Форум ОНУ

Гость


Автор Тема: Трансформація національної самосвідомості та її віддзеркалення в монументалістиц  (Прочитано 5896 раз)

Оффлайн vnp

  • Абитуриент Форума
  • Сообщений: 2
  • Репутация 0
Пам'ятники історичним особистостям та історичним подіям.
     Оскільки історія будь-якого народу є також однією з найхарактерніших його ознак, зрозуміло, що трансформація національної самосвідомості та ідентичності, яка посилилася після розпаду Радянського Союзу, не могла не супроводжуватися появою численних пам’ятників українським історичним особистостям та історичним подіям.
     Так, за часів незалежності було встановлено декілька пам’ятників Володимиру Великому. Зокрема, у 1993 році відомий російський скульптор В’ячеслав Кликов подарував одну з своїх робіт - пам’ятник Святому рівноапостольному великому князю Володимиру - Севастополю. Спочатку планувалося встановити його на території Херсонеського заповідника. Проте, зважаючи на роль князя Володимира в історії Херсонеса, пам’ятник був встановлений у 1994 році не на території заповідника, а на шляху до нього. Благоустрій прилеглої території зроблено за проктом архітекторів А.Л.Шеффера та А.І.Баглея. Ще один пам’ятник князю Володимиру встановлений у 2001 році у жіночому монастирі Володимира-Волинського.
     Найбільш відомий пам'ятник великому князеві Ярославу Мудрому, за час правління якого Київська Русь досягла небувалого розквіту, стоїть у Києві поруч із Золотими Воротами. Автори цього пам’ятника - скульптори М. Білик, О. Редька, В. Сівко, архітектори Р. Кухаренко та Ю. Лосицький. Встановили скульптуру в сквері біля  Золотих воріт у 1997 році. Князь зображений сидячим з макетом Софіївского собору в руках.
     Останніми роками з'явилися численні пам'ятники героям козацької доби. Формується узагальнений образ українського лицаря - Козак Мамай, один з найвідоміших пам’ятників якому встановлено в центрі Києва. Козак Мамай, мабуть, найархаїчніший народний образ співця-воїна, хранителя одвічних знань, оборонця рідної землі й будителя народної волі. Особливою таємничістю оповито його характерництво, що вказує на унікальні якості його характеру, вдачі. Характерник – козак, наділений надприродними здібностями, чарівник, чародійник, чаклун, знахур. Характерники могли спиняти кров, замовляти біль, гоїти рани, напускати на ворога ману. Вважалося, що характерники можуть миттєво долати великі відстані, перетворюватися на різні предмети або ставати невидимими. Характерники були невразливими в бою й володіли особливими прийомами військового мистецтва, що забезпечувало перемоги козаків над ворогами. Таким епічним, напівміфічним героєм-характерником і виступає Козак Мамай.
     Ціла низка пам’ятників і пам’ятних знаків була присвячена гетьманам України. Так, один з відомих пам'ятників Дмитру Вишневецькому (Байді) встановлений перед Вишневецьким палацом. (Автори пам'ятника - скульптор – Я.Лоза та архітектор – В.І.Блюсюк). Тут народився Дмитро - Байда Вишневецький, легендарний засновник козацької дружини на Малій Хортиці, що стала першим прототипом Запорізької Січі на Дніпровських порогах. Другий відомий пам'ятник встановлений нещодавно на території національного культурно-історичного заповідника в Хортиці Запорізької області.
     Перший в Україні пам'ятник гетьманові Петру Конашевичу Сагайдачному було відкрито в рік проголошення незалежності України - в 1991 році. Цей пам'ятник, встановлений у Хотині (скульптор І. Гамаль), увічнював Сагайдачного як героя хотинской війни 1621року. В ті буремні часи очолюване Сагайдачним 40-тисячне військо відіграло вирішальну роль у розгромі Річчю Посполитою 300-тисячної турецької армії під Хотином.
     Знаменитий пам'ятник Богдану Хмельницькому у Києві був першим, але далеко не єдиним в Україні. Пізніше  пам'ятники Хмельницькому були встановлені у містах Чигирин на Богдановій горі, Хмельницькому, Черкасах, Запоріжжі,  Скалаті та в селі Суботові. Існує також пам’ятний знак Б. Хмельницькому на острові Хортиця. На камені напис: "У січні 1648 р. біля о. Хортиця запорізькі козаки на чолі з Б. Хмельницьким вперше розгромили загін польських гнобителів".
     У роки незалежності зявилися пам'ятники ватажкам народних повстань, зокрема, ватажкам Коліївщини - Максиму Залізняку та Івану Гонті. Так, в центрі селища Медвєдєвка Черкаської області нещодавно встановлений пам'ятник керівнику гайдамацького повстання 1768-1769 років, відомого під назвою Коліївщина, козацькому отаману Максиму Залізняку. Ініціаторами його створення стали вчителі-пенсіонери Чигиринського району Черкащини, які ходили від будинку до будинку з підписними листами та збирали на пам'ятник гроші. Недалеко від цього селища, на батьківщині Максима Залізняка у селі Івківці також встановлено погруддя козака Максима Залізняка роботи скульптора Івана Гончара. З недавніх пір кожного, хто прибуває до міста Христинівка, що на Черкащині, зустрічає на в’їзді пам’ятник Івану Гонті. Це перший пам’ятник в Україні одному з керівників Коліївщини (скульптор – В. Сулима). Його відкрили 24 жовтня 2009 року.
    Останнім часом з’являються в Україні і пам’ятники визначним історичним особистостям 20-го сторіччя. Так, є в Івано-Франківській області місто, яке називається Долина. У центрі міста, поряд із будинком райдержадміністрації, районної і міської ради у перші роки незалежності України поставили перший в нашій державі пам'ятник Михайлові Грушевському, чиїм іменем назвали й головну вулицю міста. Після нього пам’ятники видатному державному і громадському діячеві минулого століття, українському історику Михайлові Грушевському були встановлені в багатьох містах України. Зокрема, у 1994 році, пам’ятник Грушевському булв відкритий у Львові (скульптори — Д. Крвавич, М. Посікіра, Л. Яремчук, архітектор — В. Каменщик). Пізніше пам'ятник Михайлу Грушевському, першому президентові Української Республіки, голові Центральної ради був встановлений і в Києві - на куті вулиці Володимирської й бульвару Тараса Шевченко, біля Будинку вчителя (колишнього будинку Центральної Ради, яку очолював Грушевський). Символічно, що пам'ятник відкрили 1 грудня 1998 року, в день 7-ої річниці всеукраїнського референдуму, в якому більшість неселення висловилася за незалежність України. Автори проекту - скульптор В. Чепелик та архітектор М. Кислий.
       У 1989 році в місті Валки на Харківщині з’явився перший пам’ятник голодомору в Україні. Відтоді споруджували їх вже масово – і в селах, і в містечках, і у великих містах. У 90-х роках минулого століття такі пам’ятники були схожі один на одного– стела з великим православним хрестом у селі Заруддя на Полтавщині або пірамідка зі стовпами у вигляді свічок в селі Пустовіти на Київщині.. На Чернігівщині – в селі Сокиринці встановлено пам’ятник жертвам голодомору у вигляді хреста, обвитого колючим дротом. Прості пам’ятники. Недарма кажуть в народі: «Чим простіший пам’ятник, тим більшу журбу навіює».
     Перший загальноукраїнський меморіал, присвячений голодомору, з’явився у 1993 році на Зажур-горі поблизу Мгарського монастиря на Полтавщині. Це – 30 дзвонів, під пологом одного великого дзвону, увінчані хрестом. Він споруджений на кошт Українського фонду культури та громадськості Лубенщини. Архітектор пам’ятника – А.Ігнащенко, конструктор – І.Лебедич.  Меморіал пам'яті жертв голодоморів зведено в Києві протягом 2008 року і відкрито 22 листопада 2008 року, в День пам'яті жертв голодомору в Україні. Комплекс збудовано за проектом Народного художника України А. Гайдамаки, архітектор - Ю. Ковальов. Одним з останніх своїх указів на посту Президента України Віктор Ющенко 18 лютого 2010 року надав меморіалові статусу національного. Центр композиції меморіалу - «Свічка пам’яті» — 32-х метрова бетонна каплиця, виконана у формі білої свічки з позолоченим ажурним полум’ям.  Грані свічки прикрашені орнаментом з віконець, що нагадують українську вишивку. Ці висічені хрестики-віконці символізують душі українців, що загинули від голоду.
   В’ячеслава Чорновола - літературного критика, публіциста, діяча руху опору проти русифікації та національної дискримінації українців - часто називали й називають совістю українського народу, прапором незалежності 60-90-их років ХХ століття.  У грудні 2002 року пам'ятник трагічно загиблому політикові Вячеславу Чорноволу був споруджений у Львові (скульптор Іван Самотос), а 23 серпня 2006 року пам'ятник видатному державному і суспільному діячеві В'ячеславу Чорноволу було відкрито й у столиці України. За задумом авторів пам'ятника - скульптора Богдана Мазура та архітектора Юрія Мельничука - бронзовий Чорновіл «ламає стіну», проходить крізь неї і йде вперед розбудовувати українську державність.
Державна символіка в монументальному мистецтві України

     З набуттям незалежності в Україні все частіше стали з’являтися пам’ятники і пам’ятні знаки з зображенням тризубу. На сьогоднішній день в Україні існує 2 типи таких пам’ятників: монументи, присвячені якимось подіям чи особистостям, в яких тризуб відіграє лише допоміжну символічну роль, та пам’ятні знаки, безпосередньо присвячені Тризубу. Прикладом перших може слугувати монумент, присвячений увічненню пам’яті загиблих у битві під Крутами, який являє собою колону, увінчану тризубом, як символом незалежності України, за яку й були віддані життя загиблих у цій битві. Прикладом пам’ятників другого типу може слугувати пам’ятний знак на честь затвердження тризубу як основи сучасного малого герба України, відкритий 3 березня 2006 року у місті Коростені Житомирської області. Цей пам'ятник власним коштом спорудив місцевий підприємець В. Козаренко, який сам став і його автором. Місто для встановлення пам’ятника обрали не випадково: вперше тризуб затвердили національним гербом України саме в Коростені.
У Харкові в День Державного Прапора України встановили памятний знак, присвячений цьому національному символу. В центрі міста на проспекті Правди відбулася церемонія підняття Державного Прапора України. На честь свята харків’яни встановили найвищий в Україні флагшток заввишки 22 метри.
Одним з символів будь-якої держави є її національна валюта. Тому не дивно, що в Україні після набуття нею незалежності не тільки було введено власну грошову одиницю, але й почали з’являтися пам’ятні знаки на її честь. Подібним прикладом може слугувати пам’ятник гривні, встановлений у травні 2005 року у центрі Донецька біля одного з відділень Промінвестбанку.
     Набуття Україною незалежності поставило перед митцями завдання пошуку нових форм уособлення Батьківщини. Цей процес почався у кінці 20-го сторіччя, а перші відповідні пам’ятники почали з’являтися на вулицях і площах міст на початку третього тисячоліття. Подією, на честь якої були встановлені перші монументи нового типу, було святкування 10-ої річниці незалежності України. Так, у Києві, на майдані Незалежності, у 2001 році було споруджено монумент Незалежності – високу колону, що увінчана постаттю незалежної України – жінки, вдягненої у традиційне святкове українське вбрання, яка тримає в руках один з національних символів - гілку калини.
     Пам’ятник, присвячений 10-й річниці незалежності України, був встановлений у 2001 році і у першій столиці України – в Харкові. Його автори – скульптор О.Рідний та архітектор Ю.Спасов – також ознаменували річницю незалежності спорудженням високої 16-метрової колони, на верхівці якої сидить сокіл – символ волі, крила якого складені у формі тризуба. Вельми цікаво, що в харківському варіанті втілилася спроба митців переосмислити традиційний скульптурний образ України і подати цей жіночий образ не як звичний образ матері чи зрілої жінки, а як образ дитини. Зважаючи на 10-ту річницю незалежності, автори пам’ятника символічно зображують незалежну Україну у вигляді десятирічної дівчинки, що вдягнена в просте дівоче платтячко і стоїть, простягаючи у вітанні руки.  Символічно, що образом для фігури дівчинки, що розміщена біля підніжжя колонни послужила 10-річна Дарина Стрілець — перша дитина, що народилась у Харкові після проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. Пам'ятник доповнений 10-ма флагштоками з державними прапорами довкола. Вельми характерний для новітньої української монументалістики і напис навколо колони: “Боже, Україну бережи”. Зрозуміло, що нічого подібного не могло з’явитися на монументах в радянські  – підкреслено атеїстичні – часи.
Особливості національної кухні в монументальному мистецтві України.
     Символіка народної матеріальної культури була особливо насиченою у сфері традиційної кулінарії та харчування. І це закономірно, оскільки українці — споконвічний хліборобський народ — залишалися такими аж до кінця XIX століття. Відповідно до цього і традиційно-побутова культура в своїй основі грунтувалася на цінностях хліборобської праці, культі землі й родючості та шануванні головної цінності хліборобства — хліба. Український фольклор рясніє сюжетами його звеличування та підкреслення пріоритету: «Хліб — усьому голова», «Без хліба — нема обіду», «Хліб та вода — то нема голода». Мабуть, саме тому в Україні існує спеціальний пам’ятник хлібу, де відтворені добре знані кожному українцеві хлібо-булочні вироби, як то паляниця, батон, бублик та нарізані скибочки хліба.
     Взірцями світової народної кулінарії і водночас маркером самобутньої української культури ще у XVII—XVIII ст. стали такі страви, як борщ, галушки, вареники, горілка, узвар. Адже назви всіх цих страв вживалися у словосполученнях: український борщ, українські (полтавські) галушки, українські вареники, українська горілка, українське сало. Дійсно, українські вареники поряд з хлібом та борщем є одним з найвідоміших символів України. Вареник був елементом обрядової культури України, починаючи ще з часів Київської Русі.  Жодне більш-менш вагоме свято чи то у родині, чи то у громаді не обходилося без поїдання цієї страви. Мабуть, невипадково, зважаючи на виняткове значення вареників у національній свідомості українців, їх образ часто використовується в мистецтві. Не обійшла ця доля і монументальне мистецтво. Так, ще до появи відповідних взірців в Україні, пам’ятник улюбленій страві - у вигляді вареника на виделці - було споруджено в Канаді, у місті Торонто, де мешкає багато мігрантів з України. У вересні ж 2006 року у Черкасах також  відкрили пам'ятник українському варенику. Це був перший в Україні пам'ятний знак улюбленій страві. Проект пам’ятника створив заслужений художник України Іван Фізер. За його словами, в основі пам’ятника - козак Мамай, який їсть вареники, а фоном йому слугує величезний вареник у формі місяця.
     Пізніше – у серпні 2010 року –на Кіровоградщині, на 235 кілометрі траси Одеса – Київ біля ресторану «Сало» було відкрито пам’ятник «варенику, що переміг кризу 2009 року». Автором ідеї та дизайну був володар ресторану – ректор Київського національного університету культури та мистецтва Михайло Поплавський. На облицьованому плиткою постаменті височіть триметрова виделка. На ній – білий вареник, зроблений з полімерного матеріалу. Вночі пам’ятний знак, який виконує ще й функцію дорожньої реклами, зсередини підсвічується. Його добре видно усім водіям, що їдуть по трасі. На рівні людського зросту на виделці табличка «Пам’ятник варенику, який у 2009 році переміг кризу». «Перемога кризи» найймовірніше пов’язується  з відносною дешевизною страви, тобто її доступністю для усіх верств населення, навіть у часи кризи.
     У 2006 році в Полтаві було відкрито пам'ятник Полтавській галушці. Урочисте відкриття пам'ятника першого квітня було приурочене до Дня народження письменника Миколи Гоголя, який прославляв у своїх творах це національне українське блюдо. Пам'ятник галушці розташовано на історичному місці Полтави, біля музею українського письменника Івана Котляревського, в поемі якого («Енеїда») також згадується українська кухня з полтавськими галушками. Авторами масивного пам'ятника, спорудженого з каменя, є народний художник України Анатолій Чернощеков і скульптор Микола Цись. Пам'ятник, що символізує достаток і благополуччя сім'ї, постає у вигляді великої глибокої тарілки з готовими до вживання 12-ма галушками і ложкою на спеціальному постаменті.  Цікаво, що після спорудження пам'ятника галушка стала офіційним символом Полтави, а пам'ятний знак галушці офіційно внесено до символіки міста.
     У 2008 році на Київщині на честь 40-річчя Інституту картоплярства Української академії аграрних наук відкрито пам'ятник  її величності картопляній Бульбі. Встановили його на подвір'ї інституту, у селищі Немішаєво Бородянського району Київської області. Автор пам'ятника - скульптор із Могилева-Подільського Микола Крижанівський. Поява пам'ятника картоплі в Україні не випадкова. Картопля в Україні - це другий хліб, найпопулярніший продукт в сьогоденні. У вересні 2009 року у місті Коростені на Житомирщині, що славиться своєю картоплею, відкрили пам’ятник одній з найулюбленіших картопляних страв – дерунам. Автором пам'ятника був коростенський художник В. Козиренко. Пам'ятник зроблено у вигляді корзини з дерунами, встановленої на постаменті з сірого і червоного граніту, видобутого в Коростенському районі.
   Картопля – це не єдина овочева культура, увічнена в Україні. Унікальний пам'ятник, зроблений у вигляді погрібця та діжки з огірком, був відкритий у 2005 році поруч із Ніжинським консервним комбінатом, виробником відомого за межами України продукту. Гранітний ніжинський огірок важить понад 50 кілограмів, а брилу, з якої він зроблений, привезли аж з Італії. Ідея пам'ятника належала Ніжинському міськвиконкому, а втілити її допоміг автор проекту - Леонід Воробйов.
     Не тільки ніжинські огірки ( як овочева культура, пов'язана з певним регіоном України), здобули всеукраїнське і не тільки українське визнання. Полюбляють у нас і інші культури, найбільш успішне вирощення яких асоціюється в народній свідомості з певною областю країни. Прикладом останніх могуть слугувати херсонські кавуни. Саме тому нещодавно на трасі Дніпропетровськ – Херсон був встановлений пам'ятник цій улюбленій в народі величезній ягоді. Ще один пам'ятник кавунові був встановлений у серпні 2008 року до дня Всеукраїнського фестивалю «Солодке диво», який традиційно проходить у Голій Пристані на Херсонщині – кавуновій столиці України.
     Говорячи про українську традиційну кухню не можна не згадати тих представників тваринного світу, які в національній свідомості є ледь не найголовнішими маркерами української культури. Мабуть, найвизначніша роль серед них належить свині й стравам з неї, а всім відомі вирази типу «Який же українець не любить сала» є ще одним свідченням визначної ролі і цих тварин, і продуктів, які з них виробляються, для природної усталеної життєдіяльності народу. Проявом усвідомлення цієї ролі є встановлення декількох пам’ятників свині в різних куточках України. Одним з перших був встановлений пам’ятник свині у Ромнах. Своїм образом роменська Свинка, встановлена 1 квітня 2000 року під час проведення Першого всеукраїнського гумористичного фестивалю «Любителів сала», вселяє оптимізм, упевненість у стійкості, матеріальному та духовному багатстві нашої землі. На постаменті гранітна плита з написом «Від щирих українців». Пам’ятник свині викликає усмішку та піднімає настрій жителів і гостей Ромен, він є найулюбленішим об’єктом для фотографів.
     Після Ромен у 2002 році пам’ятник свині з двома босоногими дітьми-пастухами встановили у Полтаві за ініціативи директора Українського інституту свинарства Валентина Рибалка — «бо які ж полтавські галушки без смаженого сала». «Одвічною годувальницею українського народу» названа свиня у написі на цьому пам’ятнику. Пам'ятник Свині і Салу з'явився в Луцьку у 2009 році. Вирізана з дуба 850-кілограмова тваринка з шматком Сала потрапила в “Книгу рекордів України”. Пам'ятник являє собою вирізьблену з дуба свиню, що сидить на лаві, а в ратицях тримає здоровенний шмат сала. 
     Приморське місто Бердянськ вирішило увіковічити іншого годувальника українського народу (принаймні тієї його частини, яка живе біля моря) - бичка. Ця маленька рибка не тільки символ міста. Вона насправді не раз рятувала його жителів у часи воєн та голодоморів. Так, під час ІІ світової війни, окупований Бердянськ залишився без їжі. І саме ця риба врятувала місто від страшного голоду. Вдячні жителі Бердянська встановили пам’ятник своєму рятувальнику на приморській площі, в центрі міста. На його п’єдесталі великими буквами так і написано - “Бичку-годувальнику”. Автором пам'ятника став Микола Мироненко.
Монументальне відтворення рис національного характеру.
В жовтні минулого року в Тернополі на бульварі Тараса Шевченка відкрили другий в Україні та Європі 2,5 метровий пам’ятник бджолі-трудівниці. Як сповістив один з меценатів встановлення пам’ятника Василь Чубак, ця скульптурна композиція символізує працьовитість українців. Ескіз і проект пам’ятника бджолі виготовив львівський скульптор і архітектор В’ячеслав Матвєєв.
Проте не тільки позитивні характеристики українського національного характеру є предметом віддзеркалення в монументальному мистецтві. Так, 17 жовтня 2007 року в місті Бердянську було відкрито пам`ятник українській жабі. Жаба з сигарою, двома мобільними телефонами, пачкою банкнот і масивним золотим ланцюгом сидить на головах чотирьох людей: чоловіка, жінки, старого й дитини. Вона служить наочним уособленням фрази «жаба давить», символізуючи той факт, що такі вади як заздрощі й жадібність, проявів яких хотілося б у нашому житті скоротити, останнім часом є актуальними серед представників усіх верств суспільства і усіх вікових груп.
Цікаво, що через рік [cenzored]огічний пам'ятник українській жабі встановили в місті Гола Пристань Херсонської області. Ідея прикрасити цією скульптурою набережну Гопри (так скорочено називають своє місто його мешканці) виникла напередодні 299-ліття міста. Незвичною є предісторія появи цього пам`ятника. Організатори його створення оголосили конкурс серед місцевого населення на найкраще відтворення українського пороку. В результаті народного голосування було встановлено, що найбільша біда українців - це жадібність і заздрість. Тому саме ці негативні риси українського характеру й вирішили відтворити. Автором композиції виступив херсонський художник Олександр Тепляков. 200-кілограмову скульптуру української жаби встановили в улюбленому місці городян – на набережній. За півроку до відкриття пам'ятника був оголошений народний конкурс на найкращий підпис для композиції. Віршовані рядки повинні були визначити, що втілюватиме Голопристанська жаба. Перемогли в конкурсі рядки, які й висічені зараз на постаменті:
Якби вас жаба не давила,
І щоб була у нас ще сила,
І ще щоб мудрості додати -
Яку б країну можна мати!
На жаль, обсяг публікації не дозволяє не тільки подати в ній фото пам'ятних знаків, про які йдеться в статті, але й розглянути інші суттєві складові національної самосвідомості, які відтворює сучасна монументалістика. Більше того, поза увагою залишається багато інших проблем, зокрема, проблема конфліктогенних зон в сучасній національній самосвідомості, одним з виразних проявів якої є так звана «війна пам'ятників» (особливо часто це стосується уявлень у різних верств українського суспільства щодо ролі й значення в історії України тих чи інших особистостей, як то Сталіна, Катерини ІІ, Мазепи, тощо і необхідності їх увічнювати). Проте, й наведений матеріал, на наш погляд, наочно доводить думку про те, що твори монументального мистецтва можуть слугувати гарним матеріалом для історичної психології, зокрема, того її напрямку, який вивчає національну самосвідомість та національну ідентичність в різні історичні епохи.

Список використаних джерел
1.   Гнатенко П.И. Национальная психология. – Днепропетровск: «Полиграфист», 2000.
2.   Комаров Р.  Герой та пам’ятник герою як фактори ідентичності: приклад Донецька \\ Схід / Захід. Випуск 9–10. Спеціальне видання - www.nbuv.gov.ua/Portal/Soc_Gum/Szikz/2008_9.../10_Komarov.pdf
3.    Левіч В. Пам'ятник жабі, або Національна ідея як втілення національного характеру - http://dere.com.ua/library/reshta/zhaba.shtml
4.   Павленко В.Н., Корж Н.Н. Трансформация социальной идентичности в Украине и России // Психологический журнал. - 1998. - №1. – С.75-88.
5.   Павленко В.М., Таглин С.А. Общая и прикладная этнопсихология: Учебное пособие. – М.: Тов-во научных изданий КМК, 2005. – 483 с.
6.   Павленко В.М. Проекції національної свідомості в монументальному мистецтві України. Навчальний посібник. – Х.: ХНУ ім.Каразіна, 2010 – 180с.
7.   Павленко В.Н. «Понятия «национальное самосознание» и «национальная идентичность» и их проекции в монументальном искусстве Украины» \\ Теоретические проблемы этнической и кросс-культурной психологи 26-27 мая 2010 года   г. Смоленск Вторая  международная научная конференция, с.194-197.
8.   Хотинец В.Ю. Этническое самосознание. – СПб: «Алетейя», 2000 – 240с.
9.   Barrett M. Children’s knowledge, beliefs and feelings about nations and national groups. – Psychology Press, 2007.
10.   Connerton P. How Societies Remember. Cambridge: Cambridge University Press, 1991.
11.   Wanner C. Urban Landscape // Wanner.C. Burden of Dreams: history and identity in post-Soviet Ukraine. – The Penn State University Press, 1998. Pp.: 171-201.


Оффлайн vnp

  • Абитуриент Форума
  • Сообщений: 2
  • Репутация 0
УДК 316.273:73.04(477)(075.8)
Павленко Валентина Миколаївна,
к.псих.наук, доцент кафедри прикладної психології Харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна

Трансформація національної самосвідомості та її віддзеркалення в монументальному мистецтві України.

     Анотація
     Стаття присвячена проблемі трансформації української національної самосвідомості у перехідний період від радянського суспільства до незалежної держави. Наведено диференціацію понять «національна самосвідомість» і «національна ідентичність». Про[cenzored]ізовано, як трансформація певних складових національної самосвідомості відображається в продуктах життєдіяльності народу – в трансформації їх втілення засобами монументального мистецтва України.
Ключові слова: національна самосвідомість, національна ідентичність, [cenzored]із продуктів діяльності; конфліктогенні зони, історична психологія.

     Питання щодо співвідношення понять «національна самосвідомість» і «національна ідентичність» й досі залишається дискусійним. Одні автори розглядають ці два поняття як синоніми, інші вважають ідентичність складовою самосвідомості (наприклад, В.Ю.Хотинець, 2000), є автори, для яких ці поняття є незалежними і такими, що ніяк не перехрещуються (наприклад, П.І.Гнатенко, 2000), і, нарешті, не рідко також зустрічаються варіанти відмови від одного з понять. Ми пропонуємо під національною самосвідомістю розуміти результат процеса рефлексії національною спільнотою власної життєдіяльності, наслідком якого є виділення системи ознак, що диференціюють її від інших спільнот, формують і консолідують цю спільноту, а також системи відношень до неї. Під національною ідентичністю пропонується розуміти результат співвіднесення себе як члена національної спільноти з даною спільнотою, що відбувається на когнітивному, афективному й поведінковому рівнях. Таким чином, зазначені поняття принципово відмінні, передусім тим, що суб’єктом національної рефлексії є спільнота, і, відповідно, в основі національної самосвідомості лежить процес співставлення спільнот, в той час як суб’єктом ідентифікації є індивід, а в основі національної ідентичності – процес співвіднесення індивіда як члена спільноти і спільноти в цілому. Разом з тим спільною для обох понять може бути система критерів за якими проводиться співвіднесення. Для процеса ідентифікації часто використовується система критеріїв, що вже виділена в національній самосвідомості – особливості територіальної локалізації, мови, національних емблем, символів, інститутів, звичаїв, традицій, істиричних подій та історичних фігур, що символічно репрезентують націю, уявлення про типові риси національного характеру, стереотипи поведінки тощо (Barrett, 2007).
     Не простим є також питання щодо способів дослідження національної самосвідомості і національної ідентичності. Найбільш популярними для цього є різні опитувальники, анкетування, шкалювання тощо. Саме ці методи використовувалися нами в попередніх працях, зокрема при дослідженні трансформації ідентичності в посттоталітарному суспільстві (Павленко, Корж, 1998). Разом з тим, хотілося б показати, що ця проблема може вивчатися й іншими засобами, наприклад, за допомогою популярного у вітчизняній психології метода [cenzored]іза продуктів діяльності.
    Ідея дослідження будь-яких національних особливостей психіки шляхом вивчення продуктів діяльності народу, шляхом [cenzored]ізу зразків його матеріальної та духовної культури не нова і йде від праць В.Вундта, К.Кавеліна та інших. Про це багато написано й сказано  (зокрема, Павленко, Таглін, 2005). Разом з тим важливо підкреслити, що увага дослідників була спрямована, за рідким виключенням (наприклад,Wanner, 1998), на [cenzored]із вербальних культурних форм, в той час як невербальні продукти життєдіяльності народу залишалися без належної уваги. Тому метою даної роботи стало вивчення невербальної форми культури – монументального мистецтва України і відображення в ньому особливостей національної самосвідомості в період формування незалежної держави.
Співставлення пам’ятників і монументів наших часів з пам’ятниками радянської епохи дає, на наш погляд, цікавий матеріал для поглибленого вивчення особливостей української національної самосвідомості.
     Дійсно, зверніми увагу на те, що і загальна кількість пам’ятників і пам’ятних знаків, і їх асортимент у радянську епоху був вельми вузьким. Переважно це були пам’ятники Леніну та іншим героям революції, узагальнені пам’ятники загиблим солдатам та героям війни, пам’ятники людині праці (різноманітні [cenzored]оги славнозвісних робітника і колгоспниці), пам’ятні знаки, присвячені видатним вченим, діячам літератури й мистецтва, образи яких пройшли жорстку перевірку радянської цензури і були схвалені керівництвом країни. Для пам’ятників радянської епохи характерним є й те, що в них не використовувалася й не могла використовуватися будь-яка етнонаціональна символіка, бо одна з головних ідеологічних догм тієї епохи – «формування нової історичної спільноти – радянський народ», заздалегідь виключала можливість нагадування про будь-які етнонаціональні відмінності.
     Ледь не єдиною можливістю набути монументальними творами певних етнонаціональних ознак за часів радянської влади могла стати ситуація створення пам’ятників, які повинні були демонструвати дружбу українського і російського народу. Зокрема, така ситуація склалася, коли потрібно було відзначати річницю Переяславської Ради. Це була гарна нагода ще раз продемонструвати і навіки закарбувати у камені єдність двох братніх республік.  Тому у 1961 році в місті Переяслав-Хмельницький Київської області, недалеко від того місця, де відбулася історична Переяславська Рада, був встановлений пам’ятник “Навіки разом”. На постаменті ми й зараз бачимо двох жінок в традиційних – російському та українському – національних костюмах, які, привітно посміхаючись і обіймаючи одна одну, крокують у світле комуністичне майбутнє.
     Набуття Україною незалежності й формування національної самосвідомості відбилося в певних знакових трансформаціях у монументальному мистецтві України. Розглянемо докладніше деякі основні напрямки, в яких змінювалися пошуки традиційної радянської монументалістики.
Пам'ятники і пам'ятні знаки, що локалізують Україну в часі і просторі.        
     Зважаючи на те, що однією з найусвідомлюваніших народом етнодиференціюючих ознак є територія, на якій проживає певний етнос, можна було припускати, що з набуттям Україною незалежності та початком формування національної самосвідомості в країні повинні з'явитися пам'ятники, які більш або менш чітко окреслюють територіальні кордони України. І такі пам'ятники з'явилися. Одним з способів територіальної фіксації в монументальному мистецтві України стали пам'ятні знаки, що визначають географічний центр України. Так, згідно з даними Державного комітету природних ресурсів України, географічний центр України має координати 49°01'39" північної широти і 31°28'58" східної довготи. Цей центр розташований на північній околиці села Мар'янівка між райцентром Шпола і селом Матусів Черкаської області. Саме там, на околиці Шполи у 2004 році і було споруджено пам'ятний знак, який нагадує про цей факт.
     Ще одним з способів територіальної фіксації може слугувати визначення території України відносно якихось інших точок відліку, наприклад, через знаходження її положення відносно Європи. Такі пам'ятні знаки теж  існують у нашій країні. Так, за 20 км від райцентру Рахів, що у Закарпатті, розташувалося село Ділове. У другій половині XIX століття ці землі належали Австро-Угорщині. У 1885-1887 роках географи Австро-Угорської імперії проводили геодезичні дослідження в Закарпатті. Тоді ж  було з'ясовано, що в Верхнетісянськой котловині може знаходиться центр Європи. Вчені з віденського Імператорського військово-географічного інституту після ретельного вивчення визначили місце передбачуваного географічного центру Європи, і в 1887 році там був встановлений історичний знак з каменем. Зі створенням у 1992 році Карпатського біосферного заповідника ця територія потрапила до його Кузійської філії. На початку нового тисячоліття тут обладнали невеличкий паркінг і з’явилося монументальне панно, що кожного, хто їде на Закарпаття через Яблунецький перевал, попереджає, що він перетинає географічний центр Європи.
     Одним з способів визначення територіальних параметрів тієї чи іншої країни може слугувати також визначення відстані від центру її столиці до центрів столиць інших держав. Цей спосіб також з набуттям Україною незалежності знайшов своє відображення в монументальному мистецтві України. Так, у самому центрі Києва, на майдані Незалежності, біля Головпоштамту, з 1996 року височить Монументальний знак початку відліку відстаней від цент¬ру Києва - мармурова колона з постаттю архістратига Михаїла (скульптор - А.В. Кущ) — покровителя Києва, коло підніжжя якої зафіксовано географічні координати відстані від цієї точки до обласних центрів України, а також столиць усіх держав-членів Всесвітнього поштового союзу. Пізніше, на прохання мера м. Донецька, до 70-річчя Донецького регіона, постать Архангела подарували Донецьку. Подарованого архістратига Михаїла на тому ж стовпі відліку відстаней замінили на знак "Всесвітньої пошти". Таким і бачать сьогодні цей пам'ятний знак усі перехожі.
   Для національної свідомості будь-якого народу, мабуть, важливим є не тільки формальна фіксація кордонів своєї держави, а й ідея про непохитну цілісність цих кордонів. Тому в багатьох країнах можна бачити монументи, які у той чи інший спосіб відтворюють ідею захисту Батьківщини. Одним з варіантів подібних монументів, є пам’ятники, в яких ця ідея передається через зображення жіночого образу, який уособлює Батьківщину-Мати, з зброєю в руках. Мабуть, найвідомішим в Україні узагальненим образом “Батьківщини-Матері” такого типу є відповідний монумент, що височить в Києві на березі Дніпра і відноситься до “Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років”. Цей комплекс було відкрито на день Перемоги у 1981 році. Автором проекту був творець меморіалу “Батьківщина-мати” у Сталінграді Євген Вучетич. Проте оскільки Вучетич передчасно помер і не зміг закінчити цієї роботи, проект очолив український скульптор Василь Бородай. Йому допомагали скульптори Ф.Сагоян, В.Винайкін, а також архітектори В.Єлізаров, Г. Кислий та М.Фещенко.
     Скульптура, яку видно з багатьох точок Києва, являє собою величну жінку, яка в одній руці тримає 16-метровий меч, а в другій – щит з гербом СРСР. У багатьох містах і селах України можна побачити схожі монументи “Батьківщини-матері”, що увічнюють пам’ять про події Великої Вітчизняної війни. Усі ці образи, різні за способом виконання, мають і певні спільні особливості. Найголовніше, зрозуміло, те, що усі постаті різними засобами нагадують про трагедію війни: зосереджені сумні обличчя літніх жінок, відповідна поза та вираз обличчя дають відчути жах війни і сум України за своїми синами і дочками, що загинули у воєнному пеклі. Звертає на себе увагу також те, що, як правило, фігури “Батьківщини-матері” – це дійсно величні постаті, що підкреслюється і розмірами скульптури (зокрема, висота скульптури “Батьківщина-Мати” у Києві становить 62 метри, а загальна висота скульптури з постаментом – 102 метри). Як уже зазначалося, подібні пам’ятники, створені у радянські часи, здебільшого не несуть у собі ніякого етнонаціонального відбитку. А оскільки вони створювалися ще за часів Радянської влади в усіх республіках одними і тими ж авторами, вони підкреслювали загальні радянські атрибути і символи (зокрема, той же герб СРСР на щиті Батьківщини-матері у Києві).
     Зрозуміло, що з набуттям Україною незалежності подібні пам’ятники повинні були й оформлюватися по-іншому. Наприклад, варіантом, що увічнює всіх захисників кордонів України усіх часів, є пам’ятник «Захисникам кордонів Вітчизни всіх поколінь», відкритий 26 травня 2004 року в Києві. Його автори - скульптори Валерій Медведєв, Олександр Родіонов, Юрій Багалік та архітектор Юрій Лосицький. Пам’ятник розташований неподалік Золотих воріт, на майданчику біля будівлі Державної прикордонної служби України.  Відомо, що багато століть тому неподалік від Софії та Золотих воріт був неприступний вал — кордон стародавнього Києва. Тут приймали удар ворога тодішні захисники. Тут гартувалися їхня сила й міць. Тому символічно, що пам’ятний знак встановлено саме на цьому місці. На постаменті — виготовлений з граніту й бронзи козак з пістолем та шаблею на бойовому коні. Із понад семиметрової висоти прадавній прикордонник, піднявшись на стременах, зосереджено дивиться вдалечінь. Про те, що це прикордонник саме козацьких часів, говорить специфічний одяг тієї епохи та типова козацька зачіска – оселедець. Смуги на передній частині постаменту символічно нагадуть прикордонні смуги. Тризуб над ними зайвий раз підкреслює, що захищаються кордони України.
     В національній свідомості українців Україна певним чином фіксується не тільки в просторовому вимірі, але й в часі. Це знаходить своє відображення і в монументальному мистецтві. Проте складається враження, що, якщо в просторовому вимірі митці намагаються максимально точно визначити й зафіксувати розміри країни, то настанова щодо часового виміру дещо інша.  Складається враження, що головна ідея щодо часових координат України, це максимальне розширення часу її існування, при тому що останнє стосується не тільки минулого, але й майбутнього. Про стародавність України мають нагадувати такі пам’ятники, як пам’ятний знак в Переяславі-Хмельницькому, присвячений першій згадці про Україну, пам’ятні знаки, присвячені крещенню Київської Русі тощо. Характерними є й назви відповідних пам’ятників, скажімо, «Вічний Київ». Автор цієї скульптурної композиції - видатний скульптор сучасності Франк Мейслер. Його публічні  роботи та скульптури знані у різних куточках світу та виконані за індивідуальними і спеціальними  замовленнями. Загальна композиція скульптури уособлює свято високої духовності та миру на Землі. Над кулею, яка обертається, - образом колиски людства в обрамленні рельєфів соборів та церков Києва витає голуб - вічний символ добра та миру.
     Не менш красномовними щодо часових настанов є й написи на пам’ятниках. Типовим прикладом останнього є напис на пам’ятному знакові на острові Хортиця «Ми були є й будемо, бо у нашому родоводі…» і далі низка імен відомих українців, що вкотре підкреслює ідею вічності українського народу.
Пам'ятники і пам'ятні знаки, присвяченні вшануванню української мови, писемності та літератури.
     Окрім території однією з найважливіших етнодиференціючих ознак будь-якого етносу є його мова. Тому не дивно, що усвідомлення цього факту в національній свідомості й висловлення почуттів по відношенню до української мови, писемності та літератури повинно було спричинити до появи відповідних проекцій в монументальному мистецтві.
     Так, ціла низка пам'ятних знаків присвячена в Україні святим Кирилу та Мефодію, чия напружена праця стала передумовою виникнення в подальшому української мови та літератури. Найбільш відомим є пам'ятник батькам слов'янської азбуки (кирилиці) у Мукачеві (скульптор І. Бровді, архітектор А. Андялоши) -  місті, де колись зупинялися Кирило і Мефодій по дорозі з Болгарії до Чехії. Цей пам'ятник у свій час був високо оцінений церквою, тому у квітні 2009 року у Києві на території Києво-Печерської Лаври поблизу Дальніх печер встановили його точну копію.  
     9 листопада в Україні щороку відзначається свято - День украї́нської писе́мності та мо́ви. За православним календарем — це день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця.  Свято встановлено 9 листопада 1997 року, коли Президент України Леонід Кучма на підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства видав Указ № 1241/97 «Про День української писемності та мови». В Указі зазначено: «Установити в Україні День української писемності та мови, який відзначати щорічно 9 листопада в день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця». Саме у цей день за традицією покладають квіти до пам'ятника Несторові-літописцю, що був відкритий напередодні формального оформлення незалежності – у 1988 році  у невеличкому сквері поблизу Києво-Печерської Лаври.  Автори пам'ятника - скульптор — Ф.Согоян та архітектор — М. Кислий.
     У Переяславі-Хмельницькому нещодавно постав пам'ятник невідомому авторові «Слова о полку Ігоревім». Скульптурна композиція складається з фігури чоловіка, вдягненого за традиціями тієї доби, що сидить, тримаючи на руках рукопис «Слова», та найбільш відомих персонажів твору – невеличкої кінної скульптури князя Ігоря та постаті княгині Ярославни, мабуть, під час її знаменитого «Плачу». Проте, пам'ятник у Переяславі-Хмельницькому не єдиний, що нагадує нам про невідомого автора «Слова» та сам твір. Два пам'ятні знаки, присвячені «Слову о полку Ігоревім», можна побачити і на Луганщині. Один з них присвячений невідомому автору «Слова» (автор – І.М.Чумак), другий - відтворює картину походу Ігоря. Його автори – луганський скульптор, Заслужений художник України М. Можаєв, архітектор – М.Поздняков, художник – В.Горбулін. Цей пам'ятник був відкритий у 2003 році на честь 65-річчя утворення Луганської області. Спорудження цих пам'ятників саме на Луганщині не випадкове – вважають, що саме на цих землях відбувалися вдавнину події, описані у творі.
     30 листопада 2011 року в закарпатському селищі Королево відбулося урочисте відкриття пам'ятника Королівському Євангелію, якому  виповнилося 610 років. Ця пам’ятка була створена Станіславом Граматиком і вважається сьогодні найдавнішою збереженою кириличною книгою, що була створена на Закарпатті. Королівське Євангеліє на 160 років давніше за славнозвісне Пересопницьке Євангеліє, на якому приймають присягу президенти України. Королівське Євангеліє зберігається в Закарпатському краєзнавчому музеї в Ужгороді. У кінці книги вказано, що вона переписана 1401 року Станіславом Граматиком у Нєлабському замку в Кральхазі (сьогодні - селище Королево Виноградівського району). Королівське Євангеліє вважають однією з найприкметніших у художньому плані книжок ХІV - початку ХV ст. На думку вчених, це Євангеліє - не тільки цінна пам’ятка мистецтва художнього оздоблення, але й важливе джерело вивчення історії мови на Закарпатті, адже в ньому відбиті деякі риси живої української мови кінця ХІV - початку ХV ст., у тому числі й специфічні закарпатські особливості.
     У селі Пересопниця Рівненської області в 2011 році святкували 450-річчя Пересопницького Євангелія, де нещодавно було споруджено пам'ятник цій Першокнизі. Це Євангеліє мало хто бачив, а гортати — і поготів. Свого часу нею захоплювалися Шевченко й Максимович, а нині, поклавши руку саме на цю книгу, свою Присягу на вірність українському народові приносить кожен новообраний президент України. Це робили  Леонід Кравчук і Леонід Кучма, Віктор Ющенко і Віктор Янукович. Пересопницьке Євангеліє – визначна рукописна пам'ятка староукраїнської літературної мови й мистецтва, переклад євангелія так званою простою мовою, досить близькою до народної. Як свідчить приписка в рукопису, переклали Євангеліє 1556-1561 син протопопа М. Василевич та архімандрит православного монастиря Григорій у с. Пересопниця.
    Інтенсивне формування нової української мови дослідники відносять до другої половини ХVІІІ-ХІХ століть, а зачинателем сучасної української літературної мови вважається І. П. Котляревський (1769—1838) - український письменник, поет, драматург і громадський діяч, автор поеми «Енеїда» (1798), що стала першим в українській літературі твором, написаним живою народною мовою. Визначна роль Котляревського у розвитку української мови та літератури неодноразово підкреслювалася засобами вітчизняної монументалістики. Перший в історії пам'ятник Івану Котляревському був споруджений в обласному центрі України, місті Полтаві, де він народився і прожив більшу частину свого життя. Цей монумент вважається  шедевром українського скульптурного мистецтва. Він встановлений ще в дорадянську епоху - 30 серпня (12 вересня) 1903 року. Пам'ятник і зараз можна побачити на своєму первинному місці — на бульварі, що названий іменем письменника - бульварі Котляревського. За часів незалежності Котляревському було встановлено ще декілька пам’ятних знаків. Зокрема, у 2004 році у Чернівцях, на розі вулиць Івана Котляревського та Лесі Українки, відкрито пам'ятну стелу українській писемності. Пам'ятник (скульптор В. Гамаль) являє собою колону з барельєфом І. П. Котляревського і написом «Енеїда», Внизу міститься напис "Літописцям Русі-України, подвижникам української писемності". Цей пам'ятний  знак відкрито до 235-ї річниці від дня народження І. П. Котляревського на вшанування всіх відомих та безіменних сподвижників літописання й українського письменства, які свій талант, силу духу та своє життя віддали одній великій і нелегкій справі обстоювання, збереження й збагачення того, що вирізняє українців поміж народів світу — рідної мови.
     Якщо зачинателем сучасної української мови і літератури вважається І.П.Котляревський, то їх основоположником  і творцем літературної норми — Т. Г. Шевченко. Образ Тараса Шевченка, як жоден інший образ національної свідомості, символізує ідею українства і українськості. Саме тому пам'ятники Тарасу Шевченку встановлюються скрізь, де хочуть або треба вшанувати Україну чи українців. Попри всю повагу до Великого Кобзаря як конкретної історичної особистості, треба визнати, що зараз його образ набув виняткового символічного значення, фактично такого, яке мав, скажімо, образ Леніна в радянській державі, або такого, яке мають заідеологізовані образи-символи інших народів. Може саме тому в Україні відомі випадки, коли з набуттям незалежності в Україні скидали з постаментів фігури вождя революції та встановлювали на ті ж постаменти погруддя Шевченка, підтверджуючи тим самим стародавнє прислів'я: «Святе місце пустим не буває».
     Цікаво дослідити, як зараз уживаються між собою в українській національній свідомості ці два образа-символа – Леніна та Шевченка. Треба зразу ж відмітити, що усталеного загальноприйнятого співвідношення їх на сьогоднішній день не існує. Їх співвідношення має виразну регіональну специфіку. Так, якщо  звернутися до представленості цих образів в сучасному монументальному мистецтві України, то не важко помітити, що в Західній Україні багато монументів Леніну було знищено або пошкоджено, а натомість – ледь не в кожному селі чи містечку урочисто відкриваються пам'ятники Шевченку. На сході та півдні України з подібними перетвореннями не поспішають, тому пам'ятники Леніну, як і за радянських часів, суттєво домінують за своєю кількістю. Цікаво спостерігати те, що діється в центральній Україні. Тут нечасто почуєш про знищення чи сплюндрування пам'ятника вождю революції, проте монументів Шевченку з часом стає все більше. Тому в центральних областях можна інколи спостерігати, як пам'ятник Леніну височить на початку центральної вулиці, а монумент Шевченку на її закінченні або навпаки. Якщо визнати, що монументальне мистецтво дійсно відтворює особливості національної самосвідомості, то ця картинка є надзвичайно виразним відображенням регіональних особливостей сучасного світогляду українців.
     В Україні встановлені численні пам’ятники не тільки загиблим захисникам територіальної цілісності України, сучасне монументальне мистецтво віддає шану й захисникам свободи слова.  Так, 22 грудня 2008 року у Києві було урочисто відкрито Пам’ятник Ґонґадзе та журналістам, які загинули за свободу слова. Пам'ятник зроблено за проектом вінницького скульптора Юрія Козерацького. Він складається з двох частин: на гранітному п'єдесталі бронзове семиметрове «дерево життя», на листі якого вигравіювані портрети загиблих журналістів, а посередині замість стовбура отвір у вигляді пера; перед деревом стоїть чоловік у довгому пальті, який символізує Георгія Гонгадзе.
Релігійна складова національної самосвідомості в монументальному мистецтві.
Україна не тільки багатонаціональна, а й поліконфесіональна країна, в якій співіснують численні релігійні течії. Проте, оскільки більшість населення сповідує християнство, то зрозуміло, що саме християнські образи найбільш поширені і в монументальному мистецтві України. Таких пам’яток не дуже багато, бо вони не могли споруджуватися в радянський, підкреслено атеїстичний, період існування української республіки, проте за часів незалежності почався процес не тільки побудови чи відбудови соборів та церков, але й  процес спорудження відповідних пам’ятних знаків, що вшановують Христа чи Богородицю, святих та апостолів, відтворюють відомі усім біблейські історії.
     Так, перший в СНД пам'ятник Ісусу Христу встановлено в Харкові 10 серпня 2001 року на території Покровського монастиря до 2000-річчя Різдва Христова. Автором ідеї та ескізного проекту був митрополит Харківській та Богодухівський Никодим. Реалізували ідею відомий харківський скульптор І. Ястребов та архітектор М. Ядченко. Скульптура Ісуса Христа на повний зріст стоїть на земній кулі, що розташована на гранітному постаменті. "Приидите все вернии, Воздадим хвалу Богови"- написано на пам'ятнику.
     На відміну від пам'ятників, в яких символічно переосмислений саме образ Ісуса Христа, в Україні зустрічаються й пам'ятні знаки, що відтворюють певні біблейські сюжети. Так, у 2002 році на Трускавцецькому курорті, куди всі курортники приїжджають полікуватися і попити знамениту водичку “Нафтуся”, на честь 175-ої річниці курорта було відкрито пам’ятник “Христос і самарянка”. Скульптурна група відтворює знайому усім, хто читав Біблію, сцену зустрічі Іісуса Христа з простою босою жінкою з Самарії –самарянкою та їх розмову про звичайну воду та “живу воду” христового вчення.
     Найбільш розповсюдженим в Україні жіночим образом релігійного спрямування є образ Божої матері, Богородиці, Пресвятої Діви Марії. Їй присвячені пам’ятники, колони зі скульптурним зображенням Богородиці, різноманітні каплички тощо. Особливо відчувається культ Божої матері в Західній Україні, де на центральних площах міст і селищ, на в’їзді та виїзді з населених пунктів, обабіч центральних шляхів і доріг місцевого значення можна побачити вишуканий чи вельми простий і скромний образ Пресвятої Діви Марії, що заспокоює, захищає, надихає та допомагає у будь-яких молитвах і проханнях. Цікаво, що останнім часом можна спостерігати поширення пам'ятних знаків Богородиці й на Східній Україні. Яскравим прикладом останніх може слугувати Пам'ятний знак Божій матері в Луганську. Цей  пам'ятний знак, присвячений 2000 річниці Різдва Христового, називають в народі Луганською Богородицею. Скульптор, заслужений художник України Є. Чумак та архітектори О. Довгополов і О. Поздняков втілили у створеному ними образі Цариці Небесної найкращі традиції православної  церкви.
     В Україні завжди шанували й вшановували святого Миколая. Може тому саме цьому святому в різних містах за роки незалежності вже встигли збудувати декілька пам`ятників. Так, на Полтавщині нещодавно відкрили пам`ятник духовному покровителю міста Комсомольськ - Святому Миколаю. Сам монумент являє собою постамент з фігурою Св. Миколая, котрий в одній руці тримає Євангеліє, а другою благословляє місто і всіх, хто приходять до пам`ятника. Його архітектором є полтавчанин Дмитро Коршунов. Пам'ятний знак Святому Миколі - заступнику і покровителю Луцька - було урочисто відкрито 23 квітня 2000 року. Автор пам'ятника — скульптор Ярослав Скакун. У 2005 році, на 216-річчя Миколаєва в обласному центрі також відкрили пам´ятник Святому Миколаю Чудотворцю. Спорудження цього пам´ятника в Миколаєві не випадкове, бо саме святий Миколай дав своє ім’я місту корабелів. Автори пам´ятника - скульптор І. Булавицкий, архітектори А. Павлов і А. Бондар.
     Серед пам’ятників, присвяченим різноманітним релігійним образам є й плеяда, пов’язана з ченцями та їх подвижницькою діяльністю. Один з них нещодавно встановлений в Святошинському районі Києва. Так, 17 лютого 2006 року в Києві відкрили Пам’ятник Миколі Святоші. Саме в цей день 900 років потому преподобний князь Святослав-Панкратій Давидович Чернігівський прийняв постриг і чернече ім’я Микола («Святоша» ж було скорочене ім'я Святослава: так називали його рідні).
    Інтенсивний процес духовного відродження, що спостерігається зараз в національній самосвідомості українського народу супроводжується й формуванням певного відношення до антирелігійних діянь радянської влади, що відображається у монументальному мистецтві у вигляді спорудження пам'ятних знаків, що вшановують пам'ять священників, які загинули за радянських часів, та пам'ять про знищені релігійні святині. Так, у червні 2004 року у Соборному парку Черкас було відкрито пам'ятник зруйнованим храмам та репресованим священнослужителям. Пам'ятник установлено біля меморіальної каплиці на спомин про жертви сталінських репресій на території комплексу Свято-Михайлівського собору в Соборному парку. Він являє собою бронзову постать священика, котрий ніби вийшов із храму та у розпачі схилився над скинутим з його бані хрестом та розбитим дзвоном. Ідея пам'ятника як меморіала зруйнованим храмам міста належить владиці Софронію
« Последнее редактирование: 01 Февраль 2012, 22:13:16 от Вика_т »