Форум ОНУ

Гость


Автор Тема: Механізми індивідуальної авторської міфотворчості: культурно - історичний ракур  (Прочитано 4113 раз)

Оффлайн Victoria Kl.

  • Абитуриент Форума
  • Сообщений: 6
  • Репутация 0
Клюйкова-Цобенко В.О.
асп.ОНУ ім. І.І.Мечникова, м.Одеса,
каф.соціальної та прикладної психології,
м.т: 097-475-479-5
е-mail: torina-11@yandex.ru

Механізми індивідуальної авторської міфотворчості: культурно - історичний ракурс
Анотація
В статті розглянуто механізми індивідуальної авторської міфотворчості: інтертекстуальність (пастіш, ремейк, ремінісценція, алюзія), психо-історичну реконструкцію як діалог суб’єкта з культурно-історичними смислами, іграїзацію як міфо-ритуальну активність особистості в повсякденні. Виокремлено поняття епістеми як культурно- пізнавального апріорі, що задає форми культури та конкретні форми знання певної культурної історичної епохи.
Ключові слова: «інтертекстуальність», «іграїзація» «індивідуальна авторська міфотворчість», «механізми індивідуальної авторської міфотворчості»
Актуальність. Сучасна психологія, спираючись на постмодерністські тенденції, акцентує увагу на невизначеності особистості, хоча на наш погляд, для віднайдення власного місця в динамічному соціумі та конструювання ідентичності слід звернутися до ідеї особистості – суб’єкта власної життєдіяльності, що самоконструюється, самоздійснюється. Звісно, постмодерністська особистість є динамічною, тією, що постійно змінюється, трансформується. Проте психолог покликаний, відслідковуючи динаміку саморозвитку клієнта, робити певні «зрізи» розвитку, актуалізувати його особистісний потенціал та фасилітувати його суб’єктні смисли. Опрацювання індивідуального авторського міфу суб’єкта надає змогу зробити процес самоздійснення екологічним та творчим; включаючи архаїчні архетипні складові в поле особистісних смислів у культурно-історичному ракурсі. Виходячи з цього, необхідно з’ясувати умови використання сучасних постмодерністських тенденцій особистісного розвитку, позиціонуючи їх у площині механізмів індивідуальної авторської міфотворчості.
Мета: розглянути культурно-історичне заломлення механізмів індивідуальної авторської міфотворчості
Завдання:
1.   про[cenzored]ізувати поняття «епістеми» як основи впровадження механізму інтертекстуальності;
2.   дослідити феномен інтертекстуальності та розкрити його різновиди: пастіш, ремейк, ремінісценція, алюзія;
3.   розглянути психо-історичну реконструкцію як діалог суб’єкта з культурно-історичними смислами;
4.   дослідити феномен іграїзації як міфо-ритуальної активності особистості в повсякденні.
Для того, щоб з’ясувати сутність механізмів індивідуальної авторської міфотворчості, окреслимо спершу культурні засади та образ мислення певної епохи як ті, що безпосередньо впливають на оприявнення суб’єктивних смислів. Для цього звернемось до узагальнюючого поняття «епістема», що введене М.Фуко. Епістема виступає як культурно- пізнавальне апріорі, що задає умови існування певних форм культури та конкретних форм знання визначеної культурно-історичної епохи; її основу створюють приховані структури, які визначають спосіб упорядкування «речей» в «словах» та перебувають в системі синхроністичних ізоморфізмів культурних феноменів. [11]
Європейська культура від Відродження до нашого часу розглядається як та, що визначається трьома епістемами – ренесансною, класичною та сучасною. В епоху Відродження, за Фуко, в основі пізнання перебувала категорія подібності, яка діяла у різних формах: «суперництво», «симпатія/антипатія», тощо. В класичну епоху (з 17 ст. – до початку 19 ст.) уявлення про речі здійснюється за допомогою категорії тотожності та відмінності, тому характерним для неї пізнавальним засобом виступає таблиця. В сучасну епоху (з початку 19 ст.) освоєння світу відбувається методами інтерпретації та формалізації.
   Пізніше М.Фуко, розвиваючи поняття епістеми, представляє її як рухливу сітку відносин на рівні регулярностей дискурса як практики, яка накладає на його конкретні різновиди певні обмеження. Тобто епістема Фуко представляє собою структуру посилань, що будується на особливому типі мислення, яке характерне для якогось історичного періоду. Таким чином епістема оприділяє межі знання, а також поняття істини або дискурсу, під яким Фуко розумів сукупність концепцій, практик, тверджень та вірувань, що створені певною епістемою.
   Отже, виходячи з самодостатності епістем різних епох, можна припустити, що задіюючи їх як ексклюзивні моделі світобачення та світовідчуття у процесі самоконструювання особистості, уможливлюється привнесення тих символів і метафор, які недоступні особистості поза діалогом з різними культурними епохами.
   Культурно-історичний простір ми розуміємо як епістему – певний спосіб упорядкування та переживання світу окремого соціоісторичного «організму» за О.Шпенглером (тобто однієї соціальної системи: етносу або нації) та його розвиток в ході історичного становлення. Культурно-історичний простір містить в собі такі культурні артефакти, які відображають приховані потенційні, проте актуальні для кожної особистості, екзістенційні смисли - моделі самоконструювання «Я». Культурно-історичний простір поколінь транслює такі культурно-історичні смисли. Ряд дослідників, зокрема С.Д. Літвін–Кіндратюк, О.В.Яремчук вважають найбільш сенситивною до культурних традицій молодь, ніж представників старшого покоління. Якщо розглядати міфологеми, як індикатори смислів, що закодовані в культурних артефактах, слід зазначити за Ю.Мединською, що слов’янські міфологеми більш резонують з індивідуальним несвідомим українців, ніж більш екзотичні (наприклад, давньоєгипетські), отже саме вони будуть дотичними як інструмент роботи з несвідомим.
Як відбувається діалогічне спілкування сучасної особистості з культурно-історичним простором? Звісно, шляхом інтерпретації текстів різних епох. Тому звернемося до сучасного постмодерністського психологічного феномену – інтертекстуальності.
Р. Барт писав: "Кожен текст є інтертекстом; інші тексти існують у ньому на різних рівнях у більш-менш пізнавальних формах: тексти попередньої культури і тексти існуючої культури. Кожен текст являє собою нову тканину, зіткану з попередніх цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т. ін. – усі вони поглинуті текстом і перемішані в ньому, оскільки завжди до тексту та навколо нього живе мова. Як необхідна попередня запорука будь-якого тексту інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел та впливів; вона являє собою загальне поле анонімних формул, походження яких рідко можна виявити, позасвідомих чи автоматичних цитат, які даються без лапок" [3, 103].
Але, з точки зору психологічного функціонування феномену інтертекстуальності, необхідно звернути увагу на свідоме використання його ресурсу для самокоструювання «Я». Сучасна особистість, автор індивідуального міфу залучає у свій простір смислів та символів семіотичний інструментарій різних епох зафіксований в їх автентичних текстах. При цьому слід враховувати різні прояви інтертекстуальності, про які писав Ж.Жанетт.
Класифікація міжтекстових взаємодій розкривається в його книзі "Палімпсести: література другого ступеня" (1982). Палімпсестом називається рукопис, написаний поверх іншого тексту, зчищеного з метою повторного використання матеріалу для письма, звичайно пергаменту. У таких випадках елементи старого тексту іноді проступають у новому; звідси – ця популярна метафора для позначення інтертекстуальних відносин. Пропонується п'ятичленна класифікація різних типів взаємодії текстів:
– інтертекстуальність як співперебування в одному тексті двох чи більше текстів (цитата, алюзія, плагіат і т. д.);
– паратекстуальність як відношення тексту до свого заголовка, післямови, епіграфа;
– метатекстуальність, що часто коментує і критично посилається на свій претекст;
– гіпертекстуальність як висміювання або пародіювання одним текстом іншого;
– архітекстуальність, що її розуміємо як жанровий зв'язок текстів [3].
Ці змісти дотичні до семантичного поля терміну «симулякр», який введений Бодрійяром але має давню передісторію, яка сходить до філософії ідей Платона.
Під симулякром розуміють зазвичай те, в якому сенсі це поняття розумів Бодрійяр: симулякр – це зображення без оригіналу, репрезентація того, що насправді не існує. Це процес імітації, симуляції реальності. Симулякри  також називають віртуалоїдами [4].
Яскравим проявом принципу палімпсесту є ремінісценція та алюзія. В багатьох випадках вони мають подібне функціональне навантаження, яке полягає в тому, щоб нагадувати певні образи та факти, натякаючи на них за допомогою метафор, символів, літературних сюжетів. Можна припустити, що ці два прийоми відрізняються ступенем відрефлексованості «нагадування». У випадку ремінісценції йдеться про неявну цитату, цитування без лапок. Це неусвідомлюваний імпульс до зв’язування в цілісну картину актуальних процесів смислоутворення з тими спробами  синтезування смислу, які були зроблені раніше, своєрідне апелювання до скарбниці культурних надбань з метою увиразнити й завершити власну думку, накреслюючи її часову перспективу. В свою чергу алюзія є більш усвідомлюваним «пригадуванням» (лат. allusio — жарт, натяк) — стилістична фігура, що містить явне посилання або чіткий натяк на деякий літературний, історичний або політичний факт, який закріплений в текстовій культурі або побутовій мові.
Деякою мірою алюзія сполучається з сатиричним або нейтральним імітуванням минулого, яке нагадує пародію. Але в постмодерністському прочитанні вона виглядає як пародія, яка втратила відчуття гумору (Ф.Джеймісон) Цікавим прикладом історичної імітації без критики та висміювання є феномен пастішу.
Пастіш (від іт. Pasticcio- опера, що складається з уривків інших опер, попурі, стилізація) позначається Ф.Джеймісоном як одна з найбільш значущих практик чи характеристик епохи постмодерна в сьогоденні. Пастіш – це «біла» іронія, пародія, що втратила почуття гумору [2]; подібно до пародії є наслідуванням, використанням стилістичної маски. Специфікою пастішу є його емоційна нейтральність та відсутність заперечення, тоді як пародія заперечує те, що пародіює. Пастіш позбавлений пафосу твердження, а пародія пропонує іншу альтернативу. Ф.Джеймісон констатує «всеосяжність пастішу» в сучасній культурі. [8]
   Ремейк – яскравий приклад постмодерністського інтертексту в масовій культурі. Ремейк  - більш нова версія або інтерпретація раніше виданого твору (фільму, пісні, будь-якої музичної композиції або драматургічної роботи). Можна поставити запитання, яка мета переслідується в цьому акті повернення до раніше створеного текста. Відповідь на це запитання дозволить з’ясувати психологічні функції цього явища, зокрема в такому смисловому контексті як ремейк власного життя. [10]
О.Є. Сапогова розглядає ремейки в контексті створюваних досліджуваними автобіографій (в нашому дослідження автобіографії виступають на міфологічними наративами), які в процесі наратизації переусвідомлюються. Такі «насичені описи» можуть змінюватись з віком та помноженням досвіду особистості, а тоді вони стають ремейками. «Ядерні структури», які створюють внутрішній центр наративу, звичайно, також трансформуються, смислові центри зміщуються. В якості метафори, що позначає ремейк, О.Є.Сапогова наводить вислів Л.Н.Толстого, що життя є поступовим упідлегленням себе часо- просторові, каузальності. [10]
Таким чином, інтертекстуальність – це перетин певних епістем, що в наслідку передбачає створення нового «тексту», здатного відбити потенційні смисли суб’єкта культуро творчості.
   Отже явище інтертекстуальності, викликане сучасним постмодерністським світоглядом, не суперечить тому, що особистість як суб’єкт культуротворчості може збагатити власний інтертекстуальний досвід, вдаючись до психо-історичної реконструкції артефактів минулих епох. Тож приділимо увагу психо-історичній реконструкції як діалогу з культурно-історичним полем смислів.
Зазвичай психо-історичну (історико-психологічну) реконструкцію розглядають як метод історичної психології (І.Г.Білявський, В.О.Шкуратов, М.-Л. Чепа) для пізнання духу епохи, ментальності та психологічних властивостей особистостей різних історичних періодів. Але ми вважаємо за необхідне розглянути психо-історичну реконструкцію як соціально-психологічний механізм індивідуального авторського міфотворення. Такий ракурс дозволяє зосередитися на діалоговій природі реконструювання культурних артефактів, основним завданням якого є з’ясування  культурно-історичного поля смислів. Звісно, в процесі психо-історичної реконструкції особистість вступає в спілкування з авторами окремих творів мистецтва з колективним суб’єктом народної творчості, міфів, фольклору. Завдяки цьому пожвавлюються процеси символотворчості та смислоутворення, що базуються на емоційному резонансі з представниками минулого.
Міфологічний наратив – опредметнення індивідуального авторського міфу задіює сакральний простір і час, дозволяє авторові «мандрувати» із культури в культуру, з часу в час, використовуючи діалог зі смислами минулих епох, усвідомлюючи власну «позаприсутність» та реалізуючи принцип вчування в ментальність інших часів.
 Розглянемо динаміку типів міфів та пов’язані з ними культурно-історичні смисли з огляду на епістему як спосіб упорядкування світу. За доби становлення первісних суспільств панували космогонічні та антропогонічні міфи, які мали пояснювати природні процеси. Античні міфи насичувались більш «піднесеними» та екзістенційними смислами, постаючи як інструмент саморозуміння й регламентації соціального життя, апелюючи до фатуму та розглядаючи гріх як необізнаність. «Міфи самовдосконалення» епохи Середньовіччя містили вже релігійну архетипіку, наповнюючись смислами «с[cenzored]у Божого», первородного гріху, протиріччям духовного та тілесного. Міфи Відродження трохи нагадували античні, оскільки знов акцентували увагу на людині та її індивідуальності, позиціонуючи її творцем оточуючої дійсності. На наш погляд, можна говорити про те, що деякою мірою пост-постмодерністській особистості [5] належні відгуки саме такого типу міфів, які акцентують індивідуальність суб’єкта культуротворчості. Оприявнюються такі міфи в індивідуальних суб’єктних смислах, що розкриваються в процесі індивідуальної авторської міфотворчості – діалозі з несвідомим у міфологічному наративі.
Тепер розглянемо процес оприявнення міфів на суб’єктному рівні. Архетипи як складові особистої міфології, яка, в свою чергу, зберігає культурно-історичні надбання, у процесі міфотворчості трансформується в символи. Символи супроводжуються суб’єктними смислами, рефлектуючи які суб’єкт переводить їх в поле індивідуального авторського міфу. Творчо взаємодіючи із власними змістами, особистість «одягає» їх в метафори, які згодом знов опрацьовують архетипи. Тож, бачимо, що такий процес взаємодії з внутрішніми смислами циклічний.
Такий діалог з культурно-історичним полем смислів доцільно досліджувати, використовуючи принципи історико-психологічної реконструкції.  Підсумовуючи, зазначимо, основні принципи інтерпретації текстів як продуктів культури: облік особливостей історичного часу; принцип зв’язку та взаємодії майбутнього та минулого; використовування таких інтерпретаційних процедур як герменевтика, психолінгвістика [12] В контексті дослідження індивідуальної авторської міфотворчості, слід добавити метод міфокритики та архетипний [cenzored]із.
   Сучасні феномени, що пов’язані з практикою реконструкції різних епох (толкієністи, історичні реконструктори, навіть готична субкультура) демонструють готовність масової свідомості до сприйняття ідеї поєднання наукового [cenzored]ізу епохи (зокрема, психоісторичної реконструкції як методу) з «розігруванням» основних її смислів та міфологем у своєрідних ритуалізованих дійствах. Це дає нам підстави детальніше розглянути механізм іграїзації в контексті створення індивідуального авторського міфу.
   Проблематика гри взагалі масштабна. Крім Й.Хейзинги, за допомогою категорії гри культуру описували Г.Маркузе, Е.Фінк, Х. Ортега-й-Гасет. Феномен гри є міждисциплінарним та досліджується культурологією, біологією, філософією, психологією. Зокрема вивчається поняття «іграїзація», яке використовується російськими дослідниками Л.Т.Ретюнських та С.О.Кравченко. Л.Т.Ретюнських розуміє іграїзацію як процес проникнення елементів ігрового світу у інші сфери буття, а С.О.Кравченко розглядає цей феномен як запозичення принципів гри, евристичних елементів у прагматичні життєві стратегії, що дозволяє людям за посередництвом саморефлексії достатньо ефективно виконувати соціальні ролі та адаптуватися до суспільства. Іграїзацію за С.О.Кравченко слід відокремлювати від гри: іграїзація (переплетіння гри та реальності, що розповсюджується на всі сфери життя) – це явище сучасних відкритих плюралістичних суспільств з нелінійним розвитком, яке має прагматичну орієнтацію; тоді як гра не є утилітарною, локалізована (закінчується одразу після свята) та характерна для замкнених соціальних систем. [7] Під іграїзацією С.О.Кравченко розуміє феномен введення принципів гри до прагматичних життєвих стратегій, а також нову парадигму реальності, що характерна для сучасних умов невпевненості, й теоретико-методологічний інструментарій [cenzored]ізу нелінійностей постмодерністського суспільства.
Іграїзація як нова парадигма раціональності дозволяє протистояти тиску хаосу, постає фактором соціального порядку постмодерністського типу – порядку, що породжений з хаосу, вона є ефективним фактором підтримки та зміни соціальної реальності. Наприклад, всі знають, як велика була ненависть між білими та чорношкірими американцями, яка часом набувала форми громадянської війни, - наводить приклад С.О.Кравченко. Таке положення було до тих пір, доки білі діти були змушені спілкуватись з чорношкірими дітьми та навпаки: спеціальні автобуси розвозили дітей в спільні школи. [1]
Іграїзація як ігрова практика є звичайним станом сучасного суспільства постмодерна. [7] В іграїзованому суспільстві індивіди звикають до дуальності, що характерна для ігрової ситуації, коли події, що відбуваються, одночасно є реальними та нереальними.  До іграїзованих життєвих практик людей підштовхує безсилля вирішити серйозні життєві завдання. Якщо людина має сумніви щодо власної спроможності зробити дещо важливе, вона звертається до менш важливим або безглуздим завданням – до іграїзованих практик. Наприклад, участь у різних ток-шоу в якості статистів надає людині відчуття власної значущості та змоги змінити ход цієї історії. [1; 7]
Поняття іграїзації С.О.Кравченко пов’язує з регресією – переходом до більш низьких, спрощених, примітивних соціальних дій, що сприяє деструктивності особостистості. Регресія проявляється в різних формах – від вживання алкоголю до інших містичних або ризикованих ігрових практик, не зважаючи на можливі ризики, на правила безпеки, порушують закон. Виникають певні соціальні типажі – авантюрист, який спрямований на успіх всупереч всьому, або маріонетка без відчуття власного «Я», що згодна обманюватись та примикати до іргаїзованої маси. Такі особистості перестають бути творцями власного життя, а стають слугами власних ідолів, застерігає С.О.Кравченко [7]
Дискутуючи з дослідником, ми зазначимо, що, звичайно, в феномені іграізації наявні певні ризики. Проте особистість із високо розвиненою суб’єктністю, творець власної долі спроможний, постаючи над іграїзацією, заломлювати її в контексті ресурсу самоконструювання. Підключаючи стратегії саморефлексування, особистість розуміє іграїзацію як аспект карнавальності, відрив від буденності з метою пізнання змістів власного несвідомого та створення умов для самоздійснення.
Висновок: розглянувши механізми індивідуальної авторської міфотворчості, ми дійшли висновку, що основними з них є ті, які безпосередньо активізують культурно-історичний потенціал особистості й таким чином надають доступ і відкривають ресурс самоздійснення особистості в культурно-історичному просторі. Культурно-історичний простір ми розуміємо як епістему – певний спосіб упорядкування та переживання світу окремого соціоісторичного «організму» за О.Шпенглером (тобто однієї соціальної системи: етносу або нації) та його розвиток в ході історичного становлення. Культурно-історичний простір містить в собі такі культурні артефакти, які відображають приховані потенційні, проте актуальні для кожної особистості, екзістенційні смисли - моделі самоконструювання «Я». Культурно-історичний простір поколінь транслює такі культурно-історичні смисли.
В статті розглянуто основні механізми індивідуальної авторської міфотворчості. Інтертекстуальність (співперебування в одному тексті двох чи більше текстів) є перетином певних епістем, що в наслідку передбачає створення нового «тексту», здатного відбити потенційні смисли суб’єків культуротворчості. Психо-історичну реконструкцію як соціально-психологічний механізм індивідуального авторського міфотворення має діалогову природу реконструювання культурних артефактів, основним завданням якого є з’ясування  культурно-історичного поля смислів. Іграїзація – це переплетіння гри та реальності, що розповсюджується на всі сфери життя. Іграїзація як ігрова практика є звичайним станом сучасного суспільства постмодерна. Механізми індивідуальної авторської міфотворчості створюють єдине міфотворче поле, в якому уможливлюються перетинання різних епістем, трансляція та трансформація культурних смислів в діалозі з міфологічними вмістами різних історичних епох, а також створення ритуалізованих форм як продуктів іграїзації. Все це в цілому сприяє самоконструюванню «Я» в культурно-історичному просторі.
Література
1.   Васканян М. Интернет-ресурс: Философия игры и реальность. - http://www.dynacon.ru/content/articles/363/
2.   Джеймісон Ф. Постмодернизм и общество потребления // Логос. – М. - 2000. -  №4. – С.63-77.
3.   Ильин И. Постмодернизм. Словарь терминов. – М.: Инион-Ран. – 2001. – 383.
4.   Каменская Т.Г. Социальное знание и виртуализация социальной реальности / Т.Г.Каменская. – Одесса: Астропринт, 2009. – 280 с.
5.   Карпенко З.С. Аксіологічна психологія особистості. – Івано-Франківськ: Лілея – НВ, 2009. – 512 с.
6.   Клюйкова-Цобенко В.О. Суб’єктний принцип в дослідженні індивідуальної міфології особистості // Вісник Одеського національного університету. Т.14, вип. 17. – С. 163-169.
7.   Кравченко С. А. Играизация российского общества (К обоснованию новой социологической парадигмы) / С. А. Кравченко // Общественные науки и современность. – 2002. – № 6. – С. 143–155.
8.   Постмодернизм: Энциклопедия. Сост. А.А.Грицанов, М.А.Можейко. Интернет-ресурс: http://www.infoliolib.info/philos/postmod/pastish.html
9.   Сапогова Е. Е. «Легенды о себе»: к проблеме интерпретации личностных мифологем взрослых в психологическом консультировании / Е. Е. Сапогова // Психологическая служба. – 2003. – № 2. – С. 88–102.
10.   Сапогова Е.Е. «Римейки жизни»: конструирование автобиографического нарратива. // Известия ТулГУ. Серия "Психология" / Под ред. Е. Е. Сапоговой. – 2003. - № 5. - Ч.I. - С. 200-228.
11.   Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. – СПб.: «А-саd» АОЗТ «Талисман». – 2004. – 408 с.
12.   Чепа М.-Л. П’ять великих таємниць історичної психології. – К.: Ред.загальнопед.газ., 2005. – 128 с. – (Б-ка «Шк.світу»).
13.   Яремчук О. В. Індивідуальна авторська міфотворчість як самоініціація особистості в культурі // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина української держави: зб.наук.праць / за заг.ред.М.М.Слюсаревського, упоряд.Л.А.Найдьонова, Г.В. Мироненко. – К.: Міленіум, 2009. – Вип.9. – 280 с., с.261-270
14.   Яремчук О.В., Клюйкова-Цобенко В.О. Трансляція культурно-історичних смислів в індивідуальному авторському міфі. Проблеми загальної  та педагогічної психології. Зб.наук. праць Інституту психології ім.Г.С.Костюка НАПН України / За ред. С.Д.Максименка. Т.ХІІІ, ч.1. – К., 2011. – 378с. – С.359-367



« Последнее редактирование: 03 Февраль 2012, 17:13:04 от Victoria Kl. »