УДК 159.923.2
Докторант ІСПП НАПН України
Доц.каф.соціальної та
прикладної психології ОНУ ім.І.І.Мечникова
Яремчук Оксана Василівна
Парадигма етнокультурної міфотворчості в соціальній та історичній психології.
Анотація
В статті йдеться про місце етнокультурної міфотворчості в дискурсі соціальної та історичної психології. В методології сучасної психології оприявнилися ідеї системного плюралізму, толерантності, взаємодоповнювальності різних пізнавальних «логік» і це вимагає обґрунтування нової парадигми, в основі якої міфологічний спосіб пізнання.
Ключові слова: етнокультурна міфотворчість, історична психологія, міф, ментальність, картина світу, свідомість
Проблема. На думку багатьох дослідників, сьогодні постмодерн виступає як новий світогляд, для якого характерний «культ культури» в сенсі перетворення культури із «застиглої» в «гарячу» [1; 3; 4; 16] шляхом естетичної гри з традицією. Ця тенденція характерна, перш за все, для культурно-історичної психології. В працях І.Г.Білявського ключовим мотивом виступає думка про те, що головним об’єктом дослідження історичного психолога може й повинен бути внутрішній світ людини, яка в своїх вчинках створює історію та культуру (Белявский И.Г. Контраверсивная психология. – О.: Виктория. – 2003. – 302 с.). При чому згідно з І.Г.Білявським це можуть бути вчинки-думки. Вчений формулює гіпотезу стосовно певної достеменно спрямованої інтуїції, яка, в кінцевому рахунку і визначає шляхи людського пізнання. Ці зауваження дискусійно співвідносяться з тлумаченням суб’єктності постмодерністськими авторами. Однак, на наш погляд, тут нема явної суперечності. Справа в тому, що в соціально-психологічному переломленні постмодерністський світогляд оприявнюється в децентралізації влади, гетерогенності життєвих контекстів, переході до інформаційного стану світу [19]. Сучасний стан речей спонукає до осмислення проблеми вибору культурних знарядь (за Л. С. Виготським), яка в свою чергу витісняється проблемою особистої ініціативи у синтезуванні нових культурних форм пізнання на базі старого, але неочевидного культурного досвіду. Цей процес, на наш погляд, має яскраво виражену міфотворчу природу. Дійсно, в методології сучасної соціальної психології оприявнилися ідеї системного плюралізму, толерантності, взаємодоповнювальності різних пізнавальних «логік» і це відбилося в об’єднувальному принципі «зв’язку усього з усім», у великій мірі притаманному міфотворчості.
Мета статті: обґрунтувати системні зв’язки основних категорій парадигми етнокультурної міфотворчості: «міф», «ментальність», «картина світу»
Для сучасного етапу становлення цивілізації характерними є стрімкі зміни культурних, ціннісних основ життя. На наш погляд, це є закономірним етапом розгортання творчого потенціалу особистості та спільноти, який ще не будучи позначений науковими засобами, оприявнюється в міфологічних формах у процесі етнокультурної міфотворчості суб’єкта.
У всьому різноманітті проявів перехідного стану необхідно виявити найбільш важливі або сенсоутворюючі фактори, що визначають напрям культурно-історичного розвитку в сьогоденні і майбутньому. Роль моделі, яка пояснює поведінку особистості і суспільства в різні історичні моменти, була зазначена ще Е. Еріксоном (1975). У пошуку системо- й сенсопокладальних факторів актуального історичного моменту й, відповідно, означуючи парадигми («зразки») його осмислювання й переживання, необхідно підкреслити критерій їх пояснювальної та прогностичної валідності для вивчення життєздійснення окремої особистості та етнічної спільноти як суб’єктів [13]. На наш погляд, цьому критерію відповідає парадигма етнокультурної міфотворчості в соціальній психології.
Згідно з Т. Куном та І. Лакатосом, парадигма розглядається як сукупність теорій, що складають метатеоретичну єдність, яка базується на певних онтологічних та гносеологічних ідеалізаціях та настановах, розповсюджених в науковому співтоваристві [7; 8]. Ми пропонуємо в якості такої ідеалізації міфотворчість.
Міф як основна категорія парадигми етнокультурної міфотворчості
Міф є однією з надзвичайно складних реалій культури, і його можна вивчати й тлумачити в багатоманітних та взаємодоповнювальних аспектах. Важливо те, що міф описує потужні прояви священного (надприродного) в тутешньому світі. Він є засобом пізнання поряд з наукою, мистецтвом, релігією, мовою [6]. Але це специфічний засіб пізнання, міф узагальнює досвід безпосередньо, спонтанно, нерефлексивно. О. Ф. Лосєв визначає сутність міфотворчості як «життєво відчуту й твориму уречевлену реальність» [10]. На думку представників глибинної психології, міф – найбільш оформлене відображення індивідуального й колективного несвідомого (К.-Г. Юнг та інш.). Структуралісти вважають міф своєрідною мовою образів, яка наділена чіткою структурою й здатна передавати знання про світ не гірше, ніж абстрактна логіка (К. Леві-Строс).
Почасти в дослідженнях міфу останній визначається за контрастом з сучасним (раціональним, логічним, науковим) поглядом на світ. Однак, такий поляризований висновок про розвиток свідомості занадто спрощений, хоча б тому, що міф задає парадигму для всіх значyщих актів людської діяльності, процесу пізнання, пояснює «походження» речей, що дозволяє оволодівати ними. Йдеться не про «зовнішнє», «абстрактне» пізнання, але про пізнання яке «переживається» під час ритуального відтворення міфу або в ході проведення обряду (для якого він є основою). Ми солідаризуємося з позицією К.-Г. Юнга, Дж. Кемпбела, М. Еліаде та інших дослідників у тому, що будь-яке значиме діяння людини, будь-який ритуал відтворює міфічний архетип. Міф, таким чином, - це модель для «створення» форм – біологічних, психічних або історичних. На думку Е. Ноймана, процес індивідуальної творчості впливає на міф, певним чином його трансформуючи. Особливо це характерне для епохи постмодернізму, яку часто називають епохою реміфологізації. На фоні деконструкції архаїчних міфів й створення нових міфологічних форм важливо дати визначення міфові як стану суспільної свідомості, який є сталим й, разом з тим, діалектичним в різні епохи. Кожна цивілізація у своєму ставленні до міфу проходить певні етапи. Спочатку це дорефлексивне злиття, розчинення в міфі, потім деміфологізація і, нарешті, реміфологізація – повернення до міфологічної свідомості на новому рівні.
Як вважав К.-Г. Юнг, "на базовому рівні психічної реальності містяться архетипічні образи, що переломлюються в області особистісної фантазії і структурують особистий міф індивіда. Особистість постійно включена у фантазійну діяльність як у поточний життєвий процес". К.-Г. Юнг називає це "безперервним творчим актом, тому що за допомогою фантазії психічне створює повсякденну реальність"[17, 29]. Окрема особистість взаємодіє з колективним несвідомим відповідно своїй внутрішній організації і рівню особистісного розвитку. І можна припустити, що індивід послідовно проходить в онтогенезі через позначені вище етапи взаємин з міфом. Для етапу реміфологізації, актуального в наші дні, характерна тенденція активного пошуку цілісності на рівні соціуму й особистості. Не випадково процес індивідуації, як злиття свідомості з несвідомим з метою досягнення гармонійної цілісності, в основних моментах співвідносний зі стародавніми міфологічними сюжетами світотворення, героїчних подвигів, а інколи й есхатологічних трагедій, що оприявнюється в міфологемі «кінця світу» в масовій свідомості. Отже, враховуючи вищезазначене, слід сформулювати основні концептуальні засади нашого дослідження етнокультурної міфотворчості.
• Ми розуміємо міф як універсальний культурно-психологічний феномен, що є первинним кодом смислів, символів, світоглядних установок, що відбивають універсальні архетипи колективного несвідомого в індивідуальній психіці.
• Важливо те, що міф є системою мислення й досвіду, яка спирається на психологічний баланс свідомої та несвідомої сфери особистості і таким чином виступає медіатором між реальним та потенціальним «Я».
• Специфічна якісна структура міфу дозволяє відбити тенденцію холістичності у внутрішньому світі людини й у соціальному житті, що виявляється, насамперед, у синтезі логіки й емоцій, раціонального й інтуїтивного способів пізнання світу.
• На наш погляд, міф є універсальною формою включеності людини у світ, екологічним способом досягнення особистістю цілісності, інструментом структурування, упорядкування психічних змістів на шляху до самості.
• Виходячи з такого розуміння феномена міфу, варто підкреслити, що особистість спонтанно створює міфологеми просто перебуваючи у своєму природному стані означування, переживання й оцінювання життєвих подій [17].
• Будучи інтегральним компонентом ментальності певної культури, етносу, соціальної групи, особистості, міф задає координати картини світу і визначає перспективи самореалізації суб'єкта у певному смисловому полі можливостей.
На нашу думку, на шляху оволодіння змістами несвідомого особистість створює власний міфологічний простір. Для його позначення ми вводимо поняття "індивідуальний авторський міф". Останній з'являється як основний смислоутворювальний фактор формування індивідуальності людини, що виконує ключову роль в її саморозвитку. З іншого боку, він є осередком культурно-історичного потенціалу особистості, насамперед через архетипічні вмісти різних рівнів, переломлені в ментальності. Окреслимо предметно-понятійне поле етнокультурної міфотворчості особистості й індивідуального авторського міфу. Етнокультурна міфотворчість особистості – це процес творення суб’єктивного міфологічного простору, що корелює з певним типом культурно-історичного, етносоціального й екзистенціального досвіду, відбитим в різних текстах (наративах, поведінці і ширше, у життєвому шляху вцілому). Продуктом етнокультурної міфотворчості особистості є індивідуальний авторський міф. Ми розуміємо індивідуальний авторський міф як переважно усвідомлюваний суб’єктом трансцендентний акт цілісного осягнення суб’єктивного екзистенціального досвіду (зокрема, особистої міфології, цінностей, свого покликання, потенціалу самоздійснення), що об’єктивується найчастіше в автонаративі. У плані взаємодії з історичною традицією етнокультурна міфотворчість наближається до екзистенціального проектування особистості, і тоді суб’єкт вибудовує свій життєвий світ відповідно до досягнень, проблем та перспектив спільноти, з якою він себе ідентифікує.
Поле ментальності як культурно-історичний простір для розгортання етнокультурної міфотворчості особистості. Для чіткого окреслювання структурно-функціональних характеристик етнокультурної міфотворчості необхідно з’ясувати точки дотику й розбіжності цього поняття з семантично близькими поняттями «ментальність» та «картина світу». Ментальність, на наш погляд, є складною поліфункціональної системою, що представлена усвідомлюваними та неусвідомлюваними психічними змістами на глобальному етнічному та особистісному рівнях, і з одного боку, може розглядатися як спосіб осягнення традиційної картини світу і своєрідна методологія пізнавальних стратегій особистості; процес і результат креації індивідуального образу світу; з іншого боку, це – семантична матриця свідомості, на яку накладається «жива функціонуюча дійсність»; третій вимір ментальності – це дискурс, що відбиває процес роздумування, а також правила «обговорювання світу»; синкретичний гнозис навколишньої дійсності, що є логіко-інтуїтивним і раціонально-емоційним водночас й відбиває свідомий та несвідомий рівні пізнавальної діяльності особистості. Не применшуючи значущості всіх вищенаведених іпостасей ментальності, слід підкреслити, що вона може бути проінтерпретована як певний стан свідомості, в якому актуалізуються ці змістові складові. Дане припущення дозволяє звернути увагу на можливість зміни ментальності. На наш погляд, особистість-суб’єкт може творчо змінювати ментальність, як свою власну так і колективну у спільній вчинковій діяльності. Цьому сприяють творчі натхнення суб’єкта, пікові переживання та межові стани. Дійсно, у станах «балансування на межі хаоса» свідомість є найбільш гнучкою та підготовленою до змін. Послаблення жорстко встановлених зв’язків у свідомості призводить до трансформації наявних у ній структур та до спонтанного створення нових. Якщо погодитися з тим, що значення є визначальною, впорядкувальною та систематизуючою структурою свідомості [9], то в процесі зміни ментальності слід звернути увагу саме на трансформацію значень шляхом надання їм суб’єктивних смислів та на зворотній процес означування індивідуальних смислів, що сприяє перетворенню особистості у творчого суб’єкта культури. На наш погляд, постійне спонтанне осмислювання значень та означування смислів суб’єктом культуротворчості сприятиме появі нової якості ментальності й перетворить її на гнучкий інструмент пізнання зовнішнього та внутрішнього світу особистості.
Враховуючи те, що особистісне сприйняття, пам’ять, мислення, уява озброєні та водночас обмежені системою значень, властивих певній культурі чи спільноті, з якою особистість себе ідентифікує, можна припустити, що й трансформація значень в зазначеному вище сенсі екологічніше протікатиме в процесі групової психотерапевтичної роботи, сказати точніше в процесі спільного вчинку міфотворчості (про це йтиметься далі).
Поточнімо зв’язки між поняттями «ментальність», «картина світу» та «свідомість». Як відомо, свідомість не охоплює внутрішній світ людини у цілому, вона, як і психічне взагалі, служить для «регуляції» поведінки, для приведення її у відповідність з потребами людини й об’єктивними умовами, в яких вони задовольняються. За С. Л. Рубінштейном, наявність свідомості передбачає виділення людини з її оточення, появу ставлення суб’єкта дії та пізнання до об’єктивного світу [12]. Класичне визначення свідомості: «свідомість – специфічно людський спосіб відображення дійсності через посередництво об’єктивованих у слові суспільно вироблених узагальнених значень», акцентує увагу на значеннєвій природі останньої. Центральною психологічною проблемою, однак, залишається процес усвідомлення людиною світу через означування його. Метафорично висловлюючись «свідомість не вміє» усвідомлювати процес створення усвідомлюваного. Тому не дивно, що вона також не вміє усвідомлювати й процес вербалізації думок, в тому числі й процес побудування значень.
Значення, як вважає В. Ф. Петренко, неподільно зв’язані з іншими складовими людської свідомості: «особистісним смислом, чуттєвою тканиною, емоційною забарвленістю” [11]. Мабуть тому жодний словесний опис не спроможний передати саме те значення, яке виникає у свідомості. Як відомо, свідомість існує не тільки у словесній, але й в образній формі, наприклад у мистецтві, для якого характерне міфо-поетичне мислення. На думку О. Потебні, міф складається з образу й значення. Образ – суб’єктивний засіб пізнання, безпосередньо внесений у значення, він є джерелом пізнаваного. Звідси продуктивність міфо-поетичного мислення, здатного охопити невербалізовані значення, наблизити людину до пізнання того, що принципово не може бути формалізоване у суспільно вироблених значеннях, поняттях.
Міфологічна свідомість, на наш погляд, серед низки аспектів свого функціонування оприявнює раціонально-інтуїтивний зв’язок «Я» особистості з навколишнім світом, з іншими людьми та у великій мірі з самим собою як іншим, тобто потенційним «Я» [18]. Для того, щоб останнє стало можливим необхіднe трансцендентування особистості як суб’єкта за межі власного свідомого, що передбачається зміненими станами творчого натхнення, катарсису і т. інш.
Цілком припустимо, що суб’єкт, ініціюючи творчу активність, як таку та ще інтенсивніше, самовизначаючись у акті індивідуальної авторської міфотворчості може впливати на процес становлення власної свідомості, а то й трансформувати її згідно з новими, щойно відкритими (пізнаними) суб’єктивними смислами. На думку В. Ф. Петренка [11], [cenzored]із системи значень – конструктів, понять, категоріальних структур – це спосіб осягнення вмісту свідомості і водночас механізм її змінення чи конструювання.
Але з нашої точки зору, такий підхід не вповні враховує специфічні закономірності функціонування свідомості й динаміку ментальності окремої неповторної особистості чи суб’єкта . За С. Л. Рубінштейном, визначальними для систем такого рівня складності як свідомість людини є все ж таки не загальні, а специфічні закономірності. Ефект дії загальних закономірностей видозмінюється в індивідуальній свідомості конкретної особистості. Тому ми вважаємо за необхідне, зокрема, у дослідженні та трансформації ментальності як певного стану свідомості спиратися не тільки на [cenzored]із конструктів, понять, категоріальних структур, а й на спонтанне індивідуальне виявлення понять-образів, міфологем і т. інш. у продуктах міфотворчості конкретних індивідів.
Таким чином, зміст свідомості породжується в результаті неусвідомлюваних операцій. Яскравим прикладом останнього є створення моделі світу в певній культурі. На наш погляд, модель чи картина світу в людській свідомості належить скоріше до числа міфологем ніж до понять емпіричного рівня – носії певної культурної традиції можуть не усвідомлювати її, нерефлексуючи використовувати систему уявлень про світ.
В. М. Топоров, вважає картину світу результатом переробки інформації стосовно середовища й самої людини, причому «людські» структури й схеми часто екстраполюються на середовище, яке описується мовою антропоцентричних понять [14]. Таким чином, можна зауважити, що навколишня дійсність уцілому представлена у людській свідомості не просто як результат переробки первинних чуттєвих даних сприйняттям, а як результат їх вторинного перекодування за допомогою знакових систем, зокрема міфологічної.
Дійсно, картина світу зреалізована у різноманітних семіотичних втіленнях, які скоординовані між собою й складають єдину універсальну систему. На думку Н. Ф. Каліної, ця система має природу семіосфери й може бути названа ментальністю [5]. Ментальні структури – це внутрішні репрезентації або коди, через посередництво яких знання про навколишню дійсність представлені у свідомості.
Таким чином, можна припустити, що кодування інформації охоплює кілька рівнів когнітивної переробки, кожний з яких «переписує» її власним особливим способом (через образи, схеми, концептуальні узагальнення, у знаковій й символічній формі і. т. інш.). Крім того, більшість авторів вважають, що на всіх етапах переробки інформації існує певна надлишковість її, тобто її більше, ніж необхідно для розуміння.
Надлишковість перш за все оприявнюється у конотативних й контекстуальних значеннях окремих фрагментів дискурса. Цей факт спонукає згадати про відому з робіт структуралістів надлишковість міфологічної структури. Що йше раз переконує у подібності картини світу до міфологеми, яка існує на домисленнєвому рівні.
Безумовно, впорядковане накопичення інформації про світ розширює можливості його розуміння, однак це розуміння є скоріше підтвердженням гіпотези стосовно того, яким уявляється світ в певній культурі, ніж просто первинним засвоєнням раніше невідомих фактів.
Як відомо, центральне місце у процесах моделювання реальності у свідомості займає мовна категорізація явищ зовнішнього світу. Отже, цей процес опосередкований системою мовних значень й особистісних смислів, як їх конотацій, що сукупно відображають різні рівні репрезентації феноменів реальності, узагальнення їх у картині світу окремої особистості в культурі.
Таким чином, психологічні механізми свідомості представників різних лінгвокультур мають семантичні й прагматичні розбіжності, це й зумовлює різноманіття форм й типів світосприйняття.
Ці розбіжності, звісно, оприявнюються в особливостях дискурса представників окремих культур або субкультур. Дискурс є, на наш погляд, можливим об’єктом емпіричного дослідження динаміки ментальності та міфотворчості, предметом якого будуть психологічні механізми, які зумовлюють появу різноманітних особистісних новоутворень, що відбиваються у мовних репрезентаціях.
Безумовно, психо-лінгвістичний [cenzored]із наративів і дискурсів надає інформацію про специфічні концептуалізації суб’єктивного досвіду, які можна вважати індивідуальними міфами, своєрідним оприявненням суб’єктивного образу світу. Важливою для розуміння індивідуальних міфів як суб’єктивних переломлень колективної ментальності є концепція універсальних та культуро-специфічних, соціальних категорій культури О. Я. Гуревича. Вона надає можливість вивчати етнокультурну міфотворчість особистості й спільноти співвідносно з об’єктивними маніфестаціями категорій свідомості в культурі [2]. Позначений метод доцільно залучити до дослідження змін ментальності особистості в глобалізаційну епоху та застосувати до з’ясування категоріального складу соціетальних матриць глобальності та етнічності в певній етнокультурі через посередництво етнокультурної міфотворчості її представників .
Висновки. Отже, при дослідженні етнокультурної міфотворчості особистості в центрі уваги повинне опинитися психологічне оснащення представників певної культури (“розумовий інструментарій, за О.Я.Гуревичем), що передбачає, між іншим, вивчення колективних проявів раціонального та міфологічного мислення, а саме, понять, уявлень, образів, архетипів, міфологем тощо.
Осередком ментальності є міф. Через міф як інтегральний чинник людського психічного та основну форму оприявлення несвідомого в ментальності можливо осягнення та усвідомлення таких формальних елементів ментальності, як архетип, символ, образ тощо.
Розробка предметно-понятійного поля міфу як психологічної категорії дозволяє інтенсифікувати дослідницьку роботу в сфері опису і пояснення особистісного міфу як репрезентанта цілісного психічного континуума індивіда, що, у свою чергу, сприятиме подальшому розвитку уявлень про індивідуальну авторську міфотворчість.
Таким чином, традиційно застосовувані у психології глибинні, поведінкові, когнітивні, соціальні критерії [cenzored]ізу і порівняльного вивчення особистості закономірно доповнюються етнокультурними критеріями. Вони дають змогу розкрити універсальні, унікальні та специфічні для певного етносу або соціуму модуси ставлення особистості до цінностей культури, що охоплюють різноманітні напрями її індивідуального життя і потенційно представлені в її внутрішньому світі індивідуальним авторським міфом. Етнокультурний вимір у дослідженні соціальної психології особистості передбачає застосування і синтез відкриттів, зроблених не тільки в психології, а й у художній літературі та мистецтві, культурології, соціології, філософії тощо.
Парадигма етнокультурної міфотворчості в соціальній та історичній психології, перш за все, позиціонує теоретичні та емпіричні дослідження етнокультурної міфотворчості особистості. Етнокультурна міфотворчість особистості є, з одного боку, універсальним способом пізнання світу і самопізнання, тому що орієнтована на універсальні міфологічні механізми, з іншого боку – це унікальний спосіб пізнання і саморозвитку, що відбиває внутрішній запит і духовні якості неповторної індивідуальності автора-міфотворця, актуалізує його етнічну ідентичність. Саме діалог художньо-образних маніфестацій індивідуальних авторських міфів може, на наш погляд, збагатити процес самопізнання суб'єкта і етнокультурної спільноти, гармонізувати етнокультурний образ світу. Для окремої особистості вступ у такий діалог знаменує акцент на найважливішій зоні пізнавального процесу, пов'язаній з творчою уявою, інтуїцією, символіко-образною й духовно-катарсичною активністю.
Література.
1. Барт Р. Война языков. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. – М.: Наука, 1994. – 271с.
2. Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. – М.: Наука, 1973. – 418с.
3. Деррида Ж. О грамматологии. – М.: Ad Marginem, 2000. – 270с.
4. Джерджен К. Дж. Движение социального конструкционизма в социальной психологии // Социальная психология: саморефлексия маргинальности / ред.сост. В.Е. Якимова. – М.: ИНИОН РАН, 1995, с. 51-73.
5. Калина Н. Ф. Универсум ментальности современника / Лики ментальности и поле политики: Монография. – Н. Ф. Калина, Е. В. Черный, А. Д. Шоркин. – К.: Агропромвидав України, 1999. – 184с., с.28-38
6. Кассирер Э. Философия символических форм. Том 2. М.; СПб.: Университетская книга, 2001. – 271 с.
7. Кун Т. Структура научных революций. С вводной статьей и дополнениями 1969г. - М.: Прогресс, 1977.- 300с.
8. Лакатос И. Фальсификация и методология научно-исследовательских программ. - М.: "Медиум", 1995. – 270с.
9. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М.: Политиздат, 1975. – 304с.
10. Лосев А.Ф. Диалектика мифа. М.: "Правда", 1990. – 100с.
11. Петренко В. Ф., Митина О. В. Психосемантический [cenzored]из динамики общественного сознания. – Смоленск: Изд-во СГУ, 1997. – 203с.
12. Рубинштейн С. Л. Бытие и сознание. Человек и мир. – СПб.: Питер, 2003. – 508с.
13. Татенко В. А. Психология в субъектном измерении. – К. Просвіта, 1996. – 404с.
14. Топоров В. Н. Пространство и текст // Из работ Московского семиотического круга. – М.: Языки русской культуры, 1997. – с.455-515.
15. Фуко М. Археология знания: Пер. с фр./Общ. ред. Бр.Левченко.— К.: Ника-Центр, 1996.— 208 с.
16. Харре Р. Метафизика и методология: некоторые рекомендации для социально-психологического исследования // Социальная психология: саморефлексия маргинальности / ред.сост. В.Е. Якимова. – М.: ИНИОН РАН, 1995, с. 74-93.
17. Юнг К. – Г. Об отношении [cenzored]итической психологии к поэтико-художественному творчеству // Зарубежная эстетика и теория литературы. ХХ – ХХ вв. – М.: Изд-во МГУ, 1987. – 395с., с. 380-394.
18. Яремчук О. В. Психологія міфотворчості // Збірник наук. праць НД ІУ: Тов.: «Поліграфічний центр «Фоліант», т.26, 2008. – с.290-299.
19. Kvale S. Postmodern Psychology: A Contradiction in Terms? // Psychology and Postmodernism / Ed.by S.Kvale etc. London: Sage Publications, 1994. P.31-57.
