Пам'ятники історичним особистостям та історичним подіям.
Оскільки історія будь-якого народу є також однією з найхарактерніших його ознак, зрозуміло, що трансформація національної самосвідомості та ідентичності, яка посилилася після розпаду Радянського Союзу, не могла не супроводжуватися появою численних пам’ятників українським історичним особистостям та історичним подіям.
Так, за часів незалежності було встановлено декілька пам’ятників Володимиру Великому. Зокрема, у 1993 році відомий російський скульптор В’ячеслав Кликов подарував одну з своїх робіт - пам’ятник Святому рівноапостольному великому князю Володимиру - Севастополю. Спочатку планувалося встановити його на території Херсонеського заповідника. Проте, зважаючи на роль князя Володимира в історії Херсонеса, пам’ятник був встановлений у 1994 році не на території заповідника, а на шляху до нього. Благоустрій прилеглої території зроблено за проктом архітекторів А.Л.Шеффера та А.І.Баглея. Ще один пам’ятник князю Володимиру встановлений у 2001 році у жіночому монастирі Володимира-Волинського.
Найбільш відомий пам'ятник великому князеві Ярославу Мудрому, за час правління якого Київська Русь досягла небувалого розквіту, стоїть у Києві поруч із Золотими Воротами. Автори цього пам’ятника - скульптори М. Білик, О. Редька, В. Сівко, архітектори Р. Кухаренко та Ю. Лосицький. Встановили скульптуру в сквері біля Золотих воріт у 1997 році. Князь зображений сидячим з макетом Софіївского собору в руках.
Останніми роками з'явилися численні пам'ятники героям козацької доби. Формується узагальнений образ українського лицаря - Козак Мамай, один з найвідоміших пам’ятників якому встановлено в центрі Києва. Козак Мамай, мабуть, найархаїчніший народний образ співця-воїна, хранителя одвічних знань, оборонця рідної землі й будителя народної волі. Особливою таємничістю оповито його характерництво, що вказує на унікальні якості його характеру, вдачі. Характерник – козак, наділений надприродними здібностями, чарівник, чародійник, чаклун, знахур. Характерники могли спиняти кров, замовляти біль, гоїти рани, напускати на ворога ману. Вважалося, що характерники можуть миттєво долати великі відстані, перетворюватися на різні предмети або ставати невидимими. Характерники були невразливими в бою й володіли особливими прийомами військового мистецтва, що забезпечувало перемоги козаків над ворогами. Таким епічним, напівміфічним героєм-характерником і виступає Козак Мамай.
Ціла низка пам’ятників і пам’ятних знаків була присвячена гетьманам України. Так, один з відомих пам'ятників Дмитру Вишневецькому (Байді) встановлений перед Вишневецьким палацом. (Автори пам'ятника - скульптор – Я.Лоза та архітектор – В.І.Блюсюк). Тут народився Дмитро - Байда Вишневецький, легендарний засновник козацької дружини на Малій Хортиці, що стала першим прототипом Запорізької Січі на Дніпровських порогах. Другий відомий пам'ятник встановлений нещодавно на території національного культурно-історичного заповідника в Хортиці Запорізької області.
Перший в Україні пам'ятник гетьманові Петру Конашевичу Сагайдачному було відкрито в рік проголошення незалежності України - в 1991 році. Цей пам'ятник, встановлений у Хотині (скульптор І. Гамаль), увічнював Сагайдачного як героя хотинской війни 1621року. В ті буремні часи очолюване Сагайдачним 40-тисячне військо відіграло вирішальну роль у розгромі Річчю Посполитою 300-тисячної турецької армії під Хотином.
Знаменитий пам'ятник Богдану Хмельницькому у Києві був першим, але далеко не єдиним в Україні. Пізніше пам'ятники Хмельницькому були встановлені у містах Чигирин на Богдановій горі, Хмельницькому, Черкасах, Запоріжжі, Скалаті та в селі Суботові. Існує також пам’ятний знак Б. Хмельницькому на острові Хортиця. На камені напис: "У січні 1648 р. біля о. Хортиця запорізькі козаки на чолі з Б. Хмельницьким вперше розгромили загін польських гнобителів".
У роки незалежності зявилися пам'ятники ватажкам народних повстань, зокрема, ватажкам Коліївщини - Максиму Залізняку та Івану Гонті. Так, в центрі селища Медвєдєвка Черкаської області нещодавно встановлений пам'ятник керівнику гайдамацького повстання 1768-1769 років, відомого під назвою Коліївщина, козацькому отаману Максиму Залізняку. Ініціаторами його створення стали вчителі-пенсіонери Чигиринського району Черкащини, які ходили від будинку до будинку з підписними листами та збирали на пам'ятник гроші. Недалеко від цього селища, на батьківщині Максима Залізняка у селі Івківці також встановлено погруддя козака Максима Залізняка роботи скульптора Івана Гончара. З недавніх пір кожного, хто прибуває до міста Христинівка, що на Черкащині, зустрічає на в’їзді пам’ятник Івану Гонті. Це перший пам’ятник в Україні одному з керівників Коліївщини (скульптор – В. Сулима). Його відкрили 24 жовтня 2009 року.
Останнім часом з’являються в Україні і пам’ятники визначним історичним особистостям 20-го сторіччя. Так, є в Івано-Франківській області місто, яке називається Долина. У центрі міста, поряд із будинком райдержадміністрації, районної і міської ради у перші роки незалежності України поставили перший в нашій державі пам'ятник Михайлові Грушевському, чиїм іменем назвали й головну вулицю міста. Після нього пам’ятники видатному державному і громадському діячеві минулого століття, українському історику Михайлові Грушевському були встановлені в багатьох містах України. Зокрема, у 1994 році, пам’ятник Грушевському булв відкритий у Львові (скульптори — Д. Крвавич, М. Посікіра, Л. Яремчук, архітектор — В. Каменщик). Пізніше пам'ятник Михайлу Грушевському, першому президентові Української Республіки, голові Центральної ради був встановлений і в Києві - на куті вулиці Володимирської й бульвару Тараса Шевченко, біля Будинку вчителя (колишнього будинку Центральної Ради, яку очолював Грушевський). Символічно, що пам'ятник відкрили 1 грудня 1998 року, в день 7-ої річниці всеукраїнського референдуму, в якому більшість неселення висловилася за незалежність України. Автори проекту - скульптор В. Чепелик та архітектор М. Кислий.
У 1989 році в місті Валки на Харківщині з’явився перший пам’ятник голодомору в Україні. Відтоді споруджували їх вже масово – і в селах, і в містечках, і у великих містах. У 90-х роках минулого століття такі пам’ятники були схожі один на одного– стела з великим православним хрестом у селі Заруддя на Полтавщині або пірамідка зі стовпами у вигляді свічок в селі Пустовіти на Київщині.. На Чернігівщині – в селі Сокиринці встановлено пам’ятник жертвам голодомору у вигляді хреста, обвитого колючим дротом. Прості пам’ятники. Недарма кажуть в народі: «Чим простіший пам’ятник, тим більшу журбу навіює».
Перший загальноукраїнський меморіал, присвячений голодомору, з’явився у 1993 році на Зажур-горі поблизу Мгарського монастиря на Полтавщині. Це – 30 дзвонів, під пологом одного великого дзвону, увінчані хрестом. Він споруджений на кошт Українського фонду культури та громадськості Лубенщини. Архітектор пам’ятника – А.Ігнащенко, конструктор – І.Лебедич. Меморіал пам'яті жертв голодоморів зведено в Києві протягом 2008 року і відкрито 22 листопада 2008 року, в День пам'яті жертв голодомору в Україні. Комплекс збудовано за проектом Народного художника України А. Гайдамаки, архітектор - Ю. Ковальов. Одним з останніх своїх указів на посту Президента України Віктор Ющенко 18 лютого 2010 року надав меморіалові статусу національного. Центр композиції меморіалу - «Свічка пам’яті» — 32-х метрова бетонна каплиця, виконана у формі білої свічки з позолоченим ажурним полум’ям. Грані свічки прикрашені орнаментом з віконець, що нагадують українську вишивку. Ці висічені хрестики-віконці символізують душі українців, що загинули від голоду.
В’ячеслава Чорновола - літературного критика, публіциста, діяча руху опору проти русифікації та національної дискримінації українців - часто називали й називають совістю українського народу, прапором незалежності 60-90-их років ХХ століття. У грудні 2002 року пам'ятник трагічно загиблому політикові Вячеславу Чорноволу був споруджений у Львові (скульптор Іван Самотос), а 23 серпня 2006 року пам'ятник видатному державному і суспільному діячеві В'ячеславу Чорноволу було відкрито й у столиці України. За задумом авторів пам'ятника - скульптора Богдана Мазура та архітектора Юрія Мельничука - бронзовий Чорновіл «ламає стіну», проходить крізь неї і йде вперед розбудовувати українську державність.
Державна символіка в монументальному мистецтві України
З набуттям незалежності в Україні все частіше стали з’являтися пам’ятники і пам’ятні знаки з зображенням тризубу. На сьогоднішній день в Україні існує 2 типи таких пам’ятників: монументи, присвячені якимось подіям чи особистостям, в яких тризуб відіграє лише допоміжну символічну роль, та пам’ятні знаки, безпосередньо присвячені Тризубу. Прикладом перших може слугувати монумент, присвячений увічненню пам’яті загиблих у битві під Крутами, який являє собою колону, увінчану тризубом, як символом незалежності України, за яку й були віддані життя загиблих у цій битві. Прикладом пам’ятників другого типу може слугувати пам’ятний знак на честь затвердження тризубу як основи сучасного малого герба України, відкритий 3 березня 2006 року у місті Коростені Житомирської області. Цей пам'ятник власним коштом спорудив місцевий підприємець В. Козаренко, який сам став і його автором. Місто для встановлення пам’ятника обрали не випадково: вперше тризуб затвердили національним гербом України саме в Коростені.
У Харкові в День Державного Прапора України встановили памятний знак, присвячений цьому національному символу. В центрі міста на проспекті Правди відбулася церемонія підняття Державного Прапора України. На честь свята харків’яни встановили найвищий в Україні флагшток заввишки 22 метри.
Одним з символів будь-якої держави є її національна валюта. Тому не дивно, що в Україні після набуття нею незалежності не тільки було введено власну грошову одиницю, але й почали з’являтися пам’ятні знаки на її честь. Подібним прикладом може слугувати пам’ятник гривні, встановлений у травні 2005 року у центрі Донецька біля одного з відділень Промінвестбанку.
Набуття Україною незалежності поставило перед митцями завдання пошуку нових форм уособлення Батьківщини. Цей процес почався у кінці 20-го сторіччя, а перші відповідні пам’ятники почали з’являтися на вулицях і площах міст на початку третього тисячоліття. Подією, на честь якої були встановлені перші монументи нового типу, було святкування 10-ої річниці незалежності України. Так, у Києві, на майдані Незалежності, у 2001 році було споруджено монумент Незалежності – високу колону, що увінчана постаттю незалежної України – жінки, вдягненої у традиційне святкове українське вбрання, яка тримає в руках один з національних символів - гілку калини.
Пам’ятник, присвячений 10-й річниці незалежності України, був встановлений у 2001 році і у першій столиці України – в Харкові. Його автори – скульптор О.Рідний та архітектор Ю.Спасов – також ознаменували річницю незалежності спорудженням високої 16-метрової колони, на верхівці якої сидить сокіл – символ волі, крила якого складені у формі тризуба. Вельми цікаво, що в харківському варіанті втілилася спроба митців переосмислити традиційний скульптурний образ України і подати цей жіночий образ не як звичний образ матері чи зрілої жінки, а як образ дитини. Зважаючи на 10-ту річницю незалежності, автори пам’ятника символічно зображують незалежну Україну у вигляді десятирічної дівчинки, що вдягнена в просте дівоче платтячко і стоїть, простягаючи у вітанні руки. Символічно, що образом для фігури дівчинки, що розміщена біля підніжжя колонни послужила 10-річна Дарина Стрілець — перша дитина, що народилась у Харкові після проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. Пам'ятник доповнений 10-ма флагштоками з державними прапорами довкола. Вельми характерний для новітньої української монументалістики і напис навколо колони: “Боже, Україну бережи”. Зрозуміло, що нічого подібного не могло з’явитися на монументах в радянські – підкреслено атеїстичні – часи.
Особливості національної кухні в монументальному мистецтві України.
Символіка народної матеріальної культури була особливо насиченою у сфері традиційної кулінарії та харчування. І це закономірно, оскільки українці — споконвічний хліборобський народ — залишалися такими аж до кінця XIX століття. Відповідно до цього і традиційно-побутова культура в своїй основі грунтувалася на цінностях хліборобської праці, культі землі й родючості та шануванні головної цінності хліборобства — хліба. Український фольклор рясніє сюжетами його звеличування та підкреслення пріоритету: «Хліб — усьому голова», «Без хліба — нема обіду», «Хліб та вода — то нема голода». Мабуть, саме тому в Україні існує спеціальний пам’ятник хлібу, де відтворені добре знані кожному українцеві хлібо-булочні вироби, як то паляниця, батон, бублик та нарізані скибочки хліба.
Взірцями світової народної кулінарії і водночас маркером самобутньої української культури ще у XVII—XVIII ст. стали такі страви, як борщ, галушки, вареники, горілка, узвар. Адже назви всіх цих страв вживалися у словосполученнях: український борщ, українські (полтавські) галушки, українські вареники, українська горілка, українське сало. Дійсно, українські вареники поряд з хлібом та борщем є одним з найвідоміших символів України. Вареник був елементом обрядової культури України, починаючи ще з часів Київської Русі. Жодне більш-менш вагоме свято чи то у родині, чи то у громаді не обходилося без поїдання цієї страви. Мабуть, невипадково, зважаючи на виняткове значення вареників у національній свідомості українців, їх образ часто використовується в мистецтві. Не обійшла ця доля і монументальне мистецтво. Так, ще до появи відповідних взірців в Україні, пам’ятник улюбленій страві - у вигляді вареника на виделці - було споруджено в Канаді, у місті Торонто, де мешкає багато мігрантів з України. У вересні ж 2006 року у Черкасах також відкрили пам'ятник українському варенику. Це був перший в Україні пам'ятний знак улюбленій страві. Проект пам’ятника створив заслужений художник України Іван Фізер. За його словами, в основі пам’ятника - козак Мамай, який їсть вареники, а фоном йому слугує величезний вареник у формі місяця.
Пізніше – у серпні 2010 року –на Кіровоградщині, на 235 кілометрі траси Одеса – Київ біля ресторану «Сало» було відкрито пам’ятник «варенику, що переміг кризу 2009 року». Автором ідеї та дизайну був володар ресторану – ректор Київського національного університету культури та мистецтва Михайло Поплавський. На облицьованому плиткою постаменті височіть триметрова виделка. На ній – білий вареник, зроблений з полімерного матеріалу. Вночі пам’ятний знак, який виконує ще й функцію дорожньої реклами, зсередини підсвічується. Його добре видно усім водіям, що їдуть по трасі. На рівні людського зросту на виделці табличка «Пам’ятник варенику, який у 2009 році переміг кризу». «Перемога кризи» найймовірніше пов’язується з відносною дешевизною страви, тобто її доступністю для усіх верств населення, навіть у часи кризи.
У 2006 році в Полтаві було відкрито пам'ятник Полтавській галушці. Урочисте відкриття пам'ятника першого квітня було приурочене до Дня народження письменника Миколи Гоголя, який прославляв у своїх творах це національне українське блюдо. Пам'ятник галушці розташовано на історичному місці Полтави, біля музею українського письменника Івана Котляревського, в поемі якого («Енеїда») також згадується українська кухня з полтавськими галушками. Авторами масивного пам'ятника, спорудженого з каменя, є народний художник України Анатолій Чернощеков і скульптор Микола Цись. Пам'ятник, що символізує достаток і благополуччя сім'ї, постає у вигляді великої глибокої тарілки з готовими до вживання 12-ма галушками і ложкою на спеціальному постаменті. Цікаво, що після спорудження пам'ятника галушка стала офіційним символом Полтави, а пам'ятний знак галушці офіційно внесено до символіки міста.
У 2008 році на Київщині на честь 40-річчя Інституту картоплярства Української академії аграрних наук відкрито пам'ятник її величності картопляній Бульбі. Встановили його на подвір'ї інституту, у селищі Немішаєво Бородянського району Київської області. Автор пам'ятника - скульптор із Могилева-Подільського Микола Крижанівський. Поява пам'ятника картоплі в Україні не випадкова. Картопля в Україні - це другий хліб, найпопулярніший продукт в сьогоденні. У вересні 2009 року у місті Коростені на Житомирщині, що славиться своєю картоплею, відкрили пам’ятник одній з найулюбленіших картопляних страв – дерунам. Автором пам'ятника був коростенський художник В. Козиренко. Пам'ятник зроблено у вигляді корзини з дерунами, встановленої на постаменті з сірого і червоного граніту, видобутого в Коростенському районі.
Картопля – це не єдина овочева культура, увічнена в Україні. Унікальний пам'ятник, зроблений у вигляді погрібця та діжки з огірком, був відкритий у 2005 році поруч із Ніжинським консервним комбінатом, виробником відомого за межами України продукту. Гранітний ніжинський огірок важить понад 50 кілограмів, а брилу, з якої він зроблений, привезли аж з Італії. Ідея пам'ятника належала Ніжинському міськвиконкому, а втілити її допоміг автор проекту - Леонід Воробйов.
Не тільки ніжинські огірки ( як овочева культура, пов'язана з певним регіоном України), здобули всеукраїнське і не тільки українське визнання. Полюбляють у нас і інші культури, найбільш успішне вирощення яких асоціюється в народній свідомості з певною областю країни. Прикладом останніх могуть слугувати херсонські кавуни. Саме тому нещодавно на трасі Дніпропетровськ – Херсон був встановлений пам'ятник цій улюбленій в народі величезній ягоді. Ще один пам'ятник кавунові був встановлений у серпні 2008 року до дня Всеукраїнського фестивалю «Солодке диво», який традиційно проходить у Голій Пристані на Херсонщині – кавуновій столиці України.
Говорячи про українську традиційну кухню не можна не згадати тих представників тваринного світу, які в національній свідомості є ледь не найголовнішими маркерами української культури. Мабуть, найвизначніша роль серед них належить свині й стравам з неї, а всім відомі вирази типу «Який же українець не любить сала» є ще одним свідченням визначної ролі і цих тварин, і продуктів, які з них виробляються, для природної усталеної життєдіяльності народу. Проявом усвідомлення цієї ролі є встановлення декількох пам’ятників свині в різних куточках України. Одним з перших був встановлений пам’ятник свині у Ромнах. Своїм образом роменська Свинка, встановлена 1 квітня 2000 року під час проведення Першого всеукраїнського гумористичного фестивалю «Любителів сала», вселяє оптимізм, упевненість у стійкості, матеріальному та духовному багатстві нашої землі. На постаменті гранітна плита з написом «Від щирих українців». Пам’ятник свині викликає усмішку та піднімає настрій жителів і гостей Ромен, він є найулюбленішим об’єктом для фотографів.
Після Ромен у 2002 році пам’ятник свині з двома босоногими дітьми-пастухами встановили у Полтаві за ініціативи директора Українського інституту свинарства Валентина Рибалка — «бо які ж полтавські галушки без смаженого сала». «Одвічною годувальницею українського народу» названа свиня у написі на цьому пам’ятнику. Пам'ятник Свині і Салу з'явився в Луцьку у 2009 році. Вирізана з дуба 850-кілограмова тваринка з шматком Сала потрапила в “Книгу рекордів України”. Пам'ятник являє собою вирізьблену з дуба свиню, що сидить на лаві, а в ратицях тримає здоровенний шмат сала.
Приморське місто Бердянськ вирішило увіковічити іншого годувальника українського народу (принаймні тієї його частини, яка живе біля моря) - бичка. Ця маленька рибка не тільки символ міста. Вона насправді не раз рятувала його жителів у часи воєн та голодоморів. Так, під час ІІ світової війни, окупований Бердянськ залишився без їжі. І саме ця риба врятувала місто від страшного голоду. Вдячні жителі Бердянська встановили пам’ятник своєму рятувальнику на приморській площі, в центрі міста. На його п’єдесталі великими буквами так і написано - “Бичку-годувальнику”. Автором пам'ятника став Микола Мироненко.
Монументальне відтворення рис національного характеру.
В жовтні минулого року в Тернополі на бульварі Тараса Шевченка відкрили другий в Україні та Європі 2,5 метровий пам’ятник бджолі-трудівниці. Як сповістив один з меценатів встановлення пам’ятника Василь Чубак, ця скульптурна композиція символізує працьовитість українців. Ескіз і проект пам’ятника бджолі виготовив львівський скульптор і архітектор В’ячеслав Матвєєв.
Проте не тільки позитивні характеристики українського національного характеру є предметом віддзеркалення в монументальному мистецтві. Так, 17 жовтня 2007 року в місті Бердянську було відкрито пам`ятник українській жабі. Жаба з сигарою, двома мобільними телефонами, пачкою банкнот і масивним золотим ланцюгом сидить на головах чотирьох людей: чоловіка, жінки, старого й дитини. Вона служить наочним уособленням фрази «жаба давить», символізуючи той факт, що такі вади як заздрощі й жадібність, проявів яких хотілося б у нашому житті скоротити, останнім часом є актуальними серед представників усіх верств суспільства і усіх вікових груп.
Цікаво, що через рік [cenzored]огічний пам'ятник українській жабі встановили в місті Гола Пристань Херсонської області. Ідея прикрасити цією скульптурою набережну Гопри (так скорочено називають своє місто його мешканці) виникла напередодні 299-ліття міста. Незвичною є предісторія появи цього пам`ятника. Організатори його створення оголосили конкурс серед місцевого населення на найкраще відтворення українського пороку. В результаті народного голосування було встановлено, що найбільша біда українців - це жадібність і заздрість. Тому саме ці негативні риси українського характеру й вирішили відтворити. Автором композиції виступив херсонський художник Олександр Тепляков. 200-кілограмову скульптуру української жаби встановили в улюбленому місці городян – на набережній. За півроку до відкриття пам'ятника був оголошений народний конкурс на найкращий підпис для композиції. Віршовані рядки повинні були визначити, що втілюватиме Голопристанська жаба. Перемогли в конкурсі рядки, які й висічені зараз на постаменті:
Якби вас жаба не давила,
І щоб була у нас ще сила,
І ще щоб мудрості додати -
Яку б країну можна мати!
На жаль, обсяг публікації не дозволяє не тільки подати в ній фото пам'ятних знаків, про які йдеться в статті, але й розглянути інші суттєві складові національної самосвідомості, які відтворює сучасна монументалістика. Більше того, поза увагою залишається багато інших проблем, зокрема, проблема конфліктогенних зон в сучасній національній самосвідомості, одним з виразних проявів якої є так звана «війна пам'ятників» (особливо часто це стосується уявлень у різних верств українського суспільства щодо ролі й значення в історії України тих чи інших особистостей, як то Сталіна, Катерини ІІ, Мазепи, тощо і необхідності їх увічнювати). Проте, й наведений матеріал, на наш погляд, наочно доводить думку про те, що твори монументального мистецтва можуть слугувати гарним матеріалом для історичної психології, зокрема, того її напрямку, який вивчає національну самосвідомість та національну ідентичність в різні історичні епохи.
Список використаних джерел
1. Гнатенко П.И. Национальная психология. – Днепропетровск: «Полиграфист», 2000.
2. Комаров Р. Герой та пам’ятник герою як фактори ідентичності: приклад Донецька \\ Схід / Захід. Випуск 9–10. Спеціальне видання -
www.nbuv.gov.ua/Portal/Soc_Gum/Szikz/2008_9.../10_Komarov.pdf3. Левіч В. Пам'ятник жабі, або Національна ідея як втілення національного характеру -
http://dere.com.ua/library/reshta/zhaba.shtml4. Павленко В.Н., Корж Н.Н. Трансформация социальной идентичности в Украине и России // Психологический журнал. - 1998. - №1. – С.75-88.
5. Павленко В.М., Таглин С.А. Общая и прикладная этнопсихология: Учебное пособие. – М.: Тов-во научных изданий КМК, 2005. – 483 с.
6. Павленко В.М. Проекції національної свідомості в монументальному мистецтві України. Навчальний посібник. – Х.: ХНУ ім.Каразіна, 2010 – 180с.
7. Павленко В.Н. «Понятия «национальное самосознание» и «национальная идентичность» и их проекции в монументальном искусстве Украины» \\ Теоретические проблемы этнической и кросс-культурной психологи 26-27 мая 2010 года г. Смоленск Вторая международная научная конференция, с.194-197.
8. Хотинец В.Ю. Этническое самосознание. – СПб: «Алетейя», 2000 – 240с.
9. Barrett M. Children’s knowledge, beliefs and feelings about nations and national groups. – Psychology Press, 2007.
10. Connerton P. How Societies Remember. Cambridge: Cambridge University Press, 1991.
11. Wanner C. Urban Landscape // Wanner.C. Burden of Dreams: history and identity in post-Soviet Ukraine. – The Penn State University Press, 1998. Pp.: 171-201.