Світлана Литвин-Кіндратюк,
кандидат психологічних наук, доцент
кафедри педагогічної та вікової психології
Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника
ПСИХОЛОГО-ІСТОРИЧНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕСТЕТИКИ ПОВСЯКДЕННОСТІ
В статті з позицій психолого-історичної реконструкції [cenzored]ізується естетика повсякденності як низка й історично зумовлена конфігурація прийомів естетичної соціалізації, які покликані балансувати повноту емпіричної екзистенції особистості в умовах певної історичної епохи.
Ключові слова: повсякденність, естетика, естетизація, естетична соціалізація, сакральність, віртуальність, психолого-історична реконструкція
In the article daily life aethetics is analysed from the positions of psycho-historical reconstruction. Like successed and historical caused configuration of aethetical socialisation methods wich are called to balance the complexity of personal aempyrical existence from sertain historical age.
Key words: daily life, eathetics, aetheticalisation, aethetical socialisation, sacrality, virtuality, psycho-historical reconstruction.
В умовах модерну та постмодерну трансформації способу й повсякденного укладу життя торкнулися насамперед мешканців мегаполісів та великих міст. Значною мірою вони виявилися у змінах змісту, урізноманітненні репертуару прийомів, розширення простору естетичної соціалізації особистості поряд з труднощами й суперечностями її соціалізації в інших вимірах (моральному, гендерному, валеологічному, екологічному та інших).
На тлі поступальної урбанізації, яка постійно прискорюється естетизація виявилася тою «чарівною паличкою», яка дозволяє особистості, попри її внутрішньоособистісні та міжособистісні конфлікти, занурюватися у приваби модного шоппінгу й манливого брендінгу, покладатися на оздоровчі можливості ландшафтної терапії та стильного дизайну помешкання, сподіватися на блискучу презентацію власної зовнішності засобами естетичної хірургії, сповна самовиразитися за допомогою різноманітних ігрових прийомів та арт-терапевтичних технік тощо. Вчені дедалі частіше вчені на зв’язок росту інформаційних технологій, індивідуалізації суспільства з посиленням ігрового начала та естетизації в культурній та соціальній сферах [8, c. 170]. Естетизація та ігровий характер способу життя нашого сучасника стала своєрідним барометром, який забезпечує певний рівень задоволеності повсякденним життям, таким собі компонентом «щастя» соціальної екзистенції. Все це спонукає нас звернутися до психолого-історичного [cenzored]ізу повсякденності в її естетичному вимірі, в контексті уявлень і досвіду людини про свято, карнавал, видовища тощо.
Значний внесок в [cenzored]із психологічної естетики та психології мистецтва у психолого-історичному вимірі зробив у своїх працях І. Білявський. Вчений не лише розглядав мистецтво в якості одного з найважливіших засобів психолого-історичної реконструкції [4, c. 392], але й означив його (поряд з філософією) в якості способу самопізнанням свого часу [Там само]. Основні положення своєї концепції І. Білявський сформулював з використанням категоріально-понятійного апарату як історичної психології, так і психології мистецтва. Глибоко ознайомлений з працями знаних представників психологічної та емпіричної естетики в літературознавстві (В. Бахтін, Ю.Лотман та інші) дослідник здійснює плідний теоретичний синтез на межі психології художньої творчості та історичної психології, оскільки художня творчість осмислюється ним «як справді історичний процес, який узагальнює і відображає тернистий шлях соціального й духовного розвитку людства»[Там само, c. 391].
Опираючись на ідеї В. Бахтіна про значення перцептивного та концептуального простору, положення про «хронотоп», який «у концентрованому вигляді виражає психологію своєї епохи» [Там само, c. 379] І. Білявським була здійснена психолого-історична реконструкція ментальності особистості доби Відродження на тлі її повсякденного життя засобами літературного твору. Прикметно, що у своїй лекції «Мистецтво як психологічне свідчення часу» вчений приходить до висновку, який прямо вказує на значення естетичного виміру соціалізації особистості в психолого-історичному процесі. Він вважає, що «психолого-історичний розвиток особистості досить яскраво відображений у мистецтві. Його найбільш значні творіння створені в переломні періоди історії. Серед найважливіших проявів взаємостосунків між особистістю й суспільством має бути названа естетична культура як одна з дієвих функцій суспільства»[4, с. 439].
Водночас подальші психолого-історичні студії естетичних вимірів повсякденності передбачають, на нашу думку, уточнення й істотне збагачення категоріально-понятійного апарату на цьому терені з врахуванням напрацювань сучасної філософії, естетики, соціології, соціальної історії, соціальної психології. Зокрема це стосується поняття «повсякденність», його структури, істотних ознак. Також йдеться про поняття «естетичне», «естетизація», не лише в його стосунку до естетичного розвитку особистості, її естетичної культури, але й естетично забарвлених елементів повсякденності й неповсякденності – різноманітних ритуалізованих форм поведінки, дійств-карнавалів й фестів у їх соціально-психологічному ракурсі.
Філософські та соціологічні розвідки до проблеми повсякденності найперше апелюють до ідей Е. Дюркгейма, який запропонував найбільш повну концепцію сакрального й профанного в класичній соціології. В альтернативних соціологічних концепціях Г. Зіммеля та М Вебера, попри розмаїття ідей у цьому річищі, найбільший інтерес у їх послідовників викликала саме сакральна складова, в той час як повсякденне життя, матеріальна культура лише згодом стали предметом пильного вивчення з боку істориків та соціологів. Так, під впливом ідей Л. Февра Ф. Бродель починає розробляти проблеми економічної історії ХV-ХVІІ ст. і звертається до [cenzored]ізу матеріальної цивілізації, «матеріального життя, що скрізь присутнє, повторюється, все захоплює, проходить під знаком рутини»[7, c. 11]. У структуру повсякденного існування він включає людей і різноманітні речі – «їжу, житло, одяг, предмети розкоші, знаряддя, грошові кошти, плани сіл та міст»[Там само, с. 13] тощо). Ретельне вивчення стародавніх фольклорних та літературно-художніх текстів дозволили Ж. Ле Гофу [cenzored]ізувати повсякденність у психолого-історичному аспекті - взаємодії з структурами ментальності людини, її уявою, уявленнями про буденне, чародійне і чудотворне тощо [10].
Розвиваючи ідею Ф. Броделя про поверхи історії, яка впорядковує свій зміст згідно з мірою тривалості (соціально-політична, повсякденна-подієва), П.Штомпка пропонує здійснити парадигмальний поворот в соціології, а саме: перейти від макросоціології й мікросоціології до третьої соціології – соціології повсякденності, в якій феномен повсякденності розглядається широко і зовсім не протиставляється сакральному, оскільки його поряд з профанним і включає. Вчений вважає, що «магічні, ритуальні, символічні, святкові, церемоніальні практики включені в неї разом з рутинними практиками»[23, с. 9]. Основним ознаками повсякденності в філософських, соціологічних та психологічних дослідженнях зазвичай називають такі: події повсякденності відбуваються в соціальному контексті; вони повторюються, іноді стають рутинними; для епізодів повсякденності властиве просторово-часова локалізація, хронотоп; у процесі емпіричної екзистенції людина набуває досвід; повсякденність включає різноманітні практики [3; 11; 17; 23].
Психологічна і соціально-психологічна концептуалізація повсякденності представлена у працях Т.Титаренко на основі моделі побудови життєвого світу особистості – як буденного, так і небуденного. Вона опирається на дві базові, протилежні за змістом потреби: потреби буденності як стабільності життя і потреби небуденності як святковості, карнавальності [16, с. 92-93]. Дослідниця вказує на відмінності конструювання повсякденного життєвого світу у традиційному усталено-одноманітному середовищі та у сучасному міському хаотично-безладному довкіллі та способів його ігрової руйнації і трансформаціях у світ неповсякденний [17, с. 212-214]. Водночас зазначимо, що відомий французький дослідник проблем сакральності Р. Каюа вважає, що в умовах модерну, на відміну від традиційного суспільства, свято з колективного неповсякденного дійства перетворилося на вакації, коли нагородою за працю стає не радість колективного єднання в ритуалах й обрядах, а усамітнення й відпочинок у вузькому колі рідних й друзів. Такі відпустки, канікули означають «більшу ізоляцію від групи замість єднання з нею під час її збудження та веселощів» [13, с. 161].
На противагу йому Т.Титаренко пов’язує досвід небуденності особистості з карнавальним, святковим станом, який відноситься до її пікових станів, самодостатнього досвіду, і реалізується не лише традиційними засобами (карнавали, фестивалі тощо), але у редукованих щодо карнавальності ситуаціях, приміром: неб[cenzored]ьних й індивідуалізованих розваг, локальної естетизації життєвого простору тощо [17]. Повноти життя, стверджує Т.Титаренко, «не буває і не може бути поза буденністю. Буденність – не сон, а чування, пильна увага до кожної миті такого простого й непомітного, звичного й необхідного життя»[17, с. 221].
Досвід сформований в умовах традиційної святковості (карнавали, народні гуляння) позначимо як святково-карнавальним, фольклорним, який накопичується в середовищі як сільського, так і міського фольклору. З ним тісно пов’язаний, можливо менш подієвий й зорієнтований на естетичний епізод художньо-естетичний досвід з його виразною віртуальною домінантою. Рутинну повсякденність й наснаженість окремих митей духовного піднесення сучасна людина, як і в давнину,здатна єднати насамперед силами мистецтва в його ігровому просторі, що дозволяє їй досягати внаслідок катарсису переживання повноти емпіричної екзистенції. Це вимагає від особистості сформованість певної історично зумовленої естетичної культури, швидше, навіть, естетичної компетентності. Остання розвивається у процесі естетичної соціалізації з відповідними для кожної історичної епохи засобами й прийомами, зокрема мистецькими артефактами, які є результатом художньої творчості й складовими художнього спілкування. Припускаємо, що за умови накопичення суперечностей естетичної соціалізації і їх фіксації в естетичного досвіді окремої особистості досягнення повноти емпіричної екзистенції в неї утруднюється, що може стати пусковим механізмом розвитку певних видів конфліктності.
Нагадаємо, що твори мистецтва в історичній психології найперше використовуються як цінний засіб для психолого-історичної реконструкцій, наприклад світобачення, структури ментальності, повсякденної свідомості особистості певної епохи тощо [4; 12; 15; 18]. І хоча при цьому дедалі частіше використовуються прийоми психологічної герменевтики, що дозволяють здійснити низку процедур, які забезпечують розуміння художніх образів тексту з врахуванням ментальності його творців, нині ще недостатньо враховується сам характер художньо-естетичних образів як візуалізацій повсякденності, в умовах якої вони були створені. Йдеться про їх зв‘язок з існуючими на той час типовими конфігураціями естетичних уявлень з іншими повсякденними (повсякденно-ритуальними чи рутинними) й неповсякденними уявленнями (святково-карнавальними, сакральними тощо). У цьому плані інтерес викликає виконане у традиціях школи І. Білявського дослідження О. Данілової, в якому [cenzored]ізуються психологічні особливості соціальної перцепції православної ікони в культурно-історичному генезисі. Так, поряд з широким психолого-історичним масштабом [cenzored]ізу цих особливостей, О. Данілова детально зупинилася на вивченні відмінностей сприймання православної ікони нашими сучасниками, які відрізняються структурою повсякденного досвіду у стосунку до релігійного. Останній, за його наявності, постає як швидше опосередкований художньо-естетичним досвідом або ж переважно безпосередній, пережитий у релігійних практиках [9].
Опираючись на запропоновані положення щодо значення історичних особливостей естетичної соціалізації як чинника повсякчас своєрідного поєднання повсякденного й неповсякденного досвіду особистості з метою досягнення нею повноти емпіричної екзистенції здійснимо психолого-історичну реконструкції прийомів естетизації повсякденності певної епохи. Звернемося до доби модерну на прикладі стилю сецесії, який був панівним у Західній Європі наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Осібно розглянемо віденську сецесію як чинник естетизації повсякденного життя мешканців міст Австро-Угорської імперії. Простежимо особливості такої соціалізації в умовах повсякденного життя молодих городянок столичного міста. Опишемо ймовірні суперечності естетичної соціалізації, які призводять до істотних розривів роздвоєння буденного та небуденного досвіду попри наявність в цих жінок достатнього обсягу досвіду так би мовити м’якої, позафольклорної небуденності світського та салонного життя (бали,банкети тощо). Саме суперечності такого штибу здатні були, на нашу думку, призвести до значного розбалансування емпіричної екзистенції молодих городянок у вигляді невротичних розладів, гострого внутрішньосообистісного конфлікту, поширеність якого спонукало З Фрейда сформулювати «перший блок» ідей психо[cenzored]ізу [19].
До речі, сучасні дослідження з історії психо[cenzored]ізу свідчать, що для осмислення сутності психо[cenzored]ізу не лише як психологічної теорії, але й як явища культури, розуміння його впливу на соціокультурні процеси в добу інформаційного суспільства, важливо більш повно описати й про[cenzored]ізувати соціокультурний, художньо-естетичний контекст його виникнення, тобто «логічно обговорити його, і суспільство такими, якими вони були в момент його появи на історичній арені»[1, с. 21]. Зауважимо взаємозв’язок, з одного боку, окремих психо[cenzored]ітичних положень, які були сформульовані З. Фрейдом на першому етапі становлення психо[cenzored]ізу (1896-1990 роки), а також частково в межах другого етапі його становлення (1897 – 1923 рр.) [6, с. 668] і, з другого боку, характеру культурно-мистецького середовища м. Відня на зламі епох, його пріоритетними цінностями, художніми смаками, естетичними поглядами. Зокрема, психолого-історична реконструкція культурно-художньої атмосфери сецесійного Відня дозволить окреслити особливості впливу повсякденної поведінки міщанок в умовах естетизації міського середовища на формулювання З. Фрейдом низки теоретичних положень, які стали в його науковій творчості своєрідним початком концептуалізації клінічного досвіду лікування хворих з істеричним неврозом, переважно конверсійного типу.
Модерн вважається останнім класичним стилем у мистецтві, який приходить до єдності архітектури та інтер’єру, єдності всіх елементів останнього, синтезу всіх мистецтв. У країнах Європи його називали по-різному: у Франції – “ар нуво”, в Германії – “югендштиль”, в Австро-Угорщині – “сецесія”. Основними центрами нового стилю стали Відень і Брюссель. Найбільше досягнення модерну – це свобода самовираження митця, ставлення до людини і до природного світу як до центральної теми творчості, потяг до природної та антропоморфних форм, фантастичність, символізм образів [24, с. 198], його мрія – збагатити витонченою гармонійною красою оточення людини у будь-яких дрібницях. Художники того часу намагалися проектувати все, починаючи з конструкції будинків і закінчуючи найдрібнішими деталями інтер’єру.
Оскільки Відень – це місто, в якому Зігмунд Фрейд жив й працював в період з 18960 по 1938 рік, важливо зазначити, що саме в цей період столиця Габсбургів стала одним з найбільш привабливих наукових та культурних центрів Європи. Це стосувалося не лише насиченого музичного, літературного, театрального, художнього життя міста, але й виникнення вишуканої культури повсякденного побуту, моди, кулінарії й гастрономічного смаку (віденська кухня). Своєрідний естетичний хронотоп міста в цей час перебував в стані піднесення, в його просторі до різноманітного художнього спілкування з приводу творів мистецтва були залучені творці, різноманітні прошарки міської публіки й імениті критики. Місцями їх зустрічі були не лише аристократичні вілли, але й відомі салони, ініціаторами організації яких стали представниці буржуазії, які аристократичному етикету протиставили салонний етикет. Так, в кінці ХІХ століття найбільшою популярністю користувався салон Берти Цуккеркандль, уродженки австро-угорської провінції Галичина, дружини відомого віденського лікаря Еміля Цуккеркандля, що на вулиці Вінер Нуссвальд-гассе [22]. Тут регулярно зустрічалися Герман Бар, Густав Клімт, Ріхард фон Краффт-Ебінг та інші діячі культури та мистецтва. В 1897 році в салоні Берти Цуккеркандль була започаткована ідея про створення оригінального мистецького напряму, який був позначений в «сецесіонстиль» [Там само]. Твори представників цього напряму, а також своєрідне світобачення його представників, викликали значний інтерес у сучасників. Вони здійснили відчутний вплив на розвиток естетичних смаків й соціокультурної компетентності не лише мешканців Відня, але й шанувальників сецесії за її межами.
Художнім творам, які були виконані в річищі віденської сецесії, була властива мозаїчна барвистість, потяг до претензійного символізму з візуалізацією образів давно забутих міфологій (наприклад єгипетської), еротизм, панування хвилястих ліній, що, хоча спричиняло викривлення форми предметів, одночасно забезпечувало чіткість у сприйманні ритму композиції. Згідно з філософськими інтуїціями сецесії вібруючі, незамкнуті сецесійні форми й лінії покликані були стати символами безконечності й невловимості буття, вічної циклічності сил природи, які пов’язують людину з Всесвітом, тому інтуїтивне занурення на цій основі в глибини власного «я» мали б призвети до справжньої цілісності пізнання [5, с. 15]. Сам З. Фрейд, який був довгий час захоплений колекціонуванням антикваріату і не був байдужим до питань естетизації середовища власного помешкання, лише зрідка зауважував у своїх листах своє ставлення до віденського салонного та наукового життя, до художньої ситуації в місті. Як свідчить його листи (наприклад лист В. Флісу від 22 вересня 1898 року), він зазвичай недооцінював вплив атмосфери (на той час розмаїтої наукової, яскравої мистецької, різнобарвної повсякденної) на його світосприймання та світовідчуття [22].
В структурі соціокультурної компетентності мешканок міста в врахуванням естетичних трансформацій їх життєвого світу значне місце починають займати соціальні та естетичні уявлення, зокрема відверто еротизовані образи, якими виявилася наповнена «розпущено чутливе» (П. Жане) середовище сецесійних естетизованих, небуденно-святкових просторів – театрів, бульварів, кав’ярень, салонів, а також буденних помешкань та предметів побуту. З іншого боку дівчата з буржуазних сімей навчалися переважно в навчальних закладах, зміст навчання в яких був зовсім не орієнтованим на формування якоїсь наукової картини світу й розвиток абстрактного мислення вихованок. Вони були добре ознайомлені з основами християнської моралі й мали достатньо багатий досвід небуденних релігійних переживань. Зазначений тип виховання доповнювався ретельним контролем за [cenzored]уальною поведінкою й збудженням в свідомості постійної тривоги з пориводу можливих відхилень й несумісності інстинктів з моральними нормами та соціальними вимогами [20].
Таким чином, картина світу віденців, насамперед молодих городянок, у зв’язку з особливостями їх естетичної соціалізації суперечила візуальним образам естетичного довкілля, в якому вони цілодобово перебували, з міфологічними образами якого вони мимовільно вступали в художнє спілкування, і під впливом якого також знаходилися дорослі з найближчого сімейного оточення дівчаток й молодих дівчат. Зазначену суперечність загострювала система модних норм і приписів аристократичного та салонного етикету (мовленнєвого, застільного, бально-танцювального), в межах якого конструювався своєрідний ідеал жінки-квітки, схильної до самопрезентації, витонченої, емоційної й чутливої, яку ми легко впізнаємо на численних картинах Г. Клімта. Проте ця витончена, еротизована жінка, яка була покликана презентувати себе чоловіку у розкішних обгортках суконь, зазвичай страждала від а[cenzored]уальності реального подружнього життя, оскільки насиченість її [cenzored]уальної активності в умовах нової, урбанізованої сім’ї й послаблення загальної життєздатності городян падала [21, с. 189]. Окреслений тип соціокультурної компетентності, що розвивався на основі вищезгаданих суперечностей естетичної соціалізації в умовах повсякденності великого міста і переважав, вірогідно, у більшості жінок з «старомодними поглядами», які стали у зазначений період пацієнтками З. Фрейда. На цьому етапі наукової творчості З.Фрейд приходить до важливого висновку про те, що існують три детермінанти істерії: психологічна травма, конфлікт афектів й зміни у сфері [cenzored]уальності [6, с. 668].
Надмірна стимуляція еротичних вражень в умовах естетизованого середовища, на тлі аскетичної моралі та надмірної деталізації її норм, скорочення періоду дітонародження у мешканок міста – все це слід віднести до низки суперечностей, які призвели до своєрідного еротичного «стресу», явищам дезадаптації молодих городянок. Вони виявлялися, з одного боку, в неузгодженості системи саморегуляції особистості у зв’язку з реалізацією буденного досвіду, з іншого боку, в активізації емоційно-потребової сфери, зокрема в більшій напруженості [cenzored]уальних потягів й різноманітності нездійсненних пристрасних бажань на цьому грунті, які виникли внаслідок надлишкової насиченості естетично-віртуального досвіду. В останньому випадку йдеться про певною мірою трансцендентну, «м’яку форму» небуденного досвіду, яка не був карнавально-етнічним або сакральним досвідом, а зконструйованим швидше засобами мистецького стилю.
Отже, психолого-історичний опис та первинний [cenzored]із прийомів естетичної соціалізації та особливої їх конфігурації в конструюванні повсякденного життя молодих мешканок сецесійного Відня засвідчив прикмети естетичного конструювання в міському довкіллі засобами мистецтва (архітектури, живопису, декоративно-вжиткового мистецтва тощо). Йдеться про прогресуючу естетизацію повсякденного життя представників, насамперед, середнього класу яка, проте, наштовхнулася на низку суперечностей цього процесу, що призводили до розбалансованості повсякденного досвіду (буденного, небуденно-святкового та небуденно-релігійного) найперше за гендерною ознакою. У випадку низької життєстійкості особистості, простежувалася втрата повноти емпіричної екзистенції в формі наростання внутрішньоособистісної конфліктності, яка була зафіксована З. Фрейдом у практиці надання психологічної допомоги клієнткам з істеричною симптоматикою. Для подальшого осмислення психолого-історичних чинників узгодженості-суперечності засобів естетичної соціалізації й механізмів досягнення повноти-неповноти емпіричної екзистенції особистості на цьому грунті феноменологічні прийоми психолого-історичну реконструкцію слід доповнити каузальними схемами, що стане предметом нашого подальшого пошуку.
ЛІТЕРАТУРА
1. Аграчев С.Г. К вопросу о месте и роли психо[cenzored]иза в современной культуре / С.Г. Аграчев // Московский психотерапевтический журнал – 1996. – № 2. – С. 14 – 25.
2. Бауман З. Текучая современность / З. Бауман. Пер. с англ. – СПб.: Питер, 2008. – 240 с.
3. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества/ М.М. Бахтин. – М.: Искусство, 1986. – 445 с.
4. Белявський И. Г. Лекции по исторической психологии / И. Г. Белявский. – Одеса: Астропринт, 2004. – 448 с.
5. Бірюльов Ю. О. Мистецтво Львівської сецесії / Ю.О. Бірюльов. – Львів: “Центр Європи”, 2005. – 184 с
6. Бренман-Гибсон М. Психо[cenzored]из/ М. Бренман-Гибсон // Психологическая энциклопедия : под ред. Р. Корсини и А. Ауэрбаха. – СПб.: Питер, 2006. – С. 668 - 670.
7. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм ХУ – ХУІІІ ст./ Ф. Бродель - Том 1. – Структура повсякденності: можливе і неможливе . Пер. з франц. Г. Філіпчук; - К.: Основи, 1995. – 543 с.
8. Восканян М.В. Игра в индивидуализированном обществе // Общественные науки и современность / М.В. Восканян. - 2009. - № 2. – С. 170 - 175.
9. Данілова О. С. Психологічні особливості соціальної перцепції православної ікони в культурно-історичному генезисі /Данілова О.С. Автореф. дис…канд. психол. наук. – Одеса, 2010. - 20 с.
10. Жак Ле Гоф Середньовічна уява / Жак Ле Гоф. Пер. з франц. – Львів: Літопис, 2007. – 350 с.
11.Золотухина-Аболина Е.В. Повседневность : философские загадки / Е.В. Золотухина-Аболина. – К.: Ника-Центр, 2006. – 256 с.
12. Кольцова В.А. Теоретико-методологические основы истории психологии / В.А. Кольцова . – М.: Изд-во «Институт психологии РАН», 2004. – 418 с.
13. Каюа Р. Людина та сакральне / Каюа Роже.Пер. з франц. – К.: «Ваклер», 2003. – 256 с.
14.Литвин-Кіндратюк С. Психолого-педагогічне проектування етноестетичної культури особистості в умовах міста/ С. Литвин-Кіндратюк // Етнокультурні процеси в українському урбанізованому середовищі ХХ століття. Зб. науков-теоретичних статей / Гол. ред. Павлюк С.П. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. – С. 17-20.
15. Роменець В.А. Історія психології Стародавнього світу і Середніх віків / В.А. Роменець. – К.: Голов. видав-во видав. об єднання «Вища школа», 1983. – 414 с.
16. Титаренко Т. М. Карнавальность: отдых от обыденности или путь к полинности / Т.М. Титаренко // «Ars vetus – Ars njva”: М.М. Бахтин- - К.: Гнозис, 1999. - С. 83-103.
17.Титаренко Т.М. Життєвий світ особистості:у межах і за межами буденності /Титаренко Тетяна Михайлівна.- К.:Либідь,2003.-376.
18. Фрейд З. Толкование сновидений: Монография/ Зигмунд Фрейд . – Киев, “Здоровье”, 1991. –383 с.
19. Фуко М. История безумия в классическую эпоху/ М. Фуко. Пер. з франц. – Санкт-Петербург, 1997. – 576 с.
20. Улыбина Е.В. Психология обыденного сознания /Елена Владимировна Улыбина. – М.: Мысль, 2001. – 263 с.
21. Шоню П. Цивилизации классической Европы / П. Шоню.Пер. з франц. – Екатеринбург: У-Фактория, 2005. – 608 с.
22. Штальцер А. Еврейская Вена/ А. Штальцер – Пихлер Ферлаг, Вена, – 2000 //www. migdal.ru
23. Штомпка П. В фокусе внимания повседневная жизнь. Новий поворот в социологии / П. Штомпка // Социологические исследования . - 2009. - № 8. – С. 3 – 13.
24. Ясієвич В. Є. Модерн в архітектурі України (генезис та вплив на інші стильові напрямки) // Українське мистецтво та архітектура кінця ХІХ – початку ХХ ст. / НАНУ. Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського. – К.: Наукова думка, 2000. – С.183-198.
