Форум ОНУ

Гость


Автор Тема: СПІЛЬНОТА ЯК СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНЕ ЯВИЩЕ  (Прочитано 9908 раз)

Оффлайн Вика_т

  • Moderator
  • Абитуриент Форума
  • *****
  • Сообщений: 20
  • Репутация 5
Re: СПІЛЬНОТА ЯК СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНЕ ЯВИЩЕ
« Ответ #2 : 21 Февраль 2012, 11:34:44 »
(продовження)
Оскільки, проте, кількість членів спільноти є її невід’ємною, хоч і майже ніколи чітко не встановлюваною ознакою, то можна гадати, що порівняння між собою обсягів різних спільнот дало б у підсумку поділ їх на спільноти великі, середні і малі. Важливо, проте, зазначити, що в оцінці спільнот окремою особою або кількома, багатьма чи більшістю її членів важить не так об’єктивна величина спільноти, як її суб’єктивна оцінка, загальне враження від належності до численної чи не дуже численної спільноти. Відтак і самі терміни „численна” або „нечисленна” видаються більш адекватними для оцінки обсягу спільноти, ніж „велика” або „мала”.
Говорять також про спільноти реальні і номінальні (умовні). О. Шкаратан і Г. Ястребов, ототожнюючи спільноти з великими соціальними групами, називають їх розмитими топологічними множинами, що не мають чітких меж і переходять одна в одну. Номінальні (статистичні) спільноти не передбачають обов’язкових і безпосередніх зв’язків між індивідами, не розкривають сутнісної сторони їхніх стосунків. Натомість спільноти реальні характеризуються спільністю умов існування, причинно взаємопов’язаними подібними формами діяльності в різних сферах життя, спільними соціальними нормами й цінностями, стилем життя, гомогенністю за основними статусними характеристиками, здатністю до самовідтворення, специфічною сукупністю соціальних зв’язків [Шкаратан, Ястребов, 2008].
Є безліч найрізноманітніших ознак, за якими можна визначати ту чи ту соціальну групу, яка має шанс бути спільнотою. Серед цієї безлічі мають переважати всілякі неймовірні з погляду здорового глузду характеристики. Наприклад, можна уявити спільноту людей, які минулого понеділка на сніданок їли яєчню, або тих, хто мешкає на відстані однієї тисячі кілометрів від Києва, або тих, хто ніколи в житті не хворів на грип, а ще – тих, хто вміє або не вміє плавати, хто хоча б раз у житті літав літаком, хто не любить дивитися телевізор, і т. ін. Як бачимо, перші дві ознаки втілюють явну штучність змісту та безглуздість їхнього використання. Щодо наступних можна припустити, що за певних умов котрась із цих ознак стане важливою прикметою для вирізнення таких осіб серед загалу людей.
Такого роду великі групи називаються номінальними. Як номінально окреслені вони цілком явно існують. Але водночас навряд чи можна назвати їх спільнотами, оскільки між їхніми представниками немає жодних більш-менш значущих для них, навіть суто ідеальних, контактів, спільних інтересів, прагнень, переживань.
Реальна велика група передбачає наявність більш-менш постійних та істотно зумовлених взаємодій між її членами – почасти безпосередніх, а здебільшого опосередкованих, проте не випадкових. Функціонування такої великої групи має підпорядковуватися певним закономірностям, що спонукають її представників до спільних або подібних колективних уявлень, міркувань, реакцій, дій, поведінки.
Проблема з визначенням реальної великої групи полягає, зокрема, у тому, що члени такої групи мають творити досить щільне і замкнуте середовище, до якого мало проникають представники інших реальних груп. Бо що більше така група розчиняється неналежними до неї особами, то більше вона втрачає характер реальної і перетворюється на номінальну.
Така „дуже реальна” група, члени якої займають певну чітку територію і серед яких немає або є дуже мало представників інших груп, може називатися спільнотою, але їй радше пасує назва „громада” (особливо в тому разі, коли вона існує довго й постійно). А що спільнота має бути частиною соціуму, але не всім соціумом, то вона не може бути такою собі „гіперреальною”.
Узагальнюючи, можна сказати, що спільнота як соціальна група може бути і реальною, і номінальною, займає місце в просторі між цими полярними характеристиками, але при цьому ніколи не досягає ні полюса реальності, ні полюса номінальності. Монолітна група, яка не має у своєму складі іншорідних представників, є цілісним соціумом, громадою, але не може бути спільнотою як частиною певного соціуму. З іншого боку, велика група, виділена за умовною ознакою, на підставі якої між її носіями не виникає жодних більш-менш значущих соціальних або психологічних зв’язків, також не стає спільнотою.
Густота локалізації членів спільноти в соціумі серед представників інших спільнот і груп зумовлює ще одну їхню характеристику – щільність і дисперсність [Поршнев, 1979, с. 84–85]. Подібно до співвідношення характеристик реальності і номінальності ні щільність, ні дисперсність спільноти не повинні бути максимальними, інакше-бо вони унеможливлюють саме поставання та існування спільноти.
У Б. Поршнєва знаходимо поділ спільнот за часовою ознакою на довготривалі і короткочасні, до яких додаються ще й такі собі „ефемерні” спільноти. (В останньому разі автор вочевидь виходить за межі обраної підстави: суть ефемерних спільнот радше не в істотній короткочасності їхнього існування, а в змісті й характері психологічних зв’язків, які об’єднують між собою індивідів) [там само].
Зрозуміло, що такий часовий поділ залежить від обраного історичного масштабу. Скажімо, відомий поділ людей на стани землеробів, воїнів і жерців зберігався протягом усього історичного часу людської цивілізації. Натомість спільнота християн існує „всього” дві тисячі років. Спільнота прихильників ансамблю „Beatles” – явище кількох десятиріч. А спільнота глядачів якого-небудь чергового телесеріалу обмежується часом його показу. І немає межі подібним прикладам.
Наступна низка ознак (у принципі, також нескінченна, але в реальному житті – просто дуже велика, хоча й кількісно обмежена) стосується не спільноти як такої, а кожної окремої особи. Згідно з такими ознаками, цю особу можна або не можна зарахувати до певної спільноти, вона має підстави входити до неї або не має їх.
Найпоширеніші ознаки можна поділити на чотири групи.
Біосоціальні ознаки за своєю суттю є, власне, біологічними, але утворення на їхній основі відповідних спільнот має все-таки соціальні або соціально-історичні причини. Це ознаки статеві (чоловіки і жінки), вікові (діти, підлітки і дорослі, молодь, особи середнього, зрілого, старшого, літнього, похилого віку тощо), расові (чотири-сім основних та кілька десятків мішаних і перехідних рас).
Суспільно-історичні спільноти – ті, що склалися як результат тривалого історичного розвитку суспільства, – етнічні, національні, територіальні.
Третя група ознак стосується змісту людської життєдіяльності: це діяльнісні ознаки. Насамперед ідеться про спільноти професійні, а також культурні, освітні тощо.
Культурні й освітні характеристики тяжіють також і до четвертої групи ознак, які загалом можна було б назвати ціннісно-орієнтаційними. У цьому контексті люди об’єднуються в спільноти залежно від спільних, подібних, однакових цінностей, на які вони орієнтуються, яким надають перевагу. Це можуть бути цінності культурно-освітні та світоглядно-ідеологічні, вони можуть стосуватися релігійних або політичних уподобань, ставлення до традицій і новацій тощо.
Наступна класифікація спільнот стосується рівня їхнього функціонування. Так, спираючись на характер внутрішньогрупових зв’язків, Г. Дилігенський виділяє рівні групової спільності: типологічний (за спільними для членів групи ознаками); ідентифікаційний (за змістом групової самосвідомості); рівень солідарності (що має означати значуще для членів спільноти переживання та обстоювання своєї колективної єдності) [Дилигенский, 1996, с. 279–280].
Типологічні спільноти назагал дещо подібні до номінальних, але в цьому разі спільноти виділяються за ознаками, які мають соціально визнаване значення. Це ознаки, на які люди більшою чи меншою мірою звертають увагу під час спілкування, у процесі взаємного оцінювання і т. ін.
Ідентифікаційні спільноти – це ті, для членів яких посідання базової, визначальної, спільнототвірної ознаки є суб’єктивно значущим. Власне, і сама спільнота виникає тоді, коли таких її представників є достатньо велика (критична) кількість. Межа між спільнотами типологічними та ідентифікаційними є мало помітною. Якщо на певну ознаку звертають увагу, якщо її наявність стає фактом соціальної комунікації, то це різко підвищує ймовірність і доконечність набуття нею суб’єктивної значущості для її носіїв.
Третій рівень – це спільноти солідарні. Вони з’являються тоді, коли між носіями головної ознаки виникають відносини спільності, спільних інтересів, потреба діяти разом заради підтримки, збереження, захисту, розвитку спільноти. Одним із важливих чинників утворення такої спільноти може бути її протиставлення решті соціуму, обструкція з боку соціального оточення, обмеження або, навпаки, усвідомлення представниками спільноти своєї винятковості, виконання спільнотою важливої місії в соціумі.
Узагальнюючи погляди на спільноту, можна виснувати, що за спільноту слід уважати відносно велику (численну) номінально-реальну соціальну групу, що виділяється за наявністю спільної ознаки, яка виявляється для багатьох або більшості її носіїв суб’єктивно значущою, а кількість таких носіїв досягає достатнього критичного рівня.
Наприклад, у суспільстві має певне поширення специфічне (доброзичливо-іронічне) ставлення до жінок-білявок. Білявки становлять якусь частину всіх жінок і можуть розглядатися як номінальна велика соціальна група. Чи стане ця група власне спільнотою, залежить від того, наскільки великою виявиться частка її представниць, для яких білявий колір волосся буде суб’єктивно значущим. А ця обставина визначається місцем такої групи в соціумі, а головне, ставленням до неї решти суспільства.
Можна уявити малоймовірну ситуацію, коли внаслідок посилення громадських тенденційних (позитивних або негативних) оцінок білявки якось особливо виділятимуться соціумом і самі відображатимуть такі специфічні ставлення на свою адресу. Відтак усвідомлення своїх особливостей та переживання певної солідарності спричинить формування їхньої колективної самосвідомості та практичне виокремлення такої своєрідної спільноти в суспільстві.
Отже, спільнотою в соціально-психологічному розумінні, тобто насамперед із погляду окремої особи, виявляються будь-які соціальні сукупності, до яких вона (особа) реально належить або може належати потенційно. Видається, що саме в цьому зв’язку, відношенні між особою і спільнотою полягає принципова відмінність між психологічним і соціологічним [cenzored]ізом спільноти. Соціологічне розуміння передбачає розгляд спільноти як цілісної одиниці, що функціонує в суспільстві, і в такому разі науковця мало або й зовсім не цікавлять потреби, інтереси, мотиви поведінки, думки і почуття окремої людини, процеси, що відбуваються в малих групах на рівні безпосередньої взаємодії людей.
Натомість для психологічного розуміння принциповим є те, як окрема особа співвідноситься із спільнотою, як її ідентифікаційні, мотиваційні, когнітивні, поведінкові особливості визначаються належністю до спільноти, зумовлюються участю в її функціонуванні, стають персональним внеском у життєдіяльність спільноти. Таке поєднання поодиноких переживань суб’єктивної значущості в колективний феномен стає можливим на основі, по-перше, спільності життєво важливих інтересів, які можуть задовольнятися лише або переважно в умовах їхнього колективного усвідомлення та обстоювання; по-друге, можливої квазіспільності інтересів, зумовленої обструкцією, обмеженнями, переслідуваннями з боку інших соціальних груп; по-третє, наявності в членів спільноти колективної ідентичності.
Соціально-психологічна модель колективного самовизначення спільноти. За визначальну психологічну характеристику відношення особи і спільноти треба визнати належність особи до спільноти – як формальну, так і суб’єктивно сприйману, переживану.
Формальних ознак належності до спільноти фактично є безліч: наприклад, зріст, вага, колір очей, харчові уподобання, естетичні смаки тощо. Реально ж у соціально-психологічному обігові функціонує два-три десятки ознак, які найчастіше привертають увагу дослідників, а також і самих носіїв цих ознак, а отже, як можна гадати, справді є значущими для більшості з них. Серед таких ознак можемо виділити статеві, вікові, родові, етнічні, національні, регіональні, мовні, расові, політичні, ідеологічні, професійні, освітні, класові, майнові та ін. У цих ознаках першою чергою звичайно підкреслюється наявність спільноти – великої соціальної групи, яка справляє істотний вплив на загальносуспільні процеси, відображається переважною більшістю громадян як істотна складова суспільства, що відіграє важливу роль у перебігу колективного та індивідуального життя.
Водночас належить говорити й про набагато ширшу сукупність ознак спільноти, значущість яких є не такою виразною в широкому соціальному контексті, але сприймається й переживається досить великою кількістю осіб як суб’єктивно значуща для них – значуща настільки, що визначає спосіб їхнього мислення, ієрархію цінностей, стиль поведінки.
Здебільшого між першою і другою групою ознак є істотний зв’язок. Як правило, ті ознаки, що визнаються за вагомі для суспільства, мають достатнє значення й для окремої особи, і навпаки, ознаки, які турбують велику кількість громадян, відповідно набувають значущого статусу в масштабах соціуму.
Нарешті, третя група ознак належності до спільноти – це ознаки радше потенційні, здебільшого суто формальні, які можуть стати індивідуально або соціально значущими лише за певного, доволі складного збігу обставин.
Перша частина соціально-психологічної моделі колективного самовизначення спільноти ґрунтується на визначенні й зіставленні кількох сфер і сторін цього процесу (явища) [Васютинський, 2008].
Найочевиднішими сферами є: особова, міжособово-групова, внутрішньоспільнотна, зовнішньоспільнотна. Особова сфера має означати об’єктивне і суб’єктивне місце особи в спільноті, її спільнотні зв’язки, ставлення, орієнтації. Міжособово-групова сфера – це рівень живої, безпосередньої взаємодії двох, кількох, кільканадцяти осіб, рівень, на якому ширші спільнотні процеси й механізми набувають конкретного втілення у впливах на особу. Внутрішньоспільнотну сферу характеризують зв’язки і відношення, що складаються всередині спільноти. Натомість зовнішньоспільнотна сфера відображає простір зв’язків спільноти з іншими соціальними структурами, поруч із якими, поза якими або впереміш із якими вона існує.
Що стосується сторін, то їх можна виділити принаймні дві, й одна з них має відображати більш об’єктивно-формальні характеристики належності до спільноти, функціонування в ній або самої спільноти і т. ін. Натомість друга сторона – це сторона суб’єктивно-ціннісна, у якій утілюється сукупність суб’єктивних вражень, ставлень, оцінок осіб, груп, членів спільноти, представників інших спільнот щодо тих ознак та особливостей, якими спільнота вирізняється в соціумі.
За об’єктивно-формальними ознаками, на рівні окремої особи можна вести мову про наявність такої ознаки, посідання її особою – ознаки, за якою цю особу можна зарахувати до числа представників певної спільноти. До цієї ознаки примикає ще й така її характеристика, як ступінь вираженості. Сюди належить також і усвідомлення особою, знання про наявність у неї відповідної ознаки.
У сфері міжособово-групової взаємодії може йтися про наявність відповідної ознаки в залучених осіб – їх усіх, більшості, меншості тощо, про співвідношення посідання цих ознак членами групи і внутрішньогруповою структурною ієрархією, про зумовленість змісту взаємодії належністю її учасників до спільноти, формальну пов’язаність із нею.
На внутрішньоспільнотному рівні ознака, за якою виділяється спільнота, характеризується вже не з погляду посідання її особою, а з погляду центральної, можливо, системотвірної ознаки утворення самої спільноти. Наступна характеристика такого рівня – це кількість осіб, які є носіями певної ознаки, через що й можуть реально або потенційно належати до спільноти, утворювати її. Ще однією складовою є внутрішня структура спільноти, співвідношення позицій її представників, внутрішньоспільнотна ієрархія, характер, інтенсивність, зміст взаємодії між членами спільноти, спричинені власне належністю до неї.
На зовнішньоспільнотному рівні слід, по-перше, характеризувати основну ознаку порівняно з іншими ознаками, які можуть визначати виникнення інших спільнот; по-друге, кількісну частку, питому вагу спільноти в соціумі; по-третє, місце спільноти – усієї або її частини – у загальній ієрархічній структурі ширшого соціального середовища, можливо, усього суспільства.
Суб’єктивно-ціннісна сторона належності до спільноти в особовій сфері може означати, по-перше, суб’єктивну цінність для особи наявності в неї відповідної ознаки, по-друге, суб’єктивну цінність самої належності до спільноти осіб, що мають таку саму ознаку.
На міжособово-груповому рівні суб’єктивно-ціннісна характеристика належності до спільноти може проявлятися в тому, наскільки значуще ця обставина зумовлює міжособову та внутрішньогрупову взаємодію, спричиняє контакти між людьми, участь у такій взаємодії, належність до групи, відображає характер і зміст, мотивацію, цілі взаємодії.
У внутрішньоспільнотній сфері суб’єктивно-ціннісне значення належності до спільноти може проявитися, по-перше, у явищі або факті взаємно-спільного обговорення, переживання наявності ознаки і належності до спільноти, а по-друге, у наявності достатньої (критичної) кількості осіб, які мають певну ознаку для того, щоб спільнота постала як соціально-психологічна структура.
На зовнішньоспільнотному рівні мають значення оцінка іншими представниками соціуму ознаки, за якою твориться спільнота, самої наявності спільноти в суспільстві, ставлення до спільноти і взаємодії з її представниками, соціально-психологічна вагомість, впливовість спільноти в соціумі.
[cenzored]ізуючи відповідні характеристики соціально-психологічної моделі самовизначення спільноти, слід підкреслити, що в ситуації, коли основним предметом стає власне спільнота, можливо і доречно відмовитися від надмірної уваги до групового рівня [cenzored]ізу, принаймні з двох причин. По-перше, [cenzored]огічні процеси, що мають місце на рівні групи, вивчено незрівнянно краще, ніж процеси взаємодії спільноти та особи. По-друге, що важливіше, [cenzored]із зв’язків між особою і групою дуже істотно затушовує, перекриває дослідження відношень між особою і спільнотою. Тому задля такого собі семантичного “очищення” предмету варто умовно знехтувати цей проміжний рівень моделі. Тим паче що й сама мета [cenzored]ізу спільноти передбачає принципову зміну аспекту, напряму [cenzored]ізу соціальних зв’язків людини від безпосередньо наявних у близькому оточенні, у групі до доволі абстрактних, істотно опосередкованих зв’язків із спільнотою.
Друга частина соціально-психологічної моделі самовизначення спільноти стосується власне внутрішньоспільнотної сфери і містить шість основних дескрипторів: підстави референтності спільноти, характеристики простору спільнотного самовизначення, механізми взаємодії в спільноті та гуртування в спільноту, соціально-психологічні властивості спільноти, розподіл повноважень у спільноті, оцінку перспектив розвитку спільноти. Ці дескриптори (більшість їх описано в наступних розділах) сукупно охоплюють соціально-психологічний зміст і структуру спільноти. Кожний із дескрипторів містить певну кількість субдескрипторів, зміст яких розкривається через ті чи ті індикатори.
Отже, дескриптор підстави референтності спільноти містить такі субдескриптори, як єднання особи зі спільнотою, перебування під впливом спільноти, внутрішнє структурування спільноти, протиставлення іншим спільнотам.
Дескриптор характеристики простору спільнотного самовизначення охоплює такі субдескриптори, як взаємодія, організація, інформація, колективний світогляд.
У змісті дескриптора механізми взаємодії в спільноті і гуртування в спільноту окремих субдескрипторів не виділено, натомість є багато самих механізмів, досить добре вивчених та описаних у соціальній психології. (З огляду на це визнано за недоцільне присвячувати їм окремий розділ).
Складовими дескриптора соціально-психологічні властивості спільноти є властивості ідентифікаційні, мотиваційні, когнітивні, поведінкові.
Розподіл повноважень у спільноті як дескриптор спільнотного самовизначення передбачає наявність таких субдескрипторів: статус і вплив у спільноті, спрямованість надання (набуття) повноважень, представляння інтересів спільноти, приймання рішень.
У такому маловивченому дескрипторі, як оцінка перспектив розвитку спільноти не вдалося виділити окремих субдескрипторів.
Запропонована соціально-психологічна модель колективного самовизначення спільноти дасть змогу окреслити й уточнити її соціально-психологічний зміст і структуру, а на цій основі – визначити актуальні напрями дослідження спільноти. [cenzored]із спільноти крізь призму такої моделі убезпечує від виходу за межі власне психологічного предмету, завдяки чому розкриватимуться істотні зв’язки між окремою особою і спільнотою та між членами однієї спільноти, виявлятимуться психологічні закономірності функціонування індивідуального і колективного в процесі колективного самовизначення спільноти.

Список використаних джерел

1.   Андерсон Б. Уявлені спільноти: Міркування щодо походження й поширення націоналізму. – К.: Критика, 2001.
2.   Васютинський В.О. Соціально-психологічна модель колективного самовизначення спільноти // Наукові студії із соціальної та політичної психології: Зб. статей. – Вип. 19 (22). – К., 2008.– С. 57–66.
3.   Грушин Б. А. Массовое сознание. – М.: Политиздат, 1987.
4.   Дилигенский Г. Г. Социально-политическая психология: Учебн. пособ. для вузов. – М.: Новая шк., 1996.
5.   Кононов І. Ф. Етнос. Цінності. Комунікація (Донбас в етнокультурних координатах України). – Луганськ: Альма-матер, 2000.
6.   Мід Дж. Г. Дух, самість і суспільство. З точки зору соціального біхевіориста. – К.: Укр. центр духовн. культури, 2000.
7.   Парыгин Б. Д. Социальная психология. Проблемы методологии, истории и теории. – СПб.: ИГУП, 1999.
8.   Поршнев Б. Ф. Социальная психология и история. – М.: Наука, 1979.
9.   Психология индивидуального и группового субъекта / Под ред. А. В. Брушлинского, М. И. Воловиковой. – М.: ПЭР СЭ, 2002.
10.   Сушков И. Р. Психологические отношения человека в социальной системе. – М.: Ин-т психол. РАН, 2008.
11.   Тьоніс Ф. Спільнота та суспільство: основні поняття чистої соціології. – К.: Дух і Літера, 2005.
12.   Шкаратан О. И., Ястребов Г. А. Российское неоэтакратическое общество и его стратификация // Социол. исслед. – 2008. – № 11. – С. 40–50.
13.   Шнаппер Д. Спільнота громадян. Про модерну концепцію нації. – Харків: Фоліо, 2007.

Оффлайн Вика_т

  • Moderator
  • Абитуриент Форума
  • *****
  • Сообщений: 20
  • Репутация 5
СПІЛЬНОТА ЯК СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНЕ ЯВИЩЕ
« Ответ #1 : 21 Февраль 2012, 11:28:13 »
УДК 316.6
Васютинський Вадим Олександрович
доктор психологічних наук, професор
завідувач лабораторії психології мас і спільнот
Інститут соціальної та політичної психології НАПН України

СПІЛЬНОТА ЯК СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНЕ ЯВИЩЕ

Анотація
В основу статті покладено розділ монографії «Психологічні виміри спільноти», що вийшла 2010 р. Спільноту визначено на підставі порівняння її з низкою інших соціальних груп, які структурують суспільне середовище. Запропоновано класифікацію спільнот. Розроблено соціально-психологічну модель колективного самовизначення спільноти.
Ключові слова: спільнота, соціальна група, маса, суспільство, громада, колективний суб’єкт, колективне самовизначення спільноти.

Визначення спільноти. У визначенні змісту категорії „спільнота” дослідники найчастіше орієнтуються на поняття соціальної групи, зіставляючи, порівнюючи й визначаючи їх одну через одну або, навпаки, уникаючи прямого зіставлення і трактуючи їхнє співвідношення або як неістотне, або як саме собою зрозуміле. Спільнота розуміється, наприклад, як вид, варіант соціальної групи [Сушков, 2008] або як велика соціальна група [Кононов, 2000, с. 45; Шкаратан, Ястребов, 2008].
Якщо поняття соціальної групи взяти за базову категорію системи соціально-психологічних понять (а до цього спонукає, так би мовити, об’єктивний стан справ, оскільки в абсолютній більшості досліджень ідеться саме про соціальні групи), то, мабуть, варто схилитися до думки, що спільнота є більш чи менш специфічним варіантом соціальної групи, а принаймні, належить до розряду великих соціальних груп [Сушков, 2008, с. 227].
Онтологічною підставою виникнення й існування спільноти є наявність специфічно об’єднаної сукупності людських індивідів, між якими усталилася певна спільність, на відміну від інших спільнот або інших сукупностей людей, що не становлять спільноти. У цьому розумінні принципового значення набувають зміст і характер такого єднання, принципи співіснування індивідів, які роблять їх спільнотою.
У зв’язку із цим належить звернути увагу на істотну термінологічну різницю у вживанні споріднених категорій „спільність” і „спільнота” в українській та „общность” і „сообщество” в російській мовах. Так, Б. Паригін визначає „общность” як групу людей, додаючи низку видових особливостей. Водночас він трактує її в широкому і вузькому розуміннях. У широкому – це єдність (очевидно, те, що українською мовою ми назвали б „спільністю”), а у вузькому – це форма спільної соціально специфічної діяльності [Парыгин, 1999, с. 229–230]. Таке нерозрізнення сукупності людей як більш чи менш об’єктивного факту і характеру зв’язків між ними спричиняє певну плутанину в інтерпретації відповідних категорій. Має місце непослідовне і вельми довільне акцентування то одного, то другого значення „общности”, що, схоже, самим автором не помічається або видається йому неістотним.
Подібна проблема властива й класифікації спільнот Б. Поршнєва, у якій поруч із макро-, мікро- та мегагрупами виділено такі собі „суб-мікроспільноти”, що означають будь-який акт згоди – від хвилевої до постійної [Поршнев, 1979, с. 88–89]. У цьому поділі вочевидь порушено не лише філологічні, а й логічні закономірності. І ще один російський дослідник Б. Грушин критикував такий поділ за відхід від обраної підстави класифікації: він підкреслював, що замість масштабу спільноти – ознаки, за якою виділилися три перші категорії, Поршнєв упровадив іншу підставу – характеристику свідомості людей [Грушин, 1987, с. 129–130].
Варто додати, що така категоріальна плутанина відіграє й позитивну роль. Вона дає підстави для часом несподіваних і психологічно насичених висновків, згідно з якими сутнісною, апріорною властивістю спільноти виявляється не просто наявність певним чином сполученої сукупності індивідів, а радше психологічний зміст стосунків між людьми, які є або стають членами спільноти.
Про спільноту можна сказати, що вона є частиною соціального середовища, або що вона і є соціальним середовищем, або що вона є специфічною формою соціального середовища, у якій те постає перед людиною.
Десь до цього третього варіанта тяжіють погляди на спільноту Дж. Міда, згідно з якими перебування в спільноті вчить людину реагувати на себе саму соціально, уможливлює для неї здатність викликати в собі реакцію спільноти як цілого і на цій основі опановувати „дух” спільноти. Адекватність і доцільність людської поведінки визначається тим, як на неї реагує спільнота. Загальний шаблон соціальної або групової поведінки відображається у відповідних наставленнях залучених до спільноти індивідів. А цей шаблон завжди стосується широкого соціального середовища, контексту соціальних стосунків [Мід, 2000, с. 240–247].
Очевидно, спільнота постає щодо індивіда формою організації соціального середовища, у якому він перебуває, до якого належить і до якого певним чином устосунковується. Соціальне середовище структурується „об’єктивно” в результаті більш-менш тривалого поступального розвитку і може набувати характеру спільноти за умови суб’єктивного відображення певних сторін, фрагментів, характеристик своєї структурованості індивідами, які до нього належать.
У соціально-психологічних дослідженнях спільнота найчастіше, мабуть, ототожнюється, порівнюється, зіставляється з масою (а часом і протиставляється їй).
У радянській та пострадянській соціальній психології (почасти через давніший тиск ідеологічних чинників) склалася традиція активнішої уваги до масового контексту колективного життя, ніж спільнотного. І Б. Грушин, і Б. Паригін, хоч і по-різному, визначають спільноту як родове щодо маси поняття. При цьому саме маса, масова психологія стає об’єктом психологічного [cenzored]ізу, тоді як спільнота – це радше умовна категорія на позначення широкого кола соціально-психологічних явищ.
Так, за Грушиним, кожна маса – це реальна, природна спільнота, а не просто множина індивідів [Грушин, 1987, с. 209]. Дещо суперечливішим є співвідношення цих категорій у Паригіна: з одного боку, згідно з наведеною ним класифікацією, масова психологія (а отже, і маса як її суб’єкт) входять до макроспільнот як одного з трьох розрядів спільнот узагалі – поряд із міді- та мікроспільнотами [Парыгин, 1999, с. 252–296], а з другого – соціально-психологічна інтеграція спільноти (вочевидь будь-якої спільноти – В. В.) зумовлюється процесами двох видів або рівнів – поряд із лідерством ще й стихійним рухом мас [там само, с. 235–237]. Виходить, що маса, її стихійний рух, а отже, і сукупність відповідних психологічних явищ мають творити й забезпечувати основу поставання та існування будь-якої спільноти.
За очевидне слід визнати те, що на сьогодні співвідношення категорій „спільнота” і „маса” визначальним чином не було про[cenzored]ізоване, а тим паче не стало значущою характеристикою категоріального апарату соціальної психології.
Різні варіанти співвідношень полягають у тому, що:
•   спільнота і маса вживаються як взаємозамінні синоніми, а відтак використовуються почергово або, навпаки, застосовується лише один із цих двох термінів;
•   спільнота розглядається як родове поняття щодо маси. У цьому разі вона трактується в значенні, близькому до соціальної групи як універсального позначення всіх або більшості можливих сукупностей людських індивідів. Відповідно маса розглядається здебільшого як сукупність стихійна, неорганізована, рухлива, змінна, тимчасова, випадкова;
•   за родову категорію обирається маса, а спільнота стає однією з можливих форм її організації і означає той її фрагмент або стан, що характеризується відносною тривалістю, тривкістю, стабільністю, організованістю, структурованістю.
Найбільш адекватним, проте, видається таке відношення між цими категоріями, згідно з яким між масою і спільнотою можливими є дуже різноманітні просторово-часові та логічно-змістові зв’язки. Між ними не буває однозначно чітких, абсолютних бар’єрів: маса і спільнота можуть як досить істотно відрізнятися між собою, так і виявлятися дуже близькими, навіть тотожними. Мабуть, існують маси, яким ніколи не судилося перетворитися на спільноту, але більшості мас, які є в людському середовищі, потенційно властиво ставати спільнотою в разі виникнення певних умов.
Так само є спільноти, що можуть видаватися безумовними й „вічними”, але якщо зважити на історичну відносність будь-яких соціальних об’єднань, то завжди можна наполягати на тимчасовості існування кожної, навіть щонайзгуртованішої спільноти. Більшість же спільнот тою чи тою мірою коливається в просторі між своїм спільнотним існуванням та самоусвідомленням і тенденцією до втрати внутрішньоспільнотних зв’язків та перетворення на неорганізовану масу.
Якщо розглядати спільноту максимально широко як будь-яку сукупність людських індивідів, то логічним є висновок, що суспільство (найчастіше під цим розуміється населення певної країни) – це один із різновидів спільноти.
У поглядах на ці явища найчастіше конкурують два розуміння – політичне та етнічне. Грушин називає суспільство соцієтальною спільнотою [Грушин, 1987, с. 122–128]. У Б. Паригіна спільнотою, серед багатьох інших, є також і народ та нація [Парыгин, 1999, с. 230]. Д. Шнаппер характеризує націю як спільноту громадян [Шнаппер, 2007]. І. Кононов називає етнос соціальною спільнотою і розширює його зміст до етнотериторіальної спільноти [Кононов, 2000, с. 4, 54].
У нашому контексті не є принциповим питання про те, якою – етнічною чи політичною – спільнотою є суспільство, бо головне – чи є воно власне спільнотою. Якщо погодитися з максимально широким трактування категорії „спільнота”, прирівнявши її до соціальної сукупності, об’єднання людей, то суспільство справді треба розуміти як один із різновидів спільноти (серед багатьох інших). Якщо ж намагатися надати спільноті специфічного соціально-психологічного змісту та знайти для неї окреме місце в категоріальній мережі соціальної психології, то доцільніше було б розвести ці два поняття, поклавши, по-перше, що суспільство не є спільнотою або є не зовсім спільнотою, по-друге, що спільнота є частиною, елементом, стороною суспільної структури, але також і явищем міжсуспільним.
Яскравим прикладом тут можуть бути мовні спільноти. Наприклад, спільнота російськомовна в сучасному російському суспільстві охоплює, залежно від критеріїв, якщо не майже всіх, то, безумовно, цілковиту більшість громадян. Представники такої самої спільноти становлять істотну частину багатьох пострадянських (у тому числі й українського) суспільств. Водночас можна вести мову про російськомовну спільноту як міжнародну структуру, що поширюється на кільканадцять, коли не більше, країн.
Отож не варто ототожнювати спільноту і суспільство, натомість більш-менш чітке окреслення їхніх співвідношень у багатьох випадках є принциповим. І тут можна погодитися з І. Кононовим у тому, що спільнота – це не суспільство [Кононов, 2000, с. 45–46]. А згідно з Ф. Тьонісом, сутність спільноти становить реальне та органічне, спільнота – це близький світ для людини. Натомість суспільство – це ідеальне і механічне, це світ віддалений [Тьоніс, 2005, с. 17–19]. Тому спільнота – це радше специфічна частина одного або двох, кількох, багатьох суспільств.
Порівняно важче розрізнити зміст категорій спільнота і громада, що обидві є варіантами великої соціальної групи. Вони лише віднедавна актуалізувалися в україномовному контексті як споріднені терміни, що конкурують між собою і часом нечітко розпізнаються як відмінні своїми значеннями.
Видається доцільним в основу розрізнення їх покласти таку ознаку, як ступінь єднання членів групи в спільній життєдіяльності. Назагал громада як має конкретніший і виразніший зміст та обсяг, постаючи як цілком реальна соціальна група – частіше велика, рідше середня. За багатьма параметрами соціально-психологічні аспекти розуміння громади перетинаються з правовими. Ф. Тьоніс убачає основу сільської і міської громади у зв’язку із землею, у спільному господарюванні її членів [Тьоніс, 2005, с. 45–51]. Натомість спільнота відрізняється від громади меншою кількісною, просторовою, формально-правовою визначеністю. Її наявність більшою мірою спирається на суб’єктивні бажання й прагнення осіб, що до неї належать. За Б. Андерсоном, така спільнота є уявною, коли вона більша за первісне поселення з безпосередніми контактами між мешканцями [Андерсон, с. 23].
Не є спільнота й малою групою – у цьому теж доречно погодитися з твердженням І. Кононова [Кононов, 2000, с. 45–46]. Проте розширене трактування спільноти дає змогу зараховувати до її різновидів і малу групу, як-от: навчальна група, первинний виробничий колектив [Парыгин, 1999, с. 230, 252–296], або мікрогрупи [Поршнев, 1979, с. 88–89].
Зрозуміло, що між спільнотою і малою групою немає і не може бути непрохідних бар’єрів, а проте істотне ототожнення їх не має наукового сенсу. Це соціальні одиниці надто різного рівня, і між соціально-психологічними процесами всередині них є принципові змістові відмінності.
Можна припустити, що зв’язки, які складаються між малою групою і спільнотою, назагал підлягають тим самим закономірностям, що й багаторазово [cenzored]ізовані в науково-психологічній літературі зв’язки між малою групою і ширшими соціальними структурами. У цьому зв’язку доречним видається питання про те, чи входять малі групи до спільноти як її частини і чи складається спільнота з малих груп. На відміну від більшості інших великих соціальних груп, які доволі очевидно поділяються на малі групи або становлять їхню сукупність, спільнота не так виразно постає як об’єднання малих груп. З одного боку, ці малі групи можуть цілком реально існувати нібито в складі спільноти, але з другого – їхні соціально-психологічні функції малою мірою (або й жодною) пов’язані з функціонуванням спільноти. Мала група і спільнота співіснують ніби в єдиному просторі, але в різних площинах.
Соціальна спільнота є наслідком соціальної організації (як процесу – В. В.), але не є організацією (як групою – В. В.), – зазначає І. Кононов [Кононов, с. 45–46]. За один із варіантів мідіспільноти вважає соціальну організацію Б. Паригін [Парыгин, 1999, с. 252–296].
Організацію традиційно розглядають як соціальну групу „середнього” розміру (вона не є ні малою – між членами якої відбуваються постійні безпосередні контакти, ні великою – зв’язки між членами якої мають опосередкований характер, а безпосередні контакти є лише випадковими). Члени організації не перебувають між собою в обов’язковій безпосередній взаємодії, але цю взаємодію зумовлено функціонально, і так само функціонально спричиненою є й більшість безпосередніх контактів (хоча частина їх може мати й випадковий характер).
Спільноту та організацію зближує те, що належність до кожної з них є більш чи менш значущою властивістю індивідуального буття та істотно переживається окремою особою. Натомість найпомітнішу відмінність становить різний ступінь обов’язковості, „примусовості” належності особи до спільноти або організації і виконання нею відповідних функцій: в організації такий рівень є вочевидь вищим.
Колективний суб’єкт – це ще одна соціально-психологічна категорія, на тлі якої увиразнення змісту спільноти дає змогу чіткіше окреслити її суть і межі.
З-поміж трьох головних ознак колективного суб’єкта, виділених О. Брушлинським, – взаємопов’язаності і взаємозалежності індивідів, спільної діяльності, саморефлексії, почуття та образу Ми [Психология..., 2002, с. 60–66] – легше виявляються, [cenzored]ізуються в дослідженнях і визнаються за первинні, базальні перші дві. Натомість третя ознака –здатність до саморефлексії, наявність почуття та образу Ми – розцінюється як доконечний об’єктивний наслідок відбування й перебігу перших двох.
Такий стан справ, очевидно, стосується більшості різновидів людських об’єднань, які можуть трактуватися як колективні суб’єкти. Специфіку спільноти в цьому контексті віддзеркалює та обставина, що саме третю ознаку можна розглядати як визначальну, центральну складову в питанні про саму наявність спільноти. Взаємопов’язаність і взаємозалежність та виконання спільної діяльності хоч і мають місце, проте не мусять бути цілком очевидними як для членів спільноти, так і для сторонніх спостерігачів.
Така констатація дає підстави характеризувати спільноту як, сказати б, дуже „суб’єктивного” колективного суб’єкта, існування якого ґрунтується на переживанні належними до нього індивідами своєї колективної спільності, єдності, психологічної близькості. Водночас при цьому не досить сильними виявляються такі характеристики колективного суб’єкта, як спільна діяльність, інтенсивна взаємодія, здатність до активних дій і протидій, мобілізаційна готовність. Звичайно, за певних умов ці властивості можуть істотно посилюватися, але в умовах звичайного, не збуреного додатковими чинниками існування спільноти вони є радше слабкими й невиразними.
Нелегко знайти специфічні для спільнот підстави їхньої класифікації. У наявних класифікаціях соціальних груп спільноти або розглядаються як один із видів (тобто не наділяються виразно самостійним статусом), або не згадуються зовсім.
Як і щодо будь-якої соціальної групи найпершою ознакою, за якою можна класифікувати спільноти, виявляється їхній обсяг, розмір, величина. Традиційно групи поділяються на великі і малі, часом до них додаються ще й середні. [cenzored]огічний поділ, мабуть, може бути застосовано й до спільнот, але з певними застереженнями.
По-перше, порівняно з іншими соціальними групами, спільнота не може бути малою групою. Відтак її нижня кількісна межа може починатися десь на рівні кількох десятків осіб, проте спільноти такого розміру є радше рідкісними, хоча теоретично і зрідка практично вони, звичайно, можуть існувати.
По-друге, що стосується максимального розміру спільноти, то його також не можна визначити більш-менш докладно, в усякому разі варто припустити, що спільнота ніколи не охоплює всіх членів певного соціуму – суспільства, людства і т. ін., інакше вона не була б спільнотою – специфічною сукупністю індивідів.
Отже, виходить, що спільнота не є ні малою, ні максимально великою групою (продовження в наступному повідомленні)