосується не спільноти як такої, а кожної окремої особи. Згідно з такими ознаками, цю особу можна або не можна зарахувати до певної спільноти, вона має підстави входити до неї або не має їх.
Найпоширеніші ознаки можна поділити на чотири групи.
Біосоціальні ознаки за своєю суттю є, власне, біологічними, але утворення на їхній основі відповідних спільнот має все-таки соціальні або соціально-історичні причини. Це ознаки статеві (чоловіки і жінки), вікові (діти, підлітки і дорослі, молодь, особи середнього, зрілого, старшого, літнього, похилого віку тощо), расові (чотири-сім основних та кілька десятків мішаних і перехідних рас).
Суспільно-історичні спільноти – ті, що склалися як результат тривалого історичного розвитку суспільства, – етнічні, національні, територіальні.
Третя група ознак стосується змісту людської життєдіяльності: це діяльнісні ознаки. Насамперед ідеться про спільноти професійні, а також культурні, освітні тощо.
Культурні й освітні характеристики тяжіють також і до четвертої групи ознак, які загалом можна було б назвати ціннісно-орієнтаційними. У цьому контексті люди об’єднуються в спільноти залежно від спільних, подібних, однакових цінностей, на які вони орієнтуються, яким надають перевагу. Це можуть бути цінності культурно-освітні та світоглядно-ідеологічні, вони можуть стосуватися релігійних або політичних уподобань, ставлення до традицій і новацій тощо.
Наступна класифікація спільнот стосується рівня їхнього функціонування. Так, спираючись на характер внутрішньогрупових зв’язків, Г. Дилігенський виділяє рівні групової спільності: типологічний (за спільними для членів групи ознаками); ідентифікаційний (за змістом групової самосвідомості); рівень солідарності (що має означати значуще для членів спільноти переживання та обстоювання своєї колективної єдності) [Дилигенский, 1996, с. 279–280].
Типологічні спільноти назагал дещо подібні до номінальних, але в цьому разі спільноти виділяються за ознаками, які мають соціально визнаване значення. Це ознаки, на які люди більшою чи меншою мірою звертають увагу під час спілкування, у процесі взаємного оцінювання і т. ін.
Ідентифікаційні спільноти – це ті, для членів яких посідання базової, визначальної, спільнототвірної ознаки є суб’єктивно значущим. Власне, і сама спільнота виникає тоді, коли таких її представників є достатньо велика (критична) кількість. Межа між спільнотами типологічними та ідентифікаційними є мало помітною. Якщо на певну ознаку звертають увагу, якщо її наявність стає фактом соціальної комунікації, то це різко підвищує ймовірність і доконечність набуття нею суб’єктивної значущості для її носіїв.
Третій рівень – це спільноти солідарні. Вони з’являються тоді, коли між носіями головної ознаки виникають відносини спільності, спільних інтересів, потреба діяти разом заради підтримки, збереження, захисту, розвитку спільноти. Одним із важливих чинників утворення такої спільноти може бути її протиставлення решті соціуму, обструкція з боку соціального оточення, обмеження або, навпаки, усвідомлення представниками спільноти своєї винятковості, виконання спільнотою важливої місії в соціумі.
Узагальнюючи погляди на спільноту, можна виснувати, що за спільноту слід уважати відносно велику (численну) номінально-реальну соціальну групу, що виділяється за наявністю спільної ознаки, яка виявляється для багатьох або більшості її носіїв суб’єктивно значущою, а кількість таких носіїв досягає достатнього критичного рівня.
Наприклад, у суспільстві має певне поширення специфічне (доброзичливо-іронічне) ставлення до жінок-білявок. Білявки становлять якусь частину всіх жінок і можуть розглядатися як номінальна велика соціальна група. Чи стане ця група власне спільнотою, залежить від того, наскільки великою виявиться частка її представниць, для яких білявий колір волосся буде суб’єктивно значущим. А ця обставина визначається місцем такої групи в соціумі, а головне, ставленням до неї решти суспільства.
Можна уявити малоймовірну ситуацію, коли внаслідок посилення громадських тенденційних (позитивних або негативних) оцінок білявки якось особливо виділятимуться соціумом і самі відображатимуть такі специфічні ставлення на свою адресу. Відтак усвідомлення своїх особливостей та переживання певної солідарності спричинить формування їхньої колективної самосвідомості та практичне виокремлення такої своєрідної спільноти в суспільстві.
Отже, спільнотою в соціально-психологічному розумінні, тобто насамперед із погляду окремої особи, виявляються будь-які соціальні сукупності, до яких вона (особа) реально належить або може належати потенційно. Видається, що саме в цьому зв’язку, відношенні між особою і спільнотою полягає принципова відмінність між психологічним і соціологічним [cenzored]ізом спільноти. Соціологічне розуміння передбачає розгляд спільноти як цілісної одиниці, що функціонує в суспільстві, і в такому разі науковця мало або й зовсім не цікавлять потреби, інтереси, мотиви поведінки, думки і почуття окремої людини, процеси, що відбуваються в малих групах на рівні безпосередньої взаємодії людей.
Натомість для психологічного розуміння принциповим є те, як окрема особа співвідноситься із спільнотою, як її ідентифікаційні, мотиваційні, когнітивні, поведінкові особливості визначаються належністю до спільноти, зумовлюються участю в її функціонуванні, стають персональним внеском у життєдіяльність спільноти. Таке поєднання поодиноких переживань суб’єктивної значущості в колективний феномен стає можливим на основі, по-перше, спільності життєво важливих інтересів, які можуть задовольнятися лише або переважно в умовах їхнього колективного усвідомлення та обстоювання; по-друге, можливої квазіспільності інтересів, зумовленої обструкцією, обмеженнями, переслідуваннями з боку інших соціальних груп; по-третє, наявності в членів спільноти колективної ідентичності.
Соціально-психологічна модель колективного самовизначення спільноти. За визначальну психологічну характеристику відношення особи і спільноти треба визнати належність особи до спільноти – як формальну, так і суб’єктивно сприйману, переживану.
Формальних ознак належності до спільноти фактично є безліч: наприклад, зріст, вага, колір очей, харчові уподобання, естетичні смаки тощо. Реально ж у соціально-психологічному обігові функціонує два-три десятки ознак, які найчастіше привертають увагу дослідників, а також і самих носіїв цих ознак, а отже, як можна гадати, справді є значущими для більшості з них. Серед таких ознак можемо виділити статеві, вікові, родові, етнічні, національні, регіональні, мовні, расові, політичні, ідеологічні, професійні, освітні, класові, майнові та ін. У цих ознаках першою чергою звичайно підкреслюється наявність спільноти – великої соціальної групи, яка справляє істотний вплив на загальносуспільні процеси, відображається переважною більшістю громадян як істотна складова суспільства, що відіграє важливу роль у перебігу колективного та індивідуального життя.
Водночас належить говорити й про набагато ширшу сукупність ознак спільноти, значущість яких є не такою виразною в широкому соціальному контексті, але сприймається й переживається досить великою кількістю осіб як суб’єктивно значуща для них – значуща настільки, що визначає спосіб їхнього мислення, ієрархію цінностей, стиль поведінки.
Здебільшого між першою і другою групою ознак є істотний зв’язок. Як правило, ті ознаки, що визнаються за вагомі для суспільства, мають достатнє значення й для окремої особи, і навпаки, ознаки, які турбують велику кількість громадян, відповідно набувають значущого статусу в масштабах соціуму.
Нарешті, третя група ознак належності до спільноти – це ознаки радше потенційні, здебільшого суто формальні, які можуть стати індивідуально або соціально значущими лише за певного, доволі складного збігу обставин.
Перша частина соціально-психологічної моделі колективного самовизначення спільноти ґрунтується на визначенні й зіставленні кількох сфер і сторін цього процесу (явища) [Васютинський, 2008].
Найочевиднішими сферами є: особова, міжособово-групова, внутрішньоспільнотна, зовнішньоспільнотна. Особова сфера має означати об’єктивне і суб’єктивне місце особи в спільноті, її спільнотні зв’язки, ставлення, орієнтації. Міжособово-групова сфера – це рівень живої, безпосередньої взаємодії двох, кількох, кільканадцяти осіб, рівень, на якому ширші спільнотні процеси й механізми набувають конкретного втілення у впливах на особу. Внутрішньоспільнотну сферу характеризують зв’язки і відношення, що складаються всередині спільноти. Натомість зовнішньоспільнотна сфера відображає простір зв’язків спільноти з іншими соціальними структурами, поруч із якими, поза якими або впереміш із якими вона існує.
Що стосується сторін, то їх можна виділити принаймні дві, й одна з них має відображати більш об’єктивно-формальні характеристики належності до спільноти, функціонування в ній або самої спільноти і т. ін. Натомість друга сторона – це сторона суб’єктивно-ціннісна, у якій утілюється сукупність суб’єктивних вражень, ставлень, оцінок осіб, груп, членів спільноти, представників інших спільнот щодо тих ознак та особливостей, якими спільнота вирізняється в соціумі.
За об’єктивно-формальними ознаками, на рівні окремої особи можна вести мову про наявність такої ознаки, посідання її особою – ознаки, за якою цю особу можна зарахувати до числа представників певної спільноти. До цієї ознаки примикає ще й така її характеристика, як ступінь вираженості. Сюди належить також і усвідомлення особою, знання про наявність у неї відповідної ознаки.
У сфері міжособово-групової взаємодії може йтися про наявність відповідної ознаки в залучених осіб – їх усіх, більшості, меншості тощо, про співвідношення посідання цих ознак членами групи і внутрішньогруповою структурною ієрархією, про зумовленість змісту взаємодії належністю її учасників до спільноти, формальну пов’язаність із нею.
На внутрішньоспільнотному рівні ознака, за якою виділяється спільнота, характеризується вже не з погляду посідання її особою, а з погляду центральної, можливо, системотвірної ознаки утворення самої спільноти. Наступна характеристика такого рівня – це кількість осіб, які є носіями певної ознаки, через що й можуть реально або потенційно належати до спільноти, утворювати її. Ще однією складовою є внутрішня структура спільноти, співвідношення позицій її представників, внутрішньоспільнотна ієрархія, характер, інтенсивність, зміст взаємодії між членами спільноти, спричинені власне належністю до неї.
На зовнішньоспільнотному рівні слід, по-перше, характеризувати основну ознаку порівняно з іншими ознаками, які можуть визначати виникнення інших спільнот; по-друге, кількісну частку, питому вагу спільноти в соціумі; по-третє, місце спільноти – усієї або її частини – у загальній ієрархічній структурі ширшого соціального середовища, можливо, усього суспільства.
Суб’єктивно-ціннісна сторона належності до спільноти в особовій сфері може означати, по-перше, суб’єктивну цінність для особи наявності в неї відповідної ознаки, по-друге, суб’єктивну цінність самої належності до спільноти осіб, що мають таку саму ознаку.
На міжособово-груповому рівні суб’єктивно-ціннісна характеристика належності до спільноти може проявлятися в тому, наскільки значуще ця обставина зумовлює міжособову та внутрішньогрупову взаємодію, спричиняє контакти між людьми, участь у такій взаємодії, належність до групи, відображає характер і зміст, мотивацію, цілі взаємодії.
У внутрішньоспільнотній сфері суб’єктивно-ціннісне значення належності до спільноти може проявитися, по-перше, у явищі або факті взаємно-спільного обговорення, переживання наявності ознаки і належності до спільноти, а по-друге, у наявності достатньої (критичної) кількості осіб, які мають певну ознаку для того, щоб спільнота постала як соціально-психологічна структура.
На зовнішньоспільнотному рівні мають значення оцінка іншими представниками соціуму ознаки, за якою твориться спільнота, самої наявності спільноти в суспільстві, ставлення до спільноти і взаємодії з її представниками, соціально-психологічна вагомість, впливовість спільноти в соціумі.
[cenzored]ізуючи відповідні характеристики соціально-психологічної моделі самовизначення спільноти, слід підкреслити, що в ситуації, коли основним предметом стає власне спільнота, можливо і доречно відмовитися від надмірної уваги до групового рівня [cenzored]ізу, принаймні з двох причин. По-перше, [cenzored]огічні процеси, що мають місце на рівні групи, вивчено незрівнянно краще, ніж процеси взаємодії спільноти та особи. По-друге, що важливіше, [cenzored]із зв’язків між особою і групою дуже істотно затушовує, перекриває дослідження відношень між особою і спільнотою. Тому задля такого собі семантичного “очищення” предмету варто умовно знехтувати цей проміжний рівень моделі. Тим паче що й сама мета [cenzored]ізу спільноти передбачає принципову зміну аспекту, напряму [cenzored]ізу соціальних зв’язків людини від безпосередньо наявних у близькому оточенні, у групі до доволі абстрактних, істотно опосередкованих зв’язків із спільнотою.
Друга частина соціально-психологічної моделі самовизначення спільноти стосується власне внутрішньоспільнотної сфери і містить шість основних дескрипторів: підстави референтності спільноти, характеристики простору спільнотного самовизначення, механізми взаємодії в спільноті та гуртування в спільноту, соціально-психологічні властивості спільноти, розподіл повноважень у спільноті, оцінку перспектив розвитку спільноти. Ці дескриптори (більшість їх описано в наступних розділах) сукупно охоплюють соціально-психологічний зміст і структуру спільноти. Кожний із дескрипторів містить певну кількість субдескрипторів, зміст яких розкривається через ті чи ті індикатори.
Отже, дескриптор підстави референтності спільноти містить такі субдескриптори, як єднання особи зі спільнотою, перебування під впливом спільноти, внутрішнє структурування спільноти, протиставлення іншим спільнотам.
Дескриптор характеристики простору спільнотного самовизначення охоплює такі субдескриптори, як взаємодія, організація, інформація, колективний світогляд.
У змісті дескриптора механізми взаємодії в спільноті і гуртування в спільноту окремих субдескрипторів не виділено, натомість є багато самих механізмів, досить добре вивчених та описаних у соціальній психології. (З огляду на це визнано за недоцільне присвячувати їм окремий розділ).
Складовими дескриптора соціально-психологічні властивості спільноти є властивості ідентифікаційні, мотиваційні, когнітивні, поведінкові.
Розподіл повноважень у спільноті як дескриптор спільнотного самовизначення передбачає наявність таких субдескрипторів: статус і вплив у спільноті, спрямованість надання (набуття) повноважень, представляння інтересів спільноти, приймання рішень.
У такому маловивченому дескрипторі, як оцінка перспектив розвитку спільноти не вдалося виділити окремих субдескрипторів.
Запропонована соціально-психологічна модель колективного самовизначення спільноти дасть змогу окреслити й уточнити її соціально-психологічний зміст і структуру, а на цій основі – визначити актуальні напрями дослідження спільноти. [cenzored]із спільноти крізь призму такої моделі убезпечує від виходу за межі власне психологічного предмету, завдяки чому розкриватимуться істотні зв’язки між окремою особою і спільнотою та між членами однієї спільноти, виявлятимуться психологічні закономірності функціонування індивідуального і колективного в процесі колективного самовизначення спільноти.
Список використаних джерел
1. Андерсон Б. Уявлені спільноти: Міркування щодо походження й поширення націоналізму. – К.: Критика, 2001.
2. Васютинський В.О. Соціально-психологічна модель колективного самовизначення спільноти // Наукові студії із соціальної та політичної психології: Зб. статей. – Вип. 19 (22). – К., 2008.– С. 57–66.
3. Грушин Б. А. Массовое сознание. – М.: Политиздат, 1987.
4. Дилигенский Г. Г. Социально-политическая психология: Учебн. пособ. для вузов. – М.: Новая шк., 1996.
5. Кононов І. Ф. Етнос. Цінності. Комунікація (Донбас в етнокультурних координатах України). – Луганськ: Альма-матер, 2000.
6. Мід Дж. Г. Дух, самість і суспільство. З точки зору соціального біхевіориста. – К.: Укр. центр духовн. культури, 2000.
7. Парыгин Б. Д. Социальная психология. Проблемы методологии, истории и теории. – СПб.: ИГУП, 1999.
8. Поршнев Б. Ф. Социальная психология и история. – М.: Наука, 1979.
9. Психология индивидуального и группового субъекта / Под ред. А. В. Брушлинского, М. И. Воловиковой. – М.: ПЭР СЭ, 2002.
10. Сушков И. Р. Психологические отношения человека в социальной системе. – М.: Ин-т психол. РАН, 2008.
11. Тьоніс Ф. Спільнота та суспільство: основні поняття чистої соціології. – К.: Дух і Літера, 2005.
12. Шкаратан О. И., Ястребов Г. А. Российское неоэтакратическое общество и его стратификация // Социол. исслед. – 2008. – № 11. – С. 40–50.
13. Шнаппер Д. Спільнота громадян. Про модерну концепцію нації. – Харків: Фоліо, 2007.
